Глава VIII

Як тільки розтав сніг, пара вирушила в подорож. Олівер з деяким сумом залишав печеру, але страх перед людьми нікуди не подівся, тож, як тільки випала можливість, Фархад почав збирати речі.

Спускатися було важко. Особливо тяжко було Оліверу з великим животом, всередині якого бавилися вовчата. Вони точно бажали побачити світ своїми очима. Фархад, як і раніше, тягнув на собі торби, в яких було повно їжі та теплого одягу, який міг знадобитися і далі.

З кожним днем смарагдовий туман, який застилав собою безмежні ліси резервації, ставав все ближче, а ялини древнього лісу, все вище. Навіть повітря, на покинутих людьми стежках, здавалося чистішим.

Не дивлячись на постійну втому, Олівер із захватом озирався навколо. Сонце навпочіпки пробиралося крізь щілини поміж дерев. Повітря було настільки чистим, що, іноді, доводилося зупинятися через запаморочення в голові.

Чим нижче вони спускалися, тим тепліше ставало. І разом з тим все більше, і більше хащі ставали непролазними. У деяких місцях, Фархаду доводилося проторувати стежки, для того, щоб його дорогоцінний омега міг пройти між гілками, густим мохом та іншими рослинами. Дуже часто, Олівер засмучувався, вкотре розриваючи одежу об зламані гілки. Фархад постійно переконував його, що як тільки вони прийдуть на нове місце він нашиє йому стільки одягу, скільки він забажає, але все одно, хлопець продовжував сумувати увесь день.

Одного дощового дня, Фархад насторожився. Він чітко відчував, що за ними хтось слідкує. І цей хтось був не один. Перевертень зупинився і приклав палець до губ, таким чином говорячи Оліверу мовчати – той увесь час молотив язиком. І дійсно, як тільки вони вийшли на невелику галявину, їх відразу оточила зграя великих сірих вовків. Фархад оскалився і показав ікла, ховаючи за собою хлопчину. Олівер не боявся, але про всяк випадок схопився за рукав свого вовка. Правда, від зграї не відчувалося агресії, вони лиш зацікавлено вивчали їх.

Раптом, між лапами дорослих особин проскочив зовсім маленький кудлатий комок шерсті. На його спині виднілася чорна смуга, якої не було у інших вовків. Олівер відразу посміхнувся і не задумуючись наблизився до вовчати. Фархад ще більше оскалився, готуючись до атаки з боку вовків, але ті спокійно спостерігали за діями омеги. У цей час, з великим зусиллям, Олівер умостився на товстому шарі моху, і почав обережно гладити мордочку вовченяти. Пронизливі блакитні очі, кольору гірського неба, зацікавлено вивчали омегу.

Звідкілясь із глибини зграї вийшов старий перевертень. Він був у людській подобі. Усе його міцне тіло було вкрите рубцями, довге сиве волосся заплуталися в ковтуни. Найбільш незвичним було те, що незнайомець виявився сліпим – його очі затягнуло білою пеленою ще давно в дитинстві. Не дивлячись на ваду, він йшов твердим кроком прямо до незнайомців. Коли він підійшов до них, він взяв на руки цуценя, допоміг підвестися Оліверу і тільки після цього звернув увагу на альфу. Фархад зрозумів, що його оцінюють і чомусь розгубився. Ніколи раніше він не зустрічав диких вовків і навіть не уявляв чого від них очікувати.

– У тебе неймовірний омега, – раптово сказав старий вовк. – У той час, як наші діти не можуть виносити достойну заміну собі, твій носить у собі трьох.

Вовки здивовано переглянулися. Напевно, вони щось обговорювали, чого Олівер не міг зрозуміти. Але слова старого злякали його. Якщо вовки не можуть виносити вовчат, то як тоді зможе він? Фархад помітив зміни в настрої хлопця і одразу огризнувся:

– Не дивлячись на ваш захват моїм омегою, ви лякаєте його своїми словами. Навіть саме безтурботне слово може засмутити його. Не варто так необдумано говорити про нього. Тим більше в моїй присутності.

Старий лиш фиркнув собі під носа і пішов. Хтось із сірих вовків перекинувся людиною і підійшов до пари. Фархад, як раз заспокоював наляканого омегу – той вже придумав цілу купу всіляких жахів.

Вовк, який підійшов, був молодим альфою з гнучким тілом. Його обличчя здавалося дуже високомірним, але таким він не був. Як тільки він підійшов, його безбарвні очі закривали пухнасті вії, і він тихо сказав:

– Ви вибачте старого. Тільки і знає, що казати дурниці. Він так усіх лякає. Просто, старим вовкам складно прийняти нашу залежність від людей. Саме омеги-люди можуть без проблем продовжувати рід вовків. Вам пощастило, – альфа м’яко посміхнувся і жестом поманив їх за собою. – Я покажу вам одне місце. Як раз для великої сім’ї. Доволі обширна територія на плато резервації. Ви могли його не бачити, адже це доволі далеко. Дорога займає багато часу, але я впевнений вам там сподобається.

– Дякуємо тобі, – сказав Олівер, – і, взагалі-то, я не злякався. Фархад перебільшує.

Омега гордо пішов за молодим альфою, відчуваючи на собі невдоволений погляд Фархада.

