Впасти

У цій главі є детальне зображення насилля, мушу вас застережити перед читанням і двічі подумати про ваше ментальне здоров’я! 

У цьому розділі авториня цитує поєму “Howl” (Лемет)  від Алена Ґінзберґа у перекладі Ігоря Ботнарука

 

Акт перший, де наляканий чоловік біжить від втілення Жаху

 

Чоловік відчуває, як за його спиною повстає велика постать Жаху, що з кожним кроком наближається дедалі ближче до нього. Кожен підступ розливається по кімнаті єхом, і він може заприсягнутися, що фізично відчуває, як ця мовчазна симфонія ходи давить на нього. Усе його тіло здригається, коли кроки різко припиняються, та все що він чує – це його власне істиричне дихання,яке межує з криком, що рветься з напруженої горлянки, проте, він і сам розуміє, що закричати не зможе

 

По впалим, білим з рідкими синцями та краплями крові, що зтікають з відкритих ран, які обіцяють у недалекому майбутньому перерости у велечезні фіолетово-сині, з зеленими відтінками гематоми, та вологими від поту щокам, стікає єдина самотння  концентрована сумом сльоза, перемішуючись з витікаючою з розшиблиного лоба кров’ю, вона спадає по жилістій шиї, де у нервовому танці здригається сона артерія, шукаючи порятунку,  униз, на підлогу.

 

Том розуміє, що більше не може зволікати, усі його внутрішні тварині інстинкти б’ють тривогу, та він і сам усвідомлює, що мусить щось зробити, поки ще не пізно.

 

Чоловік, що ще нещодавно скиглив та притискав рукою свої рани, зараз різко зробив випад назад, змінюючи положення з лежачого на сидяче, а потім так же різко встаючи. У той момент здавалось, що він впаде він швидких рухів та нестачі кислорода у мозоку, проте чоловік драпанув що се духу у кімнату поряд – кухню.

 

Акт другий, де Жах мусив щось вчинити, проте не міг

 

Все відбувалося занато швидко, щоб Торд зміг хоча б щось усвідомити, тому не зволікаючи ані секунди, він теж побіг до кухні

 

Якби він мав трішки більше часу чи контролю над своїми діями, то зрозумів би пагубність своїх вчинків. Зміг би спроєктувати, те що буде відбуватися у ближчому майбутньому та перешкодити подальшим діям. Зміг би побачити крутий поворот, та не розшибитися об гострий кут стіни. Міг би ,не притримуючись за плече, хромати до кухні, де його вже чікає нещодавно побитий Том, який ,мабуть, схопив перше, що побачив – ножа. Торд почув би гучні викрики чоловіка, про ані руш та зміг би встигнути відстрибнути  у бік, коли важка чоловіча рука з ножем, неначе голодна змія вгризлась у його плече. Він міг би не волати від болю та дивуватися, чому ніхто не прийшов на допомогу та де усі поділися. Побачив би і прочитав б записку на холодильнику , яка ,на жаль, розмокла від його крові, де друзі повідомили про свій від’їзд.

 

Міг би, проте не зробив

 

Акт третій, де містичний голос Жаху читає поєму, яку ніхто не чує

 

Торд важко спускається до підлоги, залишаючи після себе бардово – помаранчевий слід крові на гладкій поверхні холодильнику. Він кричить.  Кричить що се духу, напружуючи вени на шиї. Кричить хапаючись за ножа в руці. Кричить, сильно б’ється головою об стінку. Глухі звуки розносяться по кімнаті разом з воплем чоловіка. Та заплющює очі так сильно, що  баче зірки. Божеволіє від приливу настольгії, бо він  пам’ятає цю біль. Біль, яку наніс йому нещодавно той самий чоловік. Не тільки в саму руку, а й у самісіньке серденько. Проте його подумки перериває різький звін телефону.

 

Телефон, що дзвонив, коли йому було погано. Телефон, що казав найогидніші речі, проте телефон, якого потребував більше, а ніж зламану мрію та відірвану руку.

 

“Томе, візьми слухавку”, – проте чоловік, про якого він згадував вже давно тут не знаходиться. Думка про те, де саме зараз він, не може наздогнати імпульс його нервів, які єдиноголосно волають про біль. Отож, не почувши, ані якої відповіді, він ,вже набравши повні легені повітря та відкривши рота, щоб повторити наказ, різко захлопує його, бо чує, як телефон, який нещодавно розливався по кімнаті гучним скрежетом зламаної музики саксафона, зараз низьким чоловічим голосом звертається до чогось, що існує позаду швидкості імпульсивних рухів нервових клітин та свідомості, як самої. Цей голос звертається, до чогось людського, що живе на теренах його душі. Людського та потворного

 

