2

Ще кілька нічних годин Драко грав пліч-о-пліч з fab22. Вчився той швидко, і скоро вже майже нічого не нагадувало про те, що він новенький у грі.

Було вже далеко за північ. До того ж Драко має на завтра плани і мусить бути бадьорим та вселяти довіру у Ґрінґрасів своєю усмішкою. Проте адреналін зашкалював, про спання не могло бути мови. Подумки він грав у парі саме з Поттером. Так, як він завжди мріяв. Вдвох проти ворогів. І в якийсь момент йому навіть стало страшно втратити цю ілюзію. Нехай собі буде ким завгодно у своїй реальності. А тут, у грі, нехай побуде трохи Гаррі Поттером.

Сьогоднішньою метою була ворожа база, забита під зав’язку гравцями протилежного табору. Кімната по дорозі до бази горіла вибухами. Певно, там точився бій. Драко йшов повз, потроху відписуючи в чат.

«Ходи, зараз спробуємо увійти до бази, поки вони зайняті».

Fab22 зник з екрана. Драко роззирнувся. Ніде нема.

«Йди поки сам. Мене викинуло».

Драко зітхнув.

«Ти поперся в той дім. Стовідсотково».

Fab22 мовчав.

«Ти ж розумієш, що це просто аватари?»

«Це не означає, що ми маємо проходити повз».

У Драко вихопилося вражене «Ха».

«Ти таки мені когось нагадуєш».

«Оу. Значить, був хтось».

Драко прибрав руки з клавіатури. Це неправильний напрямок розмови.

«Ходімо до будинку. Там засідка. Постріляєш досхочу».

Fab22 слухняно йшов слідом. Проте писав у чаті.

«І що ж він робив? Твій хтось».

«Він був…»

Стер. Зосередився й спробував ще раз:

«Він… » Стер знову й мовчки посунув уперед.

Дійшли до бази й спробували зайти з тилу, проте охорона виявилася пильною, й набіг не вдався.

З’явилося повідомлення.

«Певно, тобі час вже спати».

Драко стиснув губи. Треба відпускати його. Вони не можуть грати вічно. Він зітхнув і набрав відповідь.

«Так. В мене завтра вечірка. Треба виспатись».

«Любиш вечірки?»

Можливо, колись любив.

«Ця з таких, на яку треба йти».

«Я не йду, якщо не хочу. А зазвичай я не хочу».

Уява знову намалювала Поттера, який відчиняє шафу, дивиться на свій фрак, кривиться й ховає його назад, вирішуючи послати під три чорти міністерський бал.

Драко відкинув ці припущення. Fab22 вдівець. Тож це логічно, бо, можливо, він ще у жалобі. Та й вечірки на Різдвяні свята влаштовують, мабуть, скрізь.

А от Поттер — і на біса він тільки усе це згадав — мабуть, має окрім дитини ще й дружину.

«Що ж ти робитимеш?» Драко подумав, що це трохи претензійне питання, наче вони друзі, але хай вже. Чомусь хотілося продовжити спілкування.

«Маю на думці один святковий розіграш. Треба для цього дещо купити».

«Якщо над малим, то я йому не заздрю». 

«Якби ти його краще знав, то не заздрив би мені».

Драко всміхнувся. Прикольна сімейка. Розіграші на Різдво…

«Вдалих закупів. Добраніч».

На екрані з’явилося чемне:

«Вдалої вечірки. Добраніч».

Драко приготувався до сну, та одна думка не полишала його. Вона складалася з двох слів, що нав’язливо світили у мозку рудою головою. Вірніше двома.

Близнюки Візлі.

В них справді є якась дурнувата крамниця. Драко бачив її на алеї Діаґон. «Відьмацькі витівки Візлів» чи щось таке. Навряд чи вони там торгують чимось поважним.

І теоретично… Навіть гіпотетично! Цей fab22, якби він виявився Поттером, саме до їхньої крамниці й вирушив би, щоб прикупити щось для розіграшу. Драко все ворочався й ворочався, поки за вікном не почало сіріти. Тоді його організм здався, і він заснув. Снився йому Гоґвортс. Драко знову сидів за партою і мучився, відчуваючи себе наче прив’язаним мотузкою — ні піти, ні дихнути, тільки дивитися в один бік і ловити кожен рух, кожен погляд з-під чорних брів.

Проспав він мало. Снідати не хотілося. Драко гнав від себе хворі думки. Він просто зараз розліпить очі, залізе в душ і після обіду поїде до Ґрінґрасів. Він світитиме усмішкою на сто ґалеонів, а можливо, й ще однією річчю, яку він не заклав у ломбарді. Це вже як піде.

