Стіна

Фанфік де Торд повернувся до друзів у дім, з альтернативним АУ, де після провалення місії з роботом, його звільняють з посади головнокомандувача червоної армії

Його мрія зруйнована і він повернувся назад, до людини, яка його колись кохала. Що він мусить робити?

18+! В роботі присутні сцени екстремального насилля. На свій страх та ризик !

Стіна. Бетоно-кам’яна споруда, що відмежовує дві паралельні, але такі різні сторони один від одного та одночасно надає сенс буття цьому місцю, сепаруючи їх. Стіна є втіленням  людської жаги відділення від реальності, ізоляції від травматичного досвіду. Ескапізм у найбільш збочиному його вигляді. Але, що стається з людиною, коли стіна, яку ми так потребуємо, яку ми роками будуємо навколо себе у бажанні як найсильніше захиститися, закритися, в один момент рухне, відчаєм пилу, осідаючи невимовним криком болі на теренах легенях і сердця, назавжди вирізаючи пам’ятку про колись зроблену помилку.

Зламана коханням людина. Так можна описати хлопця ,що сидить впродовж довгого часу біля холодної блідо-чорної стіни, прикрашаючи її тонкою змією сірого диму цигарки. Гидкий, кисло-гіркий запах в’їдається в тонкі та худі, мазолісті від постійних тренувань пальці, все ще здорової(не вкрадиній у нього), не механізованої руки. Закриваючи, болючі від довгого споглядання у стіну очі, хлопак видихає стовпи білого газу, що давно оселився у цій маленькій, зовсім порожній та сирій кімнаті.

Він відкриває очі, коли дзвонить телефон, тягне руку до чорного та холодного пристрою, який вже давно був розряджаний та , здається, ніколи не дзвонив. Ніколи не дзвонив з того самого дня, коли на нього взвалили таку важливу місію, а він не впорався. Не впорався. “Не повертайся”, – різко пронеслось в голові, але швидко забулося, як і забулося про провалену колись давно місію.

І про те, що навіть теоретично цей телефон дзвонити не мусив – теж забулося.

“Дайте мені ще один день,”- він мусить це сказати з нормальною інтонацією, але десь у кінці голос надламується, силпло перетворюючись у щось, що вже ніколи не нашкодить. Щось, що вже давно мертве і гниє там, на полі,  біля робота, з ламтями давно відірваної руки.

Щось ,що можна ненавидіти за одне його буття. Щось, що можна вбити одним гидким словом. Щось, що вже ніколи не заслуговує на пробачення.

Знову вдих тліючого окурка, коли вся пачка викурена, а жовч у шлунку не дає змоги продовжувати втягувати токсичний дим, коли вже ковтати боляче, від перманентної концентрованої кислоти, що у підступах до горлянки, а у роті миша повісилась, змушений він вставати з підлоги, де нещодавно провів останні години п’ять, намагаючись остудити варену голову після нічних кошмарів. Підвівшись на ногах, що ледь розгинаються та пошкандибавши, притримуючись за стіну, проводячи стальною рукою по білій стіні в коридорі, залишає парубок невидимий слід журби та самотності.

Ці сліди так  не личить цьому затишному дому. Місці ,яке є невід’ємною частиною цих трьох друзів. Місцем, що колись і він сам називав домом,а найстрашніше, що міг би і зараз, але вибір зроблений.

Його вибір осідає на язику, після кожної відповіді червоногвардійцям.  Його вибір лунає різким галюциногеним звуком вібруючого телефона, який стає чогось дедалі важкішим з кожним днем,

. Його вибір розтікається густою спермою по старим армійським матрасам, по брудній підлозі темного коридору, бо “виглядаєш ,як баба”, бо занадто велика мрія, живе у занадто малій людині.

Мрія брудна та потворна, таке людям показувати не можна. Мрія, яка дає шанс вставати після постійних зґвалтуваннь та побоїв. Мрія ,яка залишилась там – на полі, серед уламків усього його життя та цілей

Назад вороття нема, його ніхто не чекає, а все що забулося, пригадується, як тільки треба виходити з кімнати, як тільки треба бачити його чорні очі, в яких чисто фізично неможливо побачити емоції – але він бачить. Він бачить цю злість, цю пекельну ненависть та цей людський страх, коли є, кого губити. Коли є кого любити.

“Відвали,” – жорсткий наказ зірвався з блідих чоловічих губ, які потім різко прикусуются зубами. Неначе він про щось шкодує, неначе Торд в за правду щось для нього значить.

Та він знає, що це не так. Знає, але не пам’ятає.

Не згадується й остання підслухана їм розмова, де Том був покараний, що не може втримати язика за зубами. За те ,що так сильно ненавидить. За те, що боїться загубити життя останніх вірних йому, але занадто  милосердних для третього шансу, друзів, і що це нормально – бути агресивно налаштованим, проти вбивці.

Та це все було вчора. Вчора,яке він не пам’ятає.

Вчора, від якого він будує свої стіни…