Шлях до плато зайняв майже місяць – територія резервації була дійсно величезною. Рухатися Оліверу було все важче, але він хоробро йшов далі, відмовляючи обом альфам, коли ті пропонували допомогу. Йому не хотілося бути ношею для них. Ношею, яка не в змозі  за себе постояти. Але вже при підйомі на плато, юнак здався, і стоячи біля величезного валуна, попросив вовків підняти його. Фархад не втримався і почав жартувати. Деякий час він сперечався з Олівером, у той час, як сірий вовк, не підтримував настрій старшого альфи і відразу кинувся на допомогу омезі.

Опівніч вони прибули на місце. Як змогли роздивитися подорожуючі, їх новим домом мала бути печера з двома широкими входами, один з яких був захищений обривом, який поріс низенькими ялинами, а другий був у вільному доступі. Стелею печери була скеля, на яку можна було залізти і побачити приголомшливий вид на долину знизу і гори, ті самі засніжені піки, де провели зиму Фархад і Олівер.

Альфа доволі швидко обладнав печеру для свого омеги, поки той розважав розмовами сірого вовка. Їх молодий провідник, кожен раз дивлячись на щасливе обличчя Олівера, знічувався і опускав очі. Хлопець довго вмовляв молоденького альфу залишитися на останню з ними вечерю, але той ввічливо відмовився і, як тільки Фархад закінчив з облаштуванням печери, зник між зеленіючими деревами.

Вовк обладнав печеру так само, як і в горах: лежанка була у кутку, прикрита ширмою і вся встелена теплими шкірами. За вечерею, Фархад вирішив, що завтра піде на пошуки джерела води, нагадуючи Оліверу, що тут небезпека йому не загрожує, у чому безупинно переконував їх молодий альфа. Лиш південні племена були трохи відчужденими, але вони в цих краях зустрічалися дуже рідко. Хлопець бачив, як серед дикої незайманої природи, Фархад відчув піднесення. Його було не впізнати. Єдине око світилося життям, яке, здавалося, неможливо погасити скільки не намагайся.

Раптом, Олівер відчув, як по щокам течуть сльози. Він поспішно змахнув їх рукавом, але вони і не думали зникати. Фархад відразу помітив це і міцно обійняв його, торкаючись губами маківки хлопця.

– Давно ти не розкисав, – сміючись сказав Фархад.

– Я не хотів показати себе таким тому хлопцю. Ти б бачив, як він на мене дивився. Начебто до цього ніколи раніше не бачив людину.

– Я вважаю, він просто не бачив такої прекрасної людини, як ти, – Фархад витер зі щік омеги сльози і міцно поцілував.

– Та ну тебе! – раптом знітився Олівер. Він ткнувся обличчям в улюблені груди свого альфи. Фархад міг поклястися, що бачив почервонілі вушка хлопчини.

Вони ще деякий час сиділи, цілували один одного, обнімалися. Фархад гладив великий живіт Олівера і кожен раз, коли відчував там якісь рухи, посміхався, як навіжений. Йому вже не терпілося побачити маленькі, кудлаті комочки, які будуть страшенно схожими на його любого омегу. А може і на нього самого? Вовк кожного разу дивувався, як в такому тендітному і маленькому тілі може бути стільки сили, щоб виносити їх дітей.

– Фархад, – тихенько погукав Олівер, – ходімо спати. Я так втомився за увесь цей час. Кожен день кудись іти, кудись бігти, ховатися від когось, вічно боятися, що із-за спини на тебе накинуться жахи минулого. Нарешті, ми зможемо заснути і знати, що ми в безпеці. Залишилося тільки завісити обидва входи полотном. Мені так комфортніше. Влітку можеш один прибрати. Той, що біля нормального входу.

– Добре, я все зроблю. Лягай. Я зараз.

Олівер повільно пішов у сторону лежанки. Неспішно роздягнувся до сорочки і одразу пірнув під теплі шкіри. Фарзад завісив полотном обидва входи, потушив багаття, роздягнувся і теж забрався у постіль. Він усім тілом пригорнувся до неповороткого омеги і почав цілувати його ніжну шию. Хлопець лиш сонно посміхався, ліниво впираючись. Раптом, велика, шершава долоня залізла під сорочку Олівера і почала гладити груди.

– Вони стали такими набухшими, – прошепотів Фархад, обпалюючи своїм диханням вухо омеги. – І соски, як намистинки.

– Фу, – пробурчав Олівер, – і де ти такого набрався?

– Я просто дуже давно тебе не торкався, – неслухняні пальці вщипнули ще більше набухший сосок. Хлопець тихенько застогнав, впираючись більш настирно.

– Досить займатися усякою безсоромністю, – строго сказав Олівер і боляче вкусив Фархада за руку. Той засміявся, притискаючи омегу до себе ще сильніше. Він був дійсно радий, що доля звела його з настільки дивовижною людиною. Вовк готовий був віддати життя за цього тендітного юнака, якого знав лише маленьку частинку свого життя. Але насправді, він став для нього найголовнішою живою істотою на світі. І скоро, їх життя кардинально зміниться. Вони обидва чекали дива. Однаково тонули в переживаннях, не дивлячись на підтримку один одного. Це були їх особисті переживання, якими вони не могли поділитися, аби не лякати один одного.