Та пішло все шкереберть. «Після обіду» на те і після, щоб спочатку пообідати, нє? Чому б не на алеї Діаґон? Там купа кав’ярень, і навіть є недороге бістро. Він просто прогуляється святковими вуличками, подивиться на людей, пообідає дешевим супом, щоб не буркотіти голодним шлунком в гостях, і поїде до Асторії.

Легко домовившись із собою, десь біля дванадцятої Драко вже йшов алеєю Діаґон. Всюди торохтіли зачаровані дзвіночки, й біля крамниць вибухали маленькі чарівні салюти. Тиснява була страшна. Люди перли подарунки зі складними механізмами та левітували ялинки. Напівпрозорі привиди, що з’являлися тільки на Різдво, гралися гірляндами або прикидалися крижаними статуями й лякали перехожих.

Більше не вигадуючи неіснуючих мотивів, Драко крокував до крамниці Візлів. Він зараз увійде, поздоровкається з братами, якщо, звісно, вони поздоровкаються з ним, купить якусь дрібничку й житиме спокійно далі. Бо таких співпадінь не буває. Що він собі вигадав? Чому той чоловік з гри і Поттер мусять бути однією людиною? Бо вони обидва батьки?

Майже заспокоївши себе, Драко смикнув на себе вхідні двері крамниці, ті розчахнулися, і на нього вивалилася ціла вежа з коробок. Драко інстинктивно підставив руки й дивом врятував їх від падіння. Слідом за тим хтось перечепився через поріг, і Драко зробив крок назад, ледь встоявши на ногах.

— Вибачте… — голос стих, Драко підняв очі й закляк. — Вибач, я тебе не побачив.

Драко все ще тримав пакунки й дивився в простір між ними. Серце бухнуло й завмерло. Він справді не був готовий. Отак ніс до носа… через стільки років…

Це справді був Поттер. Доросла щетина на широких вилицях, зелені очі за симпатичними окулярами без оправи.

Усе як колись, тільки не так.

І Драко знову мов на уроці зіллєваріння, готовий завалити всі зілля на світі, бо невзмозі поворухнутися. Чому ця його дратуюча нездібність досі є в ньому? Як минуле змогло настигнути його, чи це він навіщось женеться за тим, чого ніколи не мав?

Пахнуло незнайомим деревним запахом чи то лосьону, чи то шампуню, у Драко запаморочилось в голові.

— Ти не міг мене побачити, — підтакнув він осиплим голосом. — Крізь двері.

Одна з коробок поповзла вниз. Гаррі зловив її й ніяково обхопив двома руками.

— Привіт, — майже запитально промовив він, насторожено зіщуливши очі.

— Привіт, — Драко щосили намагався опанувати свій голос. — То ось де ти купуєш подарунки, — вуха заклало, й він майже не чув, що каже.

— Дехто заслужив тільки на такі, — всміхнувся той, роздивляючись Драко з ніг до голови. Хоч від пильного огляду дрижаки йшли тілом, та все ж нічого дивного в цьому не було. Драко й справді не дуже нагадував себе. Пройшло вже кілька хвилин, а жодних «шрамоголових» чи «очкариків» не вилетіло з його рота. Скоріше навпаки, якби Гаррі був більш спостережливим, то напевно помітив би… щось іще.

Розмова виходила майже невимушеною, і Драко, попри змоклі руки та сиплий голос, понад усе хотів продовжити її.

Тільки спитай щось іще… Ну ж бо…

Гаррі забрав у нього великі пакунки й, відійшовши від дверей, щоб пропустити до магазину людей, спитав:

— Як ти… живеш?

— В порядку, — активно закивав Драко. Звісно, він у порядку. У самому порядному порядку.

Коробки знову не поміщалися в Гаррі в руках.

— Чому ти їх не зменшиш? — ну, власне!

— Не можна, уявляєш. Щось в них таке є. Зіпсуються, — Гаррі знизав плечима й показав обличчям оте своє «уявляєш». — Або ж це розвод, — замислено промовив він і подивився крізь вікно на власників крамниці. Драко сховав посмішку, бо скоріш за все «розвод» і є.

— Ну… Радий був тебе побачити, — Гаррі ніяково, проте тепло усміхнувся. Драко схопив повітря ротом, та не знайшов, що відповісти, думаючи тільки про те, як би втримати свого співрозмовника.

