Те, як щастя перетворюється в порожнечу

знову всім привіт! я написала невеличку осінню збірку з назвою “Меланхолія”❤️. сюди увійшли всі фанфіки, що були написані з серпня по грудень. на даний момент це останні фанфіки. можливо, вони взагалі будуть останніми в цьому фандомі… як мінімум, якщо не в фанфікшні загалом. загалом, приємного читання!

 

——————————————————-

 

1962.

 

Кожна надія та кожна мрія трималася в цьому будинку. Поза містом, в невеличкому лісі біля безлюдного берега моря, яке ніхто ніколи не відвідував. Під чорними хмарами, які несли з собою дощ.

 

Та на людині, яка єдина пробувала морську воду на відчуття. Зранку, ледве прокинувшись, босими ногами вона спускалася по каменю та росі на траві, щоб потім по вологому піску пройти до холоду. Іноді ввечері, щоб подивитися на захід сонця під дощовими хмарами.

 

Та також вдень, з іншою людиною. Не в смутку та самотності, як зранку, а з веселою усмішкою на обличчі та з радістю в очах. Їхнє волосся, що за час проведення в морі стало мокрим, прилипало до такого ж мокрого одягу.

За вікном на цю картину можна було дивитися до самого сну, поки вона тебе не зачарує однією людиною. З такою ж усмішкою, як в коханого та з відразою до того, хто другим прийшов до холодного моря. Стоячи на кухні та нарізаючи овочі, Хуа Чен чув сміх двох людей. Один з них – дзвінкий, милував та насолоджував, хоч і тихо. Другий було ледве чути.

 

Рівно по тону голосу за вікном змінювалися кольори. Червоний колір листя ставав чорним, жовтий – білим, а зелений світло-сірим. Все навколо було як в старих фільмах. Майже німе, лише з шумом дощу та пательні. З тихим “цок” на березі моря.

 

Ні, не на березі. Ближче. Вже за дверима, які з коридору вели на кам’яно-трав’янисте подвір’я. Якщо вийти та подивитися, то помітиш двох людей, які в рухах танцю торкаються п’яними вустами. Але зробити з цим ти нічого не можеш. Лише дивитися, дивитися, дивитися…

 

Сань Лан стояв на веранді та міг лише мовчки дивитися на це. Сє Лянь міг мовчки дивитися на нього. Але знову з усмішкою він продовжував танцювати під дощем, вже наодинці, ніби коханого тут не було.

 

— Чому ти стоїш тут?

 

Питання від другої людини. Стоячи поруч, вони дивилися лише на один о́браз перед собою, з однаковими почуттями. Хуа Чен, який з меланхолією дивився на коханого, впав в дежавю: він вже бачив це. Колись, в минулому. Щасливого Сє Ляня, який усміхався тільки йому, тягнув його під дощ бавитися разом з ним. Але точний час цього «минулого» він не згадав. Тільки сміх разом з сірим буденням.

 

Для нього все було сіро-сумне.

 

— Навряд чи ти отримаєш щастя, якщо будеш тут.

 

Ці слова стали антонімом до слів Сє Ляня, а в холоді дощу було тяжко зігрітися.

 

Час падав, як крапля води. Глухим звуком, який було чутно ехом в кімнаті.

 

— Що ти сказав йому, Сань Лан?

 

Чужий голос був тихим, разом з краплями розносився хвилями звуку. Білі, немов сніг руки були акуратно складені на бортику ванної, змокріле волосся спадало вниз, як і погляд коханого: на таку саму білу квітку, облиту вишневим соком.

 

— Нічого, що могло його налякати.

 

— Я бачив його після вашої розмови, він був тривожним та неспокійним. Чому він пішов?

 

З квіткою між пальцями гралися, як з пластиковою іграшкою: зламається чи ні – вибір долі. Зелена ніжка була вже м’якою, але відпускати її не хотіли. Навіть відчуваючи шкірою приємну піну, а потім гарячу воду, в руках вона продовжувала в’янути.

 

— Ґеґе, я йому нічого надприродного не сказав. І я дійсно не знаю, чому він наляканий пішов додому досить рано.

 

Квітка застигла разом з пальцями. Вона ледве не впала, її встигли підхопити в останній момент. Волога, з гарячими краплями на пелюстках вона виглядала жалюгідно, наче ось-ось буде її останнє зітхання.

 

— Правда?

