Глава VII

З першим снігом, Фархад і Олівер досягли підніжжя гірського хребта, який розділяв територію людей і резервацію вовків. Тут, в горах, їм треба було провести усю зиму, а навесні, нарешті, дістатися їх кінцевої цілі.

Вони довго блукали по гірським стежкам, поки, нарешті не знайшли підходящу печеру, оточену височенними соснами. Піднявшись трохи вище можна було побачити вкриту туманом долину – територію вовків.

Печера виявилася доволі сухою, але страшенно запиленою і вже з перших днів Олівер зайнявся прибиранням, до тих пір, доки не починав безупинно чхати. Тоді, Фархад виганяв його на вулицю і страшенно злився. Там, омега гуляв посеред незайманої природи і насолоджувався пейзажем.

Пізніше, в надрах печери, вони знайшли гаряче джерело. Маленьке, але все ж таки, підходяще для них двох. Фархад звідкілясь приніс широку лежанку, постелив тули шкіри, відгородив її ширмою, щоб вітер не дув так сильно. Коли стало прохолодніше, він забив більшу частину входу в печеру дошками, накрив їх щільним шаром шкір. Залишилася лиш маленька щілина, в яку Фархад без проблем протискався в подобі вовка, а ось для Олівера це ставало все складніше.

За місяць вони обладнали свою печеру. Тут було затишно та тепло. Вогнище завжди горіло, їжу добував Фархад на полюванні. А іноді й Олівер ходив у місто, вглиб печер, щоб щось купити. Там він зустрічав багато дивних людей, бачив і таких самих хлопців, як і він. Вони залякано дивилися навколо, але натикаючись один на одного поглядами, відразу посміхалися. Їм було приємно розуміти, що вони не одні.

Іноді, хлопець мучився від сильного болю в грудях. Він не спав вночі, ворочався і притискався до вовка. Іноді ж, йому хотілося з’їсти чогось дивного. А іноді, він просто цілими днями лежав у ліжку нічого не роблячи.

Його живіт трохи округлився, що, звісно, не міг не помітити Фархад. Вовк був страшенно задоволений, дивлячись на свого дорогоцінного омегу, але доволі часто, витівки хлопця дратували перевертня. Він вибігав на вулицю, зганяв злість на жертві й приносив додому тушу якоїсь тварини. Тоді, Олівер страшенно радів і, поки Фархад обробляв тушу, потроху під’їдав м’ясо.

– Ось що ти їси усе підряд? – навмисне суворо питав вовк. Хлопець сміявся, пережовуючи свіжину.

– Це не я! – виправдовувався Олівер. – Це все твої діти. Вони голодні й хочуть сирого м’яса, як і годиться вовкам.

– От же ж. Увесь час одне й те саме, – бурчав альфа. Хлопець обійняв Фархада зі спини і протягнув йому шматочок.

– На, спробуй, як смачно.

Вовк зачепив зубами пригощання при цьому облизуючи пальці хлопця. Той засміявся і вкусив Фархада за шию.

– От що ти такий непосидючий? – журився Фархад.

Так проходив день за днем у домашніх справах. Іноді, вхід у печеру замітало і Фархаду доводилося його розчищати, щоб Олівер зміг вийти на свою щоденну прогулянку. Він довго гуляв з Фархадом , але, коли втомлювався, той ніс його назад на руках, чому хлопець був дуже радий.

Живіт Олівера ставав дедалі більшим і тепер сховати його під одягом не виходило, зате нестерпний біль у грудях зник. Хлопцю здавалося, що його соски стали більші та трохи набухлі.

Він частіше став втомлюватися, але тепер поводив себе трохи розгублено. Хлопець постійно притискався до Фархада і боявся залишатися один. Йому здавалося, що ось-ось станеться щось погане і його переживання здійснилися.

На п’ятому місяці вагітності, Олівер, як і завжди, чекав вовка з полювання, готував посуд і ножі для обробки. Почувши якийсь шум біля входу, він не звернув на нього увагу, адже навіть не сумнівався, що то Фархад.