Гаррі пішов. І забрав разом із собою все повітря. Драко навіть зробив кілька кроків слідом, щоб ще раз вдихнули деревний запах. Чомусь дивитися на спину Поттера, що віддалялася, було боляче.

— Так, це дійсно він! — донеслося з прочинених дверей. — Привіт, Драко Мелфою, — слідом вилізла ще одна руда голова. — Хочеш над кимось пожартувати?

— Виглядає так, наче він уже скупився в нас.

Що?

Погляд Драко впав на два невеличкі пакунки, що залишилися в нього в руках.

Як це він не помітив, що досі тримає їх?

— Тільки не кажіть, що ваш товар має попит на Різдво, — промовив Драко, спостерігаючи, як близнюки вітають цілу групу покупців.

— Тільки не кажи, що ти думав, що добренький Санта роздає подарунки, про які люди пишуть йому в листах?

— Чесно кажучи, я сподівався на щось більше, ніж подушка-пердушка.

— Зважаючи на те, що в тебе в пакунках, ти був не дуже слухняним восьмирічним хлопчиком цього року, — заіржав Джордж.

— Поттер забув забрати, — Драко простягнув до них коробки. — Передасте?

Хлопці переглянулися.

— Ти знаєш, там такий наповнювач… — почав Джордж.

— Так, він може зіпсуватися, — підхопив Фред.

— Його треба віддати якнайшвидше, — сумлінно кивав Джордж.

— А ми, як бачиш, не можемо кинути крамницю,— розвів руками Фред.

— Наповнювач, кажете, зіпсується? — Драко підозріло покосився на хлопців. — Ви серйозно гадаєте, що я поведуся?

Та у дверях вже нікого не було.

— Я вам не Поттер, — договорив він свою думку невідомо кому.

Він оглянув коробки. Що ж там Поттер наготував для свого сина?

Він все ж зменшив їх та, пообідавши в бістро, вирушив на своє ділове побачення.

Оселя Ґрінґрасів тиснула важкою розкішшю. Асторія вибігла до нього назустріч і цмокнула в губи.

— Чому так довго? — вона копилила ображені губи.

Драко вдягнув свій галантний образ. Він ходив з нею під ручку зимовим садом, думаючи тим часом про те, як, виявляється, гарно може виглядати темна щетина на блідій шкірі. Хвалив скотч, торкаючись пальцями зменшених коробочок у кишені, та трохи грав на фортепіано, щоправда мелодію, повну нездійсненних мрій, яку грав колись давно у маєтку, а Нарциса, слухаючи його тоді, прикладала хустинку до блискучих від вологи очей.

Аперитив пройшов спокійно. Можливо, тому, що Драко нічого не чув. Бо прокручував безкінечно «Як ти… живеш» та «Радий був тебе побачити». І Драко гадав, чи той був справді радий, чи це так, з ввічливості?

— … як гадаєш, Драко? — донеслось раптом. Драко моргнув і побачив, що всі за столом дивляться на нього.

— Перепрошую?

— Я кажу, мене запевнили, що рішення по твоїй справі майже винесено. Як гадаєш, скільки можна виручити за маєток?

— Але… Я не збирався його продавати, — невпевнено пробурмотів Драко, поклавши виделку.

— Звісно, не збирався, любий, — на руку лягли теплі жіночі пальці.

— Звісно, — крякнув Ґрінґрас, запивши криву посмішку скотчем.

Розмова перейшла на ринок нерухомості, а потім на коштовні папери, які пан Ґрінґрас скоро мав викупити за безцінь.

— Післязавтра бал, — прошелестіла на вухо Асторія. — Буде весь магічний Лондон.

— Драко, будь вчасно. Не хочу, щоб Асторія нервувалася, — наставляв Ґрінґрас.

— Звісно, — механічно відповів Драко на щось, чого не дуже почув. Він геть випадав з реальності й починав поглядувати на годинник.

Чи Поттер грає без нього? Чи вже спить?

Вечір здавався, як ніколи, нудним і безкінечним. У Драко зводило щелепу від ввічливої усмішки. Він хотів додому.

На бога, ще кава?

Насилу доживши до кінця званого вечора, Драко спішив за ноутбук. Скинувши теплий одяг, він мало не побіг до кімнати. Увімкнувши ноут, він увійшов на сервер, відкрив вчорашню переписку. Може, там є щось нове?

Нового не було. Просто листування більше не містило ніка fab22, замість нього світилися дві великі літери HP. Драко приснув.

Як же збіса вигадливо.

