Причини й наслідки

Чонгук був красивим юнаком із м’якими рисами обличчя й густими смоляними локонами — точно такими, як у Нього. Але диваком. Хтось потай міг навіть захоплюватися його зовнішністю, але сам Чон про це ніколи б не дізнався, бо зазвичай у його бік прилітало щось на кшталт “безумний” або “псих”, а хто був більш жорстоким — називав плюгавим виродком, вишкребком й куди жахливішими словами. Учителі також не відрізнялися якоюсь толерантністю, тому свідомо закривали очі на таке відверте знущання над підлітком. А Чонгук був довірливим, тому кожного разу щиро сподівався на те, що в ньому бодай хтось здатен розгледіти свого (не друга, ні) співрозмовника. Тому, коли хтось підходив до нього й звертався за ім’ям, а не образою, він із радістю відповідав, після чого знову опинявся у пастці. Били його неодноразово. Швидше — періодично. Жорстоко й під супровід гострих коментарів про те, що “такі, як він” не мають вчитися у загальній системі й доставляти своєю присутністю дискомфорт.
– Такі, як ти взагалі не мають права ходити по землі між нами — нормальними! – замахуючись носком важких брудних чоботів, люто ричить хтось, після чого жорстоко наносить черговий удар в живіт.
Чонгук навіть не стогне — мовчить. Стиснувши зуби, стримує сльози до тих пір, поки не лунає дзвінок і його залишають. Тоді він дозволяє собі розплакатися, розтираючи пекучі гарячі сльози по холодній кахельній підлозі хлопчачого туалету щокою. Ні, не шкодує себе і не звинувачує тих, хто так вчинив, бо знає, що заслужив. Саме так йому говорив батько, коли він наївно намагався знайти в ньому захисту. Заслужив, бо і старому він доставляв проблеми своїм існуванням. Ще малим Чон засвоїв цей урок.
– Вони знову за своє? – вириваючи Чонгука з думок, лунає Голос.
– Що Ти тут робиш? – частково підвівшись, швидко озирається хлопець.
– Я тут,- промовляє Він, з’являючись у дверях. Проходить глибше й сідає до Чона на підлогу, аби бути ближче. Долонею змазує сльози із чужого обличчя й хмурить густі брови, обтираючи її об коліно.- Тобі не набридло?
– Набридло,- чесно відрізає Чонгук,- але скоро все закінчиться.
– Ні,- звучить холодно і строго,- не закінчиться. Ти здатен дати відсіч і Я це знаю. Я вірю, що ти сильніший, аніж думаєш.
– Я..?
– Так, ти. Твоя сила ось тут,- торкається пальцем чола,- і ось тут,- вказує на груди.- Якщо в тобі є мужність витримати всю жорстокість, із якою ти стикаєшся, то її повинно вистачити, аби себе від неї захистити.
Він навмисне обрав час, коли емоції Чонгука ще гарячі, аби спробувати розпалити в ньому пожежу. Нищівну пожежу, у якій повинно згоріти все, що, так чи інакше, завдало йому болю — душевного або фізичного.
– Ти ніколи не приходив сюди,- ковзаючи зачарованим поглядом по рисах, немов пропустивши повз вуха все, що йому було адресовано, загадково бурмоче Чон.
– Бо не можу більше терпіти твої страждання.
– Дякую Тобі…
Він тільки качає головою і притягує до Себе хлопця, залишаючи на кінчику його носа довгий поцілунок. Після чого підводиться на коліна й згрібає того в кільце Своїх вічно холодних рук. Зариваючись обличчям у хаотично розкидані м’які пасма волосся, вдихає їх аромат, від чого й Самому вже хочеться завити вовком від жалості й співчуття.
– Достатньо,- раптом відштовхує від Себе обм’якшого Чонгука й підривається на ноги.- Ходімо звідси.
На що Чон піднімає розгублені очі, але слухається. Слідом встає на ноги й розправляє плечі:
– Куди?
– За Мною,- без поясненнь командує Він і сміливо бере того за руку.