“Я бачив як кращі уми мого покоління, оскаженілі,

голодні, заплакані й голі,

волочилися крізь негритянські квартали над ранок,

шукали злу дозу ”

 

Він розплющює очі так сильно, як тільки може, та все що він бачить – це пітьму. Пітьму з маскулиним низьким голосом, що торкається найінтимнішого

 

” Убогі й обшарпані, з запалими очима, під кайфом,

курили у надприродній пітьмі

паскудних квартир, линули

понад містами, споглядаючи джаз,

відкривали свої мізки небесам під надземкою,

бачили Магометових янголів

на верхівках бомжарень”

 

Торд намагається зконцентруватися на блідих пальцях, що виринають з пітьми – проте одразу жалкує. З пітьми виринала не одна пара рук, а десятки ,і всі вони тицяли на нього

 

“схоплені за лобкові бороди зі стаканом шмалі,

коли поверталися з Ларедо в Нью-Йорк,

жерли вогонь у дешевих готелях, запивали смолою

чи смертю на Парадайз-Еллі,

очищали тіла ніч за ніччю

снами наркотою глюками спиртом

членами яйцями яйцями ”

 

Всі вони тягнулися до нього – самотнього, кинутого в своїй болі та печалі, жалюгідного мрійника – вбивцю, з віддірваною рукою та згвалтуваною дупою. Вони прагнули його – тихо помираючого за своєю стіною наркомана – командира. Закоханого і колись, кимось, у кого найкрасивіші очі та найщедріше сердце, коханого хлопця

 

“У ревучих зимових сутінках Брукліна,

патякання біля альфатерів і сяйво розуму

легковажного короля,

неслися підземкою у нескінченій гонитві

з Беттері в святий Бронкс під бензедрином,

доки скрегіт коліс і крики дітей не виб’ють їм зуби,

не попатрають мізки, не висушать блиск”

 

Акт четвертий, де Жах перетворюється у крик

 

“Молох! Самотність! Багно! Потворність! Помийна яма

і недосяжні долари! Діти, що верещать під сходами!

Хлопчики, що схлипують у казармах! Кволі діди,

що плачуть у парках!”

 

Металевий запах крові, що заповнив вже кожну щілину у цій маленькій кімнаті, неначе сам трансформується, у щось, що можна побачити. Густа темрява змінюється на довгі лінії візерунків, що прикрашають стіни. Цей запах, що змінився у довгі помаранчево – червоні лінії, наче довгі вогняні пасма, що окутують його усього, змушуючи терпіти біль, але підняти свої руки до рота, щоб знову історично закричати

 

Ті сірі руки, що так тягнулися до нього з темряви, наче підняли червоний завіс, явилися у повний зріст. Саме ці , сірі та на кінцях рук вже чорні пальці, саме їх він хотів забути, забути та не згадувати, проте така блаженна пітьма відійшла та на її місце прийшов яскравий червоний світ. Він наляканий і він кричить, кричить: бачить тих, хто вже давно помер, тих кого він давно вбив, зараз дивляться, линуть до нього, з концентрованою ненавистю.

 

Кожен з них, в незалежності, чи то були його гвардійці, що відали не тільки своє життя за його недосяжну мрію, а й свою душу, чи то були його кривдники, які рік за роком виховували його тигра, кота, що бажає тільки насилля. Люди що тягнули у прірву соціального дна не тільки себе, а й його

 

“Молох! Молох! Жахіття Молоха! Молох безсердечний!

Психічнохворий Молох! Молох – нещадний суддя людей!

Молох – тюрма народів! Молох – бездушна в’язниця на кістках

і Зібрання жалів! Твої будівлі як вирок! Молох – величезний

кругляк війни!’

 

Але найстрашніше, чого боявся чоловік, це побачити серед цих мерців, людину у якої волосся кольору золотої соломи та очі, де відображається містичне сяйво космічних тіл. Хоча зараз цей чоловік і є уособленням ненависті до нього, проте, він собі ніколи цього не скаже, завжди сподівався, що людина, яка зробила для нього найболюче, десь там, всередині його я, жили закопоні та мертві, як ця груда м’яса, їхне минуле. Минуле за якого він хапвся, як за останню рятувальну соломинку. Минуле, яке стало найбільшим тягарем та найбільшим щастям.

 

Спогади, що вже давно треба було залишити там – в минулому

 

Він заплющює очі, а легка посмішка лягла на його обличчя. Голова відкинулась назад і він вже нічого не чує. Нікого не баче, окрім молодого хлопака, що з ним хотів будувати їхні мрії.

