Про тривожність і страх бути забутим.

…

Нащо збиратися коло озера в такій годині? Чому не вдень? Який взагалі у цьому сенс?

Тому, що вдень не завжди є час чи бажання. А вночі тут тихо. І накопичується доволі більше вражень від дня… Для чого? Звичайно ж щоб обговорювати.

—А Кайгаку не буде дратуватися, якщо ти пізно будеш вдома? – поцікавився Танджиро.

— Це як пощастить. Зазвичай йому байдуже. Інколи він не помічає моєї присутності, але це якщо я сижу тихо. Головне – не порушувати тишу. Інакше здуріє.

— Зрозуміло. Дуже важливе питання: якщо ти знайшов ще якогось котика, що здався тобі дуже милим, і ти притягнув його додому, то скільки в тебе тепер котів? Я пам’ятаю у тебе був лише один, але знаючи те, як ти їх любиш, ти міг би притягнути додому з сотні тих тваринок з вулиці…

— Тепер їх у мене двоє… Акуна, а іншому я ще ім’я не вигадав. Але ну вони такіііі милі, хоч Акуна специфічний, то добрий, то кусається…

Танджиро лише усміхнувся.

Далі вони йшли мовчки. Танджиро подобалося спостерігати за тим, як Агацума намагається вигадати тему для розмови, щоб перервати цю тишу.

Зазвичай ці збори не були якимись особливими. Просто група друзів сиділа на траві весь вечір, вигадуючи кумедні історії, чи розповідаючи щось про свій день.

Зеніцу подобалося проводити час з друзями, особливо з Танджиро… Вдома йому було дещо самотньо. Інколи хтось з друзів і приходив до нього, але в основному він був сам. Сам грав на скрипці в саду. Сам сидів біля ставка. І сам годинами щось малював. І все це в повній тиші. Тиші, яку ніщо не порушить і яка іноді  лякала Зеніцу. Він боявся залишитись на самоті. Підсвідомо боявся бути зовсім непотрібним.

Він боявся втратити друзів, боявся втратити брата, хоч ніколи й не знаходив з ним спільної мови. Агацума плакав через це. Справді, блондин дуже багато плакав.

Його руки були дуже холодними. Шкіра була майже білою. Зеніцу був тривожною людиною. Тривожною, але доброю. Завжди був поряд, коли це потрібно, намагався допомогти усім. Усім, але не собі…