Щаслива усмішка не розквітла на його обличчі. Бо Поттер був на сайті. Драко роззирнувся аватаром. Аж раптом блимнуло повідомлення.

«Ти справді був на вечірці?»

«Албусе, це ти?»

«Тато швидко програє. Вирішив чекати на тебе. Тому дозволив мені пограти. Уявляєш? Він мені! Це ж я взагалі-то приніс гру».

«Тобто вкрав».

«Позичив».

«А якщо дядько й тітка завітають до вас у гості? Що робитимеш? Ховатимеш?»

«Татів хрещений казав йому, що у цій старезній халупі можна так сховатись, що зникнеш назавжди».

У Драко змокли руки. Малий Поттер зараз каже про Сіріуса Блека чи не так?

«І ви мешкаєте в будинку татового хрещеного?» 

Це було нечесно. І він маніпулює дитиною, проте мозок вже почав пошук усього, що Драко пам’ятав про будинок Блеків, де він колись бував.

«Так, бо він, на жаль, помер».

«Співчуваю, малий».

«Я його не знав. А от тато сумує. Він взагалі багато сумує. Я б хотів його розвеселити».

У Драко занило серце. Хто точно заслужив усе щастя світу, то це Гаррі бісів Поттер, що готовий був віддати своє життя за інших. І віддав. Це несправедливо, хай йому грець… Драко зібрався з думками.

«В нього є ти. Це вже непогано, згоден?»

Минуло кілька хвилин. Малий не відповідав. Драко замислився про те, що з ними зробило життя.

Раптом з’явилося повідомлення:

«Обговорюєш мене з моїм малим?»

Драко мимоволі всміхнувся на те, як той перейняв його манеру говорити.

«Так, власне, твою невимовну щедрість. Що скажеш родичам про ноутбук?»

«Я скажу, що це мій різдвяний подарунок. Далі нехай розбираються між собою».

Драко уявив, як старий Артур розбирається з восьмирічним хлопчиком.

«Ти просто взірець батьківства».

«Не я збираю всілякий мотлох у себе вдома. І не я в ньому нишпорю.

Як вечірка?»

«Нудно. Весь час хотів пограти», написав Драко й завмер. Як воно звучить? Раптом занадто очевидно?

«Мене таке чекає завтра. Ненавиджу ставити ялинку».

«Ти тільки зараз ставитимеш ялинку? В переддень Різдва? І ти досі живий? Я майже розчарований в Албусі».

«Добре, що він вже у своїй кімнаті. Твоя думка важлива для нього».

Драко куснув ніготь і перечитав своє повідомлення. Воно може й жартівливе, але для малого… А потім перечитав відповідь. Його думка важлива для малого Поттера. Це торкнулося чогось всередині. Драко раптом стало зрозумілим, що відтепер треба зважати на свої слова. Це не просто гра.

«Видали моє повідомлення».

Кілька секунд мовчанки і від НР з’явилося коротке «Добре».

Почалася гра. Драко позіхав так, що мало не роздер рота. Але він би не пішов зараз спати ні за які гроші. Гаррі йшов уперед, нарешті опанувавши великогабаритну зброю. Драко здебільшого страхував і відчував себе на своєму місці. Він охороняє найважливіше життя у всесвіті. Навіть якщо це просто його аватар. Гаррі, як завжди пішов напролом, випалюючи вогнеметом ворожі укриття. Драко зняв кількох снайперів і йшов по його слідах, блаженно усміхаючись в екран.

База пала. Хлопці закріпили позиції й збереглися у грі. Драко уявив задоволене обличчя по той бік екрана й написав:

«Це було прикольно»

«Ми просто розтрощили їх! Юху!»

«Ти танцюєш переможний танець?»

«Звідки ти знаєш?»

«Тебе видало “Юху”».

Повисла павза. Драко сподівався, що Поттер сміється, і усміхався сам. Чат блимнув:

«Граємо».

«Вже глупа ніч, а в тебе завтра відповідальна справа».

«Не нагадуй. І я сплю дуже мало».

Драко насупився. Чого це він не спить? Це після війни? Драко теж мучився кілька років, але згодом нервова система пристосувалася, й він припинив підскакувати щопівгодини й перевіряти замки у дверях, заглядати у каміни й мацати затавровану руку.

Вони грали майже до ранку. Драко потроху почав втрачати пильність, раз за разом падаючи на тій самій ділянці. І врешті з’явилося повідомлення:

«Іди спати. Дякую за гру».

Драко не мав сили навіть образитись на безапеляційність. Просто доплентав до ліжка й рухнув одразу в глибокий сон.