 

“Карле Соломоне! Я з тобою у Рокленді де ти

божевільніший за мене

Я з тобою у Рокленді

де ти почуваєшся чужинцем

Я з тобою у Рокленді

де ти схожий на тінь моєї матері

Я з тобою у Рокленді

де ти убив дванадцять своїх секретарок

Я з тобою у Рокленді

де ти смієшся над нечутними жартами”

Акт п’ятий, де Жах вже помер, а на його місце прийшла відраза

 

Через години дві, коли Том, що нещодавно валявся в туалеті з панічною атакою, яку неможливо було побороти, проте він намагався про це не думати, а продовжувати наполегливо блювати у туалет, сидниця якого від свіжої крові, що все ще залишалась на його синіх пальцях, в’їдалась дедалі більше у дешевий білий пластик.

 

Коли чоловікові нерви дещо розслабитись та осіли, як порвана струна його коханої гітари, до якої він вже давно не торкався, бо з кожною нотою виходило щось, і ,можливо, до якої він не приторкнеця вже ніколи, болюче побивши не тільки тіло, а й саму його душу. Коли він вже, хоча б трішки почав нагадувати на людину, а не на оголену черепну коробку , збуджений нерв, що вже не підкоряється гальмівним нейромедіаторам центральної нервової системи. Коли він зміг усвідомлювати себе, як самість, а не частиною рідної матінки, і його когнітивні здібності виросли в десятки разів, порівняно з його станом годину тому – трирічної дитини. Коли не можна було все ще сказати, що він прийшов у себе, бо та людина, що колись звалась Томом Реджуеллом померла не дві години тому в не усвідомленні факту скоєного правопорушення, а там – на полі біля його згорілого будинку, і тепер він живе одним великим  спогадом про колись живучу в цій реальності людину.

 

Коли він підняв свою биту

голову, а потім і травмовану (д)тушу, та спіткаючись через кожен крок пішов до щільно зачининих не тільки на маленький ваний ключ, а й забарикадований туалетним столиком, двері. Важкими намаганнями та величезною силою не тільки фізичною, а й духовную, він змусив себе розбити свою барикаду і вийти. Вийти зі свого безпечного місця. Зруйнувати його стіну

 

Коли сонячне сяйво, що блищало з вікна та придавало якогось таємничого забарвлення цьому дому, підсвідлюючи маленькі часточки пилу, що були підняті в ході бійки. Тоді можна було побачити його очі – чорні очі Тома.

 

Повністю безжеттевий та убитий погляд чорних очей, де не відніється білі білки звичайної людини. Погляд чоловіка, що знаходиться у вегативному стані, та,  взагалі, наврядчи колись ще стане нормальним членом суспільства

 

Він йде. Том Реджуелл пішов.

 

Тихі поскрипи по підлозі розплились теплими хвилями шуму по занадто безголосному приміщенню. Лише журжання мух на кухні були компаньйонами звуку кроків. Мухи та жуки, що тільки почали свою невідворотню роботу по розлаганню живої матерії. Тіла, що безкровно лежало з відкритими білими з прозорої та блідою скарлупою очами, що робили його хазяїна неначе з дитинства сліпого. Тіло, шкіра якого стала мраморно білою та синьо-фіолетовою з зеленими відтінками на містах з’єднання з підлогою.

 

Найбільше скупчення різних комах було на плечі – найкривавішою частиною тіла, сполучна тканина якого витікала і витікала впродовж доволі довгого часу, та ,можна сказати, і була причиною смерті. Бо майже уся підлога була залита червоною рідиною, що встигла трішки підсохнути та стати втіленням справжнього бурштина.

 

Єдкий, проте все ще не дуже сильний запах гнилі можна було почути та скривити носа, але обличчя чоловіка, що вже дійшов до кухні не змінилось. Здавалось, що він слідкує за якимось своїм алгоритмом, програмою, неначе вірний робот, виконує все на автоматизмі.

 

Він підійшов до барної стійки, де стояв стенд з ножами, переступаючи трупа. Взявши найбільший, повернувся зазад, до тіла на підлозі. Чоловік витягнув чорні мусорні пакети та сів на грудину мерця. Він занурив його голову  у чорний пакет, так щоб беззахесна шия оголилась у всій своїй довжині. Схопивши під ліву руку ножа, а правою притримуючи за волосся голову ,він вонзив лезо у шкуру, що звісно пофарбувало його у гидкий чорно-червоний колір. Навіть коли краплі старої крові впали на його обличчя, він не зволікав, і здавалось, ніби зовсім цього не помічав. Продовжуючи врізатися все глибше в шию, розрізаючи фасції м’язів, він натрапив на атлант, який як би він не старався, не міг перерубати ножем. Після декількох невдалих спроб, чоловік піднявся, щоб знайти, щось більш підходяще для цієї справи, проте не побачивши нічого путнього, пішов далі, до гаражу.

 

Мертве тіло, голова якого була занурина у сміттєвий пакет, що шелестить від кожного руху крапель крові, які витікають з глибокої рани на шиї, здавалося недосяжно самотнім у цьому світі.

