Уві сні біля липи.

За білою тюллю віяла липа.

На підвіконні стояла ваза із зав’ялими квітами, вітер хитав їх з тканиною на вікні. Прохолодний, він ніс за собою запах яблук та груш, волошок та ромашок, які квітли у вишневому саду попід горою. Старий серп місяця пробивався у кімнату, огорнуту обіймами Морфея. Скидував останні зорі на вранішнюю вишню, що осипалася на рясну траву.

Але він не торкався обличчя коханого. Не торкався його волосся, розсипаного на ліжку, а кришталева ваза прикривала його звислу над краєм ліжка руку. Він спав солодким сном, бачив по-своєму липу біля хатинки. Відчував її терпкий запах, засинав міцніше. Бачив її уві сні, під світаючим сонцем над гаєм.

Шелест липи колихав колисковою над вухом. Її цвітіння приваблювало бджол, що збирали нектар на мед. Тінь від неї опадала на холодну землю після ночі. Роса квітла на траві, як в реальності. А він стояв поруч з криницею. Його довге волосся прикривало білу нічну сорочку, спадало на плечі уві сні. Акуратне обличчя відбивалося в прозорій воді.

Тополі губилися вдалечині. В старому гаю весніли кров’яні маки.

В мент вони перетворилися на ягідки вишень, осипаних в плетеному кошику. Сань Лан збирав їх попід горою, яку накрив туман. Грони падали у кошик, а сік від необережності рожевими краплями проявлявся на його білій сорочці.

Коханий досі тихо спав. З’явилися перші промені сонця і в кришталеву вазу поставили свіжі квіти. Рожеві волошки звисали разом з червоними маками, білі ромашки струнко стояли з жовтогарячою красолею.

І після цього Хуа Чен знову сів біля Сє Ляня. Кошик з вишнями стояв біля вази, а він поцілував коханого в куточок очей. Він хотів збудити його від чарівного запаху липи, від колискового шелесту її листя. Лише трішки почекав та знову прийнявся до поцілунків, тихо сміючись.

— Я твій, геге, я увесь твій.

Солов’ї десь щебетали на гіллі.