1

Частина 1

Шум морського бризу був постійним другом вночі. Він, як дощ у степах чи вітер в горах, вколихував. На жаль, тут не часто можно було зустріти птахів. Багато хто говорив, що це дивно. Такий гарний пляж, і риба добре ловиться, а от ніякої навіть банальної чайки.
Їх будинок знаходився біля пляжу, чарівне місце, але з гіркою історією. Місцеві жителі поблизу, часто користувалися їх добротою і з задоволенням ходили сюди рибачити. А от інші… ні. Можна сказати, про це місце пішла неприємна легенда. “Могила демона” – так його називали вже ті, хто жив у самому місці, а не за його межею. Говорили, що раніше в сім’ї біля цього пляжу, жив чоловік, він вмів приборкувати демонів, але врешті через свою необережність і сам став таким. Ця історія була дивовижною, зовсім не такою якою є ця сім’я. “Сім’я смутку, гніву і образ.” Так, колись описала це місце дівчина. І казка починалася так:
“Колись давно на світі жила дружна сім’я з трьох чоловік. Мама, тато і їх мила маленька донечка, що мріяла стати лицарем. У мами в животі зароджувалося ще одне чудесне життя. І ось нарешті воно вийшло на світ у вигляді милої і сяйливої дівчинки. Але на сім’ю впала буря, мати зникла, а дівчатка залишилися жити самі на сімдесят ночей і сімдесят днів. Їх тато повернувся не сам, а з новою мамою. Вони були не такі щасливі і не такі добрі, вже більше ні. Вже скоро на світ з’явилося ще два демона. А тато помер від лап свого.”
Аллен, яка написала цю книгу ще в дитинстві, не розуміла її значення зараз, але лише посміхалася перечитуючи її. Її кімната знаходилася на третьому поверсі їх великого будинку, але як би це не звучало прекрасно, одне було правдою. Її кімната не мінялася з трьоріччя, від коли померла її мама. Вітер інколи задував в щилини поряд з вікнами, від чого дівчина багато і довго хворіла. А от інші два поверхи можна було дійсно назвати прекрасними. Найкращий ремонт і меблі, найкраща їжа. Але це все, на жаль, не для неї.
Вона готувала собі сніданок на своїй кухні, у своїй ж кімнаті, коли телефон на робочому столі завібрував. На дисплеї чітко і зрозуміло висвітилося ім’я її шкільного друга, хоч вони і дружили багато років, але чомусь далі зупинки до неї до дому ця дружба не доходила. Дівчина підняла трупку зажимаючи мобільник між плечем і вухом.

-Так? -По ту сторону почувся викревлений радісний голос Мері.

-Ого! Нарешті я чую твій голос не осіпшим. Як ти? Скоро будеш у школі? -Аллен подивилася на календар, завтра п’ятниця, а значить наступні два дні вихідні.

-Ммм.. Так, завтра я буду. У мене все добре, одужала. А ти як? -Ніж ідеально проходився по помідору розрізаючи на рівні кубики. Сміх подруги і…

-У мене? У мене все ніштяк, у Майка також. Ти багато чого пропустила за ці два тижні. -Аллен хмикнула закочуючи очі, знову чутки.

-Ну то розказуй. -В трубку мовчали занадто довго. -Алло?

-Так так, я просто дивилася чи нікого немає. Знаєш же, багато хто вуха розпускає. Ну, так ооот… -Аллен прикрила очі очікуючи на довгий монолог. Їй було байдуже на чутки, байдуже на цю школу і на людей в ній, окрім її друзів. В тій школі, зроби вона якийсь хибний крок і на днею неодмінно буде вестися полювання. -У нас в класі новенький! -Щож, це не найгірше що можна було очікувати. -І при чому такииий дивний! Ходить постійно в незрозумілій масці, вифарбував волосся в блакитний і в чорному ходить. -Аллен промичала.

-Зрозуміло. -Просто ще один дивак. Послухавши ще декілька нових чуток Сон скинула трубку. Почувся тупіт ніг по сходам і двері її кімнати з гуркітом відкрилися. На порозі стояла Мартиса, її молодша сестра. Не треба було чекати слів, щоб зрозуміти одне – вали звідси. Яким би цей дім не був би Аллен, але господарювала тут точно не вона. Узявши з полички плеєр та навушники з набіром для малюванням, Сон вийшла бачачи на лиці “сестри” усмішку. На столі так і залишився стояти сніданок. Перед тим, як вона вийшла з будинку, у слід їй крикнули: “І не повертайся до вечора”. Двері за спиною з силою закрилися. Щож, є лише одне місце де вона зможе бути увесь цей час.
На скелі біля їх будинку раніші був майданчик, який зробив її тато. Зараз там залишився стояти лише каркас від гойдалок та гірок. Тато робив ще один майданчик, але не для неї. А для інших дітей з сім’ї. Старі сходи приводять до вкритою зеленью скелі. Сон опустилася на землю дивлячись на воду. Така гарна і глибока. Щоб не сталося, вона залишається такою яка є. Спокійна і бурхлива водночас. Аллен дивилася за цією красою напевно більше трьох годин, музика вже давно гуляла у вухах, а пальці іноді малювали щось на папері. Коли сонце вифарбувало горизонт в рудий, її очі закрилися, а розум поглинув дивний сон.
<<Чорне море без світла, таке глибоке і темне. Не чутно жодного звука, навіть стукіта свого серця у вухах. Поки це не розірвав голос.
-Ти мене бачиш? -Тихий на початку і як наче крик вкінці, розривав барабані перетинки. -Ти. Мене. Бачиш? -Перед нею відкрилося те, що можна було правдо назвати смертью. Величезне червоне око, синій, білий, блакитний, жовтий. Всі кольори світу в ньому. Він говорив: “Я вб’ю тебе.” >>
Аллен сіпнулася вириваючись з тисків сну. У морі промелькнуло щось велике, схоже примарилось. Вже була ніч, яскраво світив повний місяць. Але холодно не було, на плечах дбайливо накинутий теплий плед. І нікого поряд. Схоже хтось з моряків вкрив її. Сон забрала плед з собою. Їй треба помитися. Добре, що в будинку можна хоч митися нормально, але не більше двадцяти хвилин. Сніданок на столі віддавав смутком, так і залишаючись на столі недоторканим. Аллен з зусиллям заснула під третю годину ночі. Чомусь, зябкі мурахи проходилися по спині, боючися побачити ТЕ.