Має

Торд більш за все хоче забутися в знеболюючих, а по суті опіум, що так люб’язно прописали йому лікарі,   нікотині та алкоголі, проте він мусить знов і знов відкривати свої очі, та згадувати, переживати на собі відбиток подій, які травмують неначе більше, ніж брудні чоловічі руки на роті й голих сідницях. Більше ніж ультразвуковий писк в вухах та гарпун в передпліччі.

Як і зараз, він мусить бути тут, дивитися на сильну руку, що втискає його грудину до стіни, перешкоджаючи нормальному повному диханню, змушуючи історично хапати повітря носом. Він добре знає, що буде потім: вони проходили через це мільярди  разів. Відколи він повернувся до дому, рівень агресивності у повітрі ставав все дедалі більшим, неминуче призводив до таких ситуацій.

Торд мусить відвернути обличчя, закрити очі та буркнути щось про вибачення. Тільки повним підкоренням, своєю нікчемністю він може заспокоїти нерви чоловіка навпроти. Тільки безвучним криком накштаут : “Подивись, я – кинута собака, у мене немає сил, ані аби комусь зашкодити, ані допомоги самому собі.” Тільки так він зможе вирішити суперечку без насилля.

Він мусить так вчинити, але замість цього криве посмішку, оголюючи ліві клички. А в очах запалюються дикі вогники, які жадають продовження, які жадають крові та насилля. Вогники великої мрії, вогники, які живуть у занадто малій людині. Які будуть змушені затихнути назавжди.

На обличчі з’являється оскал, його не підкорена натура, натура борця, яка робить величезний контраст на розбитому, нікчемно слабкому тілі.

Очікувано, у очах Тома можна побачити концентрований, тваринний страх, який швидко змінюється люттю. Перший удар приходить на скулу, розбиваючи об кістку руки, чоловік шипить, проте не зупиняється – він вже наляканий. Другий – по носу, ламаючи його. Третій він пропустив, як і всі останні: кров з зламаного носа позатікала до очей, які він блаженно прикрив, концентруючись на болі, щоб не втратити свідомість. Навчився ще підлітком, як тримати удари та як групируватися, щоб захистити внутрішні органи від розриву.

Проте все вже забулося – це його останній бій. Остання поразка.

Ця бійка відрізняється від попередніх, мабуть, тим що більш на неї нагадує. Зазвичай Торд мусив приймати удари, терпіти і чекати поки бійка скінчиться. Проте в армії були і ситуації, де приходилось оголювати свою тварину натуру, лідерські  якості, підкорювати, а не підкорятися. Але такі ситуації рідше виключення, а ніж правило. У армії може вижити тільки сильніший, той хто може відати найцінніше – і він віддавав. Він відчув як падає світ, неначе він робить крок до пітьми: “Я не можу себе контролювати!”. Увесь цей час він був не зламаною коханням, мріями та світом людиною, а помираючим тигром, який мріяв в останні години відчути смак крові

Після цього інциденту він наврядчи зможе ще на ненадовго залишитися тут у друзів. Він довів, що є не слабкою собакою, а отже зможе не тільки постояти за себе – а й нашкодити. Завдати криги. Знову.

На п’ятий удар по грудях, однак коли страх почав відходити та удари почали ставати легшими, Торд відкрив свої очі. Цей кровавий погляд повний лютті, погляд який  притаманний лише чорному серцю. Том встиг тільки перенести вагу на ліву ногу, як Торд вхопився рукою за волосся чоловіка та  потягнув у низ, вдарюючи гострим коліном по обличчю.

Том падає, закриваючи обличчя руками, проте Торд нібито це не баче та б’є ногою в бік, потім- штовхає чоловіка зі сход. Велика туша котиться, важко стонучи на кожному зрізі від болю. Діставшись до полу, він почав скиглити. Проте Торд його вже не чує: він йде, смакуючи кожен шаг, повільно спускаючись по сходам, де на деяких сходинках вже виднілися багрові каплі крові. Дерев’яна  підлога різко поскрипувала, відтворюючи симфонію ходячого Жаху.

Коли кроки зупинилися, чоловік на підлозі весь напрягся та трусився, рівно хапаючи повітря носом, та на видосі стало хрипів від болю.

Він не мусив так вчиняти. Він мусив приймати удари та терпіти, або зовсім не виходити з кімнати, аж до самої ночі.

Він не мусив, проте зробив