Чонгук покірно йде слідом, бо, відчуваючи, як переплітаються їхні пальці у міцний замок, почуває себе відомими і навіть трохи щасливим. Йому подобається те, як Він, виявляється, здатен проявляти Свої почуття. І те, що відбувається всередині в цю мить — йому також подобається. Тому, немов у тумані, хлопець сліпо й довірливо слідує за своїм Провідником. А Той, на крок попереду, ступає рішуче, бо вже знає, що мусить робити.У повній тиші Він приводить Чонгука на місце, з якого все почалося — поле неподалік будинку, де вони ще хлоп’ятами ховалися від реальності, поринаючи у спільні мрії. Так, саме у те місце, із якого батько якось волочив маленького Чонгук-і за комір дитячої піжамки по сирій холодній землі у темний куток.
– Пам’ятаєш, як ти пишався своїми вавками на колінах і тим, як любиш їх здирати?
– Досі люблю,- зізнається Чонгук, демонструючи з-під рукава сорочки свіжу роздерту рану на руці.
– Пам’ятаєш, як ти бачив красу там, де її немає?
– Нічого не змінилося…
– А пам’ятаєш, яким ти тоді був сміливим?
– Був? – недовірливо перепитує хлопець, склавши вуста.
– Був,- чітко запевняє Він.- І зараз є. Ти щойно сам підтвердив, що не змінився. Ти досі безстрашний Чонгук, який не боявся покарання за свої вчинки. – Він має на увазі всі пустощі малого Чона, за які потім отримував від батька щоразу жорстокіші покарання, бо з віком холодний самотній куток у вітальні замінявся широким шкіряним ременем, від якого були сині не тільки сідниці, а й руки, спина, ноги…
– Може, Ти і правий,- не до кінця розуміючи, до чого Він веде, потискає плечима хлопець.
– Ніхто не повинен тебе змінювати. Ти повинен їм довести, що ніхто не заслуговує на таке ставлення до себе… Ти не заслуговуєш.
Ці слова немов піднімають Чонгука над землею, після чого боляче жбурляють у крижану ополонку, від чого всередині все стискається. Хлопець нахиляє голову, дивлячись на Нього вже з-під лоба, й стискає руки в кулаки до білих кісточок. Робить декілька глибоких вдихів, від чого його ніздрі широко відкриваються. Чонгук відчуває лють, яку не відчував ніколи. Щось пішло не так…
– Так значно краще,- розпливаючись у Своїй характерній квадратній посмішці, підбурює Він й сміливо наближається до хлопця, притягуючи того до Себе за комір шкільного піджака. Впивається у стиснуті вуста своїми льодовитими й нахабно пробирається між ними язиком у гарячий полон. Чонгук відповідає. Впевнено, різко, стискаючи пальцями Чужу шию, й втрачає контроль — сміливий і рішучий.
– Тепер,- витираючи Свої губи, спокійно промовляє Він,- ти готовий. З чого почнеш?
– Мені не потрібен план,- відрізає Чонгук,- я просто хочу, аби вони страждали. Всі — ті, хто мене принижував, і ті, хто це бачив та мовчав.
Тепер уже Чон крокує попереду, спалюючи шлях за собою іскрами, що летять із його очей від тої люті, якою Він його наповнив.
В класі, де відсутність Чонгука нікого не цікавила, йшов урок англійської. Невимушена атмосфера та розмови із тими, хто ще годину тому вбивали хлопця у тверду білосніжну підлогу, порушилася скрипом вхідної двері.
– Ти запізнився,- обвівши Чонгука презирливим поглядом, повідомляє вчителька й чекає пояснень.
– Знаю,- снизує плечима у відповідь сам Чон,- просто я на Ваш урок дещо підготував, тому затримався.
Він знав, де в батька зберігається каністра бензину про всяк випадок. Вона зараз у нього, завернута у піджак, за спиною. Корок давно в правій кишені, поруч із запальничкою. Чонгук зриває річ із каністри й простягує її Йому, проте та картинно падає на підлогу. Хлопець витягує перед собою свою головну зброю і безтурботно посміхається.