 

Підстрелена самотня тваринка, внутрощі якої незабаром викинуть, а м’ясо приготують на вечерю

 

Незабаром чоловік повернувся з ручною пилкою в руках. Він вирішив закінчити почате, дорізаючи хребець пилою. Через деякий час, коли голова вже опинилась у пакеті, відділенна від тіла, чоловік вирішив приступити до верхніх кінцівок

 

Знявши червону кофтинку з трупа, яка намертво приклеїлась до шкіри, тому на деяких ділянках шкіряний покрив відійшов разом з тканиною, він оголив торс, який був увесь шрамованй. Але більше за все привертала увагу його сталева рука. На місці з’єднання з тілом виднілися великі болти, які намертво були прикручені до плеча. Тому для сепарації руки від тіла, потрібно було викрутити їх спочатку. Рани від такої грубої операції все ще не затягнулися, і ,мабуть, приносили пекельну біль при житті. Проте чоловікові, наче все одно, він просто схопив свого кухонного ножа, та почав колупати сталеву фіксацію. На цей раз крові було не так багато, проте маленькі бризки потрапляли не тільки на брудну підлогу, а й на стінку поряд.

 

Через годину ця кривава вистава припинилась з повним виділенням протеза, оголюючи культю ампутованої руки. Усі меблі, що стояли поруч були забруднені сполучною тканиною, а сам труп все менш нагадував на колись живу людину.

 

Все його тіло почало нагріватись та вздуватись. Пройшло занадто багато часу, і невідворотній процес розкладу почав працювати. Все більше і більше різних комах літало по кімнаті та місце жахливого раніння дедалі густіше почало гноїтися. Сам поріз став притулком для личинок. Сотні білих плям, які оселилися в темно-червоній щелині м’яз. Єдине ціле око, вже було зїдено, а губи по-особливому надулися та, здається, що і там, у роті, скоро хтось оселиться, як осилився в носовій порожнині.

 

Пилкою Том відрубав обидві ноги, проте перша від того постраждала неначе сильніше ніж нижні кінцівки. Зубці затупились та відмовлялись різати останню руку, тож він своїми руками сам занурився в гнійну рану, голіруч розриваючи біцні сухожилля та тренеровані мускули, які були занадто теплими та слизькими, як для того хто вже не дихає. Розрізавши фасції, чоловік дістався до самої плечевої кістки, яку схопивши по обидва боки, почав ламати. Усі ці дії були неаби якими складними, та для людини, в не самому кращому фізичному та моральному стані, губи якої останній місяць не відліпляли від склянки, це була недосяжна задача. Проте він її зробив, але навіть так це не надало хоча б краплі життя у беземоційне обличчя, на лівій щоці якого, поряд з розшибленою скулою бігала муха.

 

Акт шостий, остання дія, де Жах лежить в смітнику

 

Вже пізно вночі, коли пакети були повні від розчленованих частин тіла і літрами крові, яка постійно витікала при можливості, а кухня нагадувала на забійний цех, чоловік вже без верхньої одежі, де по синцям на ребрах, животі та спині стікав піт, розжижаючи засохлу кров на тілі закінчив переносити по пакету до багажника авто. Сівши за кермо, він їхав навіть надто повільно, чи то причиною було його когнітивні здібності, чи втома за цей день, чи страх, що тлівся в його грудині, та ,мабуть, вже ніколи не вийде звідти, чи все разом одночасно, сказати було важко.

 

Авто зупинилося біля старого заводу, що ,на вигляд, вже давно не працював. Старі пошарпані стіни з вибитими вікнами та відсутность хоч якісь машинних споруд для виготовлення різного виду продукції, казали самі за себе. За парадними воротами, у кутку між стінами забору стояли великі фабричні контейнери, приблизно півтора метра в висоту, куди скидали не перероблену сировину. Саме до них прямував чоловік, з важкими пакетами, поодинці перекидаючи кожен. Деякі з них рвалися від вдаряння об підлогу контейнера, і з них витікали людські внутрощі різного кольору та консистенції. Тільки по голові, що викотилась з одного такого мішка, можна було зрозуміти, хто саме був власником їх. Холодна, побита, безока з великими гнійними губами людина, тріїний нерв якої защимило у страшенній судорзі мімічних м’язів, розтягуючи червоні губи у криву посмішку. Його останню посмішку.

 

Машина вже давно поїхала, залишивши тільки слід на дорозі, а водій навіть на трошки не залишився провести в останній шлях загиблого

 

Ось чого зміг домогтися колись всім відомий Теодор Ларсон. Весь його успіх залишився гнити розчленованим тілом в сміт

нику кинутої та обкраденої фабрики. Все його життя, від початку до кінця, наче сміялось над його станом – народившись щуром, він і помер пацюком.