Його схопили за волосся і потягли до вогню. Він голосно кричав, намагався вирватися, але, все ж таки, його рухи були незграбні через доволі великий живіт. Люди, які завітали до печери, були мисливцями. Їх обличчя закривало хутро, але хлопець все одно відчував на собі їх зневажливі посмішки.

Той, хто схопив його, приставив ніж до горла. Лезо ледь зачепило ніжну шкіру і з’явилася червона краплина. Олівер замружився. Із очей потекли гарячі сльози. Він судомно стискав живіт руками. Також намагався закритися ще й ногами.

– Що… що вам треба? – ледь чутно спитав Олівер, ковтаючи ком у горлі.

– Нам? – хрипко заговорив чоловік, який стояв над ним. – Нам потрібна їжа. Їжа, яку в нас краде бурий вовк. Випадково не знаєш, хто це?

Мисливець вдарив хлопця ногою. Цілився прямо в живіт. На щастя, удар прийшовся на стегно.

– Ні! Ні, не треба! Тільки не живіт! Не бийте! Калічте, як хочете, але не чіпайте їх!!! – закричав Олівер. Від страху він увесь тремтів і відчував, як малюки в його животі схвильовано товчуться.

– Ось як, – чоловік хрипко засміявся. – Да що ж в тобі не так? Наче б то нормальний хлопець, та ось тільки язик не повертається хлопцем тебе назвати. Що ти зараз таке? Жінка? Так і жінкою не назвеш. Ти щось середнє, так? Щось, що стелиться під тварину? Але ось так невдача! Виявляється, таке, як ти може народити собі подібних, хто б міг подумати? Да на таких як ти, навіть кулі витрачати шкода. Ей, заріж його і обшаримо тут все.

Очі Олівера збільшилися від страху. Він мертво вчепився в руку, яка стискала ніж. Відчував, як тече тепла кров. Він стримував ридання, проковтуючи схлипи. Шепотів усі молитви, які знав.

Омега відчув гострий біль і відразу схопився за горло, осідаючи на підлогу. Він хрипко дихав, намагаючись зрозуміти чи пошкоджені дихальні шляхи. Переляканий до смерті, Олівер не чув лютого гарчання Фархада, який увірвався в печеру, як раз вчасно. Спершу, вовк напав на чоловіка, який тримав Олівера, а потім вже вирішив розібратися з іншим, але той ганебно втік, залишаючи товариша в біді.

Розібравшись з людиною, що залишилась, Фархад відразу перекинувся і підбіг до хлопця, який тремтів.

– Мій маленький, Олівер, як ти? – вовк побачив рану на шиї, з якої текла кров. Хлопець безрезультатно намагався затиснути поріз. Фархад не втрачаючи ні хвилини, кинувся шукати дезінфікуючий розчин, мазь для загоєння ран і чисті бинти.

– Йди сюди, – вовк прибрав волосся хлопця, яке потрапило в рану, – забери руку. Ну все. Тихіше. Дай подивлюся.

Юнак беззаперечно слухався Фархада. Дивився на нього пустим поглядом. Вовк почав промивати рану і хлопець увесь заціпенів.

– Боляче! – закричав омега.

– Ну, ну, потерпи. Нанесу мазь стане легше, – закінчивши, вовк міцно перемотав шию Олівера і відніс його на лежанку. Він витер кров, переодягнув його в чисте і вкрив шкірами. Хлопець забився в кут, в якому, як раз і стояла лежанка.

– Тримай, – Фархад простягнув хлопцю піалу з чаєм, який дуже смачно пах. – Випий усе. Це трохи заспокоїть тебе.

– Я так злякався, – прошепотів Олівер, все ще тремтячими руками взяв піалу.

– Ну, все, тихіше. Пий чай, – Фархад сів поряд з ним і міцно пригорнув до себе. Допивши до дна, хлопець відразу міцно заснув, випускаючи піалу з рук. Вовк втомлено зітхнув, зручно вклав Олівера і прийнявся прибирати увесь той безлад, що наробили люди. Ще треба було позбутися трупа. Адже відтепер проблеми з людьми будуть переслідувати їх постійно, а жити їм тут ще цілий місяць.

