Глава ІІІ

На наступний день Олівер дійсно приніс покривало. Він несміливо зайшов у вежу і застав Фархада, який спав в подобі вовка. Кут його клітки був сухим. Саме там він і відпочивав. Хлопець обережно підкрався до решітки, щоби ненароком не злякати вовка і спробував накинути покривало. Фархад відчув щось недобре. Він відразу прокинувся і, оскаливши зуби, кинувся у бік хлопчини. Той злякано відсахнувся, але все ж таки вкрив вовка, сильно зажмуривши очі.

Фархад миттю перекинувся в людину та схвильовано сказав:

– Чорт! Я не хотів тебе злякати. Я відчув чиюсь присутність, але ніяк не очікував, що це будеш ти. Пробач…

– Я…я не злякався, – тремтячим голосом сказав хлопчина, дивлячись сірими очима на вовка. Фархад видав звук схожий на сміх.

– Ти увесь тремтиш. Звісно злякався.

– Це від холоду, – ображено відповів Олівер. Вовк здивувався і сів ближче до решітки, кутаючись у покривало.

– У мене є ще дещо, – тихо сказав хлопець. Він вивудив з-за пазухи згорток, який дуже апетитно пахнув. Фархад відразу посміхнувся. Олівер розгорнув папір та дістав звідти маленькі шматочки м’яса. Свіжого м’яса. Не тухлого, не поїденого хробаками, а свіжого, з приємним запахом, соковитого. Вовк у передчутті смачного облизнувся та з очікуванням дивився на хлопчину.

– Вибач, що так мало, це все, що я можу купити. Постараюся спитати охоронця, чи може він давати тобі краще м’ясо, але він такий злий, що я боюся він просто прожене мене, а може і поб’є.

Фархад сперся об решітки і ні на хвилину не переставав облизуватися. Раптом Олівер посміхнувся, а потім голосно розсміявся. «Не знаю, що його так насмішило, але його сміх прекрасний», – промайнула думка в голові Фархада.

– Ти такий кумедний! – вигукнув Олівер, протягуючи шматочок м’яса на долоньці. Вовк протягнув руку і обережно підхопив його кігтями, щоб випадково не пошкодити ніжну шкіру людини.

– Не ходи до охоронця, – сказав Фархад, пережовуючи м’ясо, – не хочу, щоб він тебе побив. Мені досить того, що приносиш ти. Ніхто про мене не піклувався. Лиш ти ведеш себе так дивно.

– По-твоєму, піклуватися про когось, дивно? – спитав Олівер, червоніючи.

– Звичайно, не дивно, – сказав вовк. – Дивно піклуватися про того, хто тебе зґвалтував.

Фархад уважно подивися на хлопця своїм єдиним оком і протягнув руку за ще одним шматочком. Олівер знов почервонів і вже хотів сказати про мітку, але раптом передумав і подав м’ясо вовку.

– Ти… я не вважаю, що ти… я прекрасно розумію, що під час гону ти не зміг втриматися… а ті люди… я вважаю, що вони більше винні, ніж ти. Я на них страшенно злий. Але що я зроблю? Адже навіть вовки, у котрих є ікла та кігті, сидять у клітках і виконують накази таких самих людей, як і ті. А ти… ти ж вибачився після…

Доїдаючи останній шматок, Фархад здивувався: «Що не так з цим хлопцем?» Він ліг, спираючись на лікоть і в кінці кінців сказав:

– Все ж таки ти дивний.

– Га? Дивний? Чого? – Олівер забрав згорток назад за пазуху, і, непомітно для себе, перемістився до рештки зовсім близько. Якби Фархад захотів накинутися і добряче потріпати його, то зміг би зробити це в один момент.

Але він не робив цього. Він просто ліниво лежав та спостерігав за хлопцем.

– Не знаю. Ти найдивніша людина із усіх, яких я зустрічав.

– І як багато ти зустрів? – наче насміхаючись спитав хлопець. – Ти сам казав, що увесь час жив тільки тут.

– Хіба я казав таке? – Фархад перекинувся на спину, і потягнувся. Покривало закривало його наготу, тому Олівер відчував себе досить комфортно, якщо не брати до уваги те, що сидів він у вежі, яку з усіх сторін продували вітри, у якої була дірява стеля, і розмовляв він з перевертнем через решітку.

– Казав, – обурено буркнув Олівер.

– Ну й нехай, якщо казав. Ти розбудив мене, тепер я збираюся задрімати.

Раптом Олівер відчув тонкий, приємний запах. Йому здавалося, що він відчував його увесь час, але саме зараз він став сильнішим. Він обперся на решітку і слухав, як його серце починає битися частіше. Тіло ніби стало ватним. Йому було добре сидіти ось так і просто дивитися на вовка. На свого вовка. Від цієї думки закрутилася голова, але Олівер взяв себе в руки відганяючи усілякі дурниці.

– Ой! – подав голос Фархад. – Твої очі. Вони увесь час міняють колір.

Солодкий запах хлопця вже довгий час крутив у носі, але вовк стримував себе, щоб в черговий раз не налякати його. У цей раз він міг себе стримувати.

– Справді? – здивувався хлопець. – Я ніколи не помічав. Скільки себе знаю вони увесь час були зеленими.

– Ні, – Фархад підвівся, хитаючи головою, – вони увесь час змінюються. Ти просто не помічаєш цього. Коли ти прийшов до мене вони були сірі, потім стали зелені, а зараз вони яскраво-блакитні

– А-а-а! Та такого не може бути! Ти все вигадав.

– Нічого я не вигадав! Шкодливий хлопчисько. Піди й подивися на своє відображення у калюжі.

– Не буду я цього робити! Буду сидіти тут. І заважати тобі.

Фархад засміявся.

– Ти зовсім не заважаєш мені, – він сів, обпершись спиною об решітку, – ти перша людина з якою я говорю. Мені приємно, коли ти поряд.

– Дурниці все це, – Олівер знову зніяковів. Фархад повернув голову і задивився на хлопця.

– Скажи, – спитав вовк, – а тебе не лякає мій рубець на обличчі? Чи пуста очниця?

– Рубець на обличчі? – перепитав хлопець. Його очі горіли ще яскравіше.

– Так.

– Ні, не лякає. Правда, іноді, – він увесь зморщився і ледь чутно пробурчав, – мені хочеться подивитися на твоє обличчя. Волосся все закриває.

– Хочеш я заберу?

– Ні, не треба, я сам! – вигукнув Олівер і раптом злякався своїх же слів. Вовк розгублено подивився на нього.

– Боги, я сказав якусь нісенітницю, –  прошепотів Олівер. – Я, мабуть, піду.

Коли Олівер прийшов додому відчув страшенну втому. Усе його тіло горіло і було страшенно важким. Він випив повний води глечик та впав спати прямо в одязі. А ось вовк не зміг заснути усю ніч. Страшні здогадки клубилися у його свідомості, але згадати ту ніч в деталях він не міг.