 

— Так.

 

— Тоді… Добре. Запитаю в нього в наступний раз.

 

Коли Сє Лянь закривав очі, його думки були відкриті. Сань Лан бачив їх, але не міг прочитати вголос. Не міг пояснити, хоча відчував їх тілом.

Коли одна квітка з короткою ніжкою падала в прозору воду, її було шкода. Було неважливо від кого вона. Хуа Чен бачив в ній лише коханого, який в холодному морі босими ногами ходить в смуті. Який не піднімає на нього погляд, хоча з радістю дивиться на ту людину посеред дверей. Танцює та цілується з нею, усміхаючись йому після.

 

Ця картина трималася до ночі, смуток не покидав його. Поруч тиша, перед очима – класика літератури, яка більше не була розрадою, як раніше. Слова не поєднувалися в голові, не створювали картинку. Волосся Сє Ляня розкинулося по подушці, прикриваючи його обличчя. Сань Лан дивився на нього, уявляв його в шумі морей. Мовчазним та сумним. Згадував, як він тихо підходив до нього та м’яко обіймав, ховаючи його від морського вітру в темних хмарах.

 

Хотілося заховати його від холоду ночі в темній кімнаті. Прикрити ковдрою та заснути в обіймах поруч, бо солодкий сон починав дурманити. Чи має право він торкнутися чужого тіла?

 

На наступний ранок море було туманним.

 

Сліди від ніг залишалися на піску, їх змивала приаливаюча вода. Коханий був в будинку, але поруч його не було. Він був поодаль. Сам. Один в кімнаті, яка сірими тонами приваблювала до себе.

 

Сє Лянь був в смуті разом з бурхливим морем. Оголений, як янгол, він сидів на краю ліжка та дивився на холодну підлогу. Пустими очима та без жодного звуку. Довге волосся падало назад, прикривало голу спину від чужих очей. Як в янгола.

 

І як янгола його освітлювало печальне небо. Воно пускало журбу разом з ним.

 

Цей портрет коханого був єдиним для Хуа Чена.

 

Опускаючись, сонце залишало за собою рожево-сірі пастелі кольорів. Обхоплювало білу ковдру, під якою лежав коханий. За вікном теплило майже зимню землю.

 

— Пам’ятаєш, як ти викрав мене?

 

— Викрав?

 

— Так. Затягнув в холодний манор кохання, одурманив грою почуттів на фортепіано та не давав їм стихнути, як невгамовний танок сальтарело. Ти заспокоїв мою душу.

 

Так, він був схожим та сірого янгола в саду. На янгола, який застряг в камені, але все одно міг одурманити своїм спокійним поглядом глибоких очей. Його усмішка – це роса на траві, яка висохне до сходу сонця.

 

— Я кохаю тебе так, як кохав тоді.

 

Смак його вустів давно не відчувався.

 

Він був солодким, як карамель з молоком. Або вершкова кава з філіжанки, яка залишилася на його губах. Іноді відчувалося сливове вино – його найулюбленіше, яке він спочатку боявся пити. Йому подобалося тепло від алкоголю, поки Сань Лану подобалося його цілувати. Обціловувати вуста та руки, слабко притискаючи його до себе, чуючи сміх над собою від лоскоту.

 

Дощ та море забрали з собою аромат кави та вина.

 

А в білому тумані зливалися світлі кольори, зникало тепло.

 

Забирався живий погляд, який падав на зап’ястя та долоні. Ніхто не міг почути думки. Сидячи на останніх сходах веранди Сє Лянь був схожим на пониклу людину, яка заблудилася в димі своїх думок. Він був одиноким, як вчора.

 

Повільно піднімаючись, він йшов по довгому коридору. Його світлий одяг спадав на підлогу. Чулися глухі кроки, які провели з коридору на кухню. Босі ноги ходили по прохолоді так, наче звикли до льоду взимку. Потім непомітно зупинилися в прóзорі кухні, під аркою, дивлячись на людину за столом.

 

Філіжанка кави стояла поруч з нею.

 

— Геге?

 

Чужі очі піднялися на нього. А він дивився на них меланхолійно, етерово усміхаючись йому та опираючись на арку в стіні.

 

— Ні-ні, нічого. Сиди далі.

 

Таке вже було. Але вже не згадати коли. Мовчання поглиналося цими стінами, цим м’яко-сумним поглядом.