– Як це допоможе тобі у вивченні іноземної мови? – абсолютно не розуміючи загрози, із викликом питається жінка у строгій блузі. Але Чонгук тільки посміхається й не випускає ані звуку. Мовчки проходить до дошки й дістає із кишені кухонну домашню запальничку, ховаючи її в кулак. Хтось ззаду, здається починає розуміти, що Щось пішло не так… Проте від страху вони оніміли, заклякли. Чон без розмов і попереджень розмахується й виливає частину бензину так, що дістається всім, хто сидів ближче. Потім, так само швидко, розливає рідину по підлозі…
– Ану геть! – раптом верещить вчителька, на взуття якої також потрапляє, й несеться на хлопця, але той із легкістю відштовхує її так, що вона падає назад, задіваючи головою власний стіл, і більше йому не заважає.
– Ах ти навіжений! – хтось сміливий знову робить спробу зупинити Чонгука й зривається з місця назустріч. На що отримує порцію бензину прямо в обличчя й падає, закриваючи очі руками.
– Я пам’ятаю,- киває Чон, підносячи запальничку на рівень очей,- що я навіжений. Тільки ви, здається, про це забули.
Із останніми словами, Він задкує до дверей і, відчинивши їх поштовхом спини, опускає маленьке полум’я до ніг, перед якими сочиться потік бензину. Крик, вереск і писк в цю ж секунду заповнюють весь простір у стінах цього проклятого класу. Хтось бездумно падає на підлогу, намагаючись себе потушити, проте опиняється у ще більшому вогні, що окутує тіло; хтось намагається вибігти на коридор, проте у загальній паніці і від шоку й болю не здатен відчинити двері, які Чонгук міцно тримає по іншу сторону. Вчительці пощастило найбільше — її муки будуть коротші, хоча й не менш жахливі. А комусь пощастило менше, бо він залишився сухим, але від палких язиків справедливості, що огорнули його шуільну форму, це не врятувало. Вогонь розповсюджувався швидко, бо ті, хто безнадійно носилися класом у пошуку порятунку, лише поширювали його, позбавляючи однокласників і дещиці віри на порятунок.
На шум, сморід і дим, що через щілини вже просочувався в коридор, із сусідніх класів почали виходити й інші — учні, вчителі. Спочатку вони декілька секунд збентежено дивилися на хлопця, що із вдоволеним безтурботним обличчям підпирав спиною двері, а потім їм поступово починало доходити і всі кидалися хто куди, аби тільки врятувати власні паршиві шкури. Ті, хто залишився за дверима — приречені. І Він це розуміє. Відходить від дверей, які вже ніхто, здається, не прагне відкрити, і з насолодою слухає музику страждання. Настільки це жорстоко Чонгук розумів і до цього, і буде розуміти завжди, проте про вчинок свій Собі шкодувати він заборонив. Хоча зараз, коли із вулиці доносяться сирени карет швидкої допомоги, рятувальників і поліції — Він усвідомлює, що і Його життя приречене, і єдине, про що встигає пошкодувати — це те, що кара обійшла його батька. Той, як ніхто інший, заслуговував найпекельніших мук.
Спокійною ходою Чон встигає дістатися до того самого туалету, аби змити теплою водою руки. Витираючи долоні об паперового рушника, він поволі підводить погляд і у відображенні бачить Його. Того, кого так безнадійно покохав. Того, чию усмішку перейняв. Того, хто дав йому силу помститися. Чонгук бачить Себе. Він дивиться зачаровано, немов на героя. І чим довше вдивляється, тим чіткіше роздивляється ті, інші, риси свого обличчя — гострі вилиці й пусті бездонні очі. Вони так сильно відрізняються від чонгукових, але в той час абсолютно ідентичні.
Усміхнувшись своєму відображенню у дзеркалі, Чон дістає із лівої кишені штанів жменю пігулок і висипає їх в умивальник, відкривши попередньо кран, тихо примовляючи:
– Ти завжди будеш зі Мною…