Фархад якраз готував сніданок, коли почув позаду себе кроки. Сонний Олівер виглянув із-за ширми. Він боязно торкався шиї та плівся на вулицю.

– Я піду з тобою, – підскочив вовк. – Куртку одягни.

Фархад з тривогою роздивлявся навколо, поки Олівер робив свої справи. Коли вони повернулися в печеру, хлопець вмився і сів навпроти вовка. Його очі були сірими і наче скляними.

– Як ти? – спитав Фархад, накладаючи їжу в тарілку хлопця.

– Не знаю. Шия болить.

– Ввечері я заміню пов’язку. Сьогодні ми підемо гуляти по печерам. Боюся виходити з тобою на вулицю.

– Добре.

Фархад важко зітхнув і задумався. Як йому вивести свого омегу із такого стану? Він бачив, що хлопець до сих пір наляканий. Від кожного шелесту він злякано оглядався навколо.

– Фархад, – раптом сказав Олівер. – В мене болить нога. Може ми залишимося сьогодні вдома?

– Що з твоєю ногою? Дай я подивлюся, – вовк присів біля хлопця і той задер свою нічну сорочку. На стегні вимальовувався здоровенний синяк.

– Ці мерзотники били тебе, – Фархад вишкірив ікла і люто загарчав. – Ніколи не пробачу собі, що впустив другого.

– Фархад, – хлопець стиснув сорочку вовка, – скажи, що з вовченятами все буде добре. Вони так злякалися…

Олівер ткнувся в груди вовка, заходячись риданнями.

– Ну все, тихіше, все вже позаду. Почекай ще трохи і ми підемо звідси. Ось побачиш. Не плач. Ходімо в ліжко. Я намащу тобі синяк, нога більше не буде боліти, і ми зможемо гуляти, скільки захочеш. Ну ж бо, ходімо, – Фархад умовляв наче дитину. Та і якщо подумати, омега був ще зовсім юним хлопцем, до того ж до смерті заляканим. Занадто молодий для такої важкої ноші. Але вовк намагався завжди його підтримувати, завжди бути поруч, але, як тільки він залишив його самого, сталося таке…

Фархад посадив розгубленого омегу на лежанку і почав втирати мазь у місці забою. Закінчивши, він не втримався і поцілував внутрішню частину стегна юнака. Той затремтів і вчепився у волосся вовка. Фархад почав гладити його другу ногу, від чого Олівер поступово почав розслаблюватися.

– Я можу зробити це для тебе? – тихо спитав перевертень. Олівер мовчки кивнув і м’яко опустився на ліжко, трохи піднімаючи нічну сорочку, оголюючи член. Вовк торкнувся губами ніжної шкіри і взяв його в рот. Поступово член омеги збільшувався. Фархад вилизував усю його довжину, смоктав голівку і знову заковтував.

Хлопець тихенько стогнав, однією рукою закриваючи обличчя, іншою стискаючи сорочку знизу живота. Він важко дихав і здавалося усе його тіло рухається в ритмі цього збитого дихання.

Олівер швидко кінчив і ще доволі довго стогнав. Він припіднявся на ліктях і вперся ступнею в пах вовка.

– А ти? – спитав хлопець. – Я можу зробити це ногами. Хочеш?

Вовк швидко витягнув налитий кров’ю член зі штанів. Він почав часто дихати, насолоджуючись точною роботою шорстких ступень хлопця. Фархад дивувався вмінням Олівера. Але йому було не до того. Він зручно вперся руками і тепер міг трохи подаватися назустріч ступням хлопця.

Коли вони закінчили пестити один одного, вовк заліз на лежанку і почав цілувати хлопця. Той спочатку уникав дотиків, а потім і сам почав із захопленням мучити губи вовка. Коли Фархад побачив блакитний відтінок в очах Олівера, полегшено зітхнув – страх його омеги поступово розвіювався.