Днюхі для Вірюхі

Книга 1 «Чого ми варті?»

 

Осінь.  01.09.2018р. Деякий час до криків.

Покинута лікарня стояла серед лісової поляни. Нічна атмосфера, холодний вітерець, симпозіум цвіркунів-   все це прикрашало цю величну і самотню будівлю, добавляляючи моторошності, наче підливало фарб в темну картину ночі. Здалеку почувся хрускіт сухих гілок дерев, та шелест листячка, яке попадало на землю. По дорозі шли 13 якихось дивних людей. Вони були вдягнуті в дивні чорні плащі з капюшоном. Ззаді плащів, на спині, був намальований знак зодіака, у кожного свій, весь одяг був чорний, крім цього знаку, який був білий. В одного з них була велика, товста, помотана життям книжка на якій був намальований круг з зодіаками, а в решти були чорні чемодани, у кожного свій.

Зайшовши в лікарню, вони мовчки спустились в підвал. Їхне взуття доволі гучно стукало по сходав вниз. Одразу похолодало, на підлогу капала вода, звуки від цієї води наводили страшну атмосферу, кап, кап, кап…

Вони зайшли в якусь кімнату, після чого вони стали навколо, таким чином, як порядок знаків зодіака, що були намальовані у них ззаді плащів. Той що з книжкою, відкрив її і почав читати якийсь нерозборчивий текст. Зненацька вся кімната побіліла, якісь голоси почали шептати тихим-тихим, але проникаючим в душу, голосом.

[Голоси] Не гідні

[Голоси] Не здібні

[Голоси] Врата відкриті

[Голоса] Зло

[Голоса] Не ті

[Голоси] Не обрані

[Голоси] Зло на волі

[Голоси] Воно йде

[Голоси] Йде, йде, йде

Люди в плащах стояли нерухомо, їх не дивувало то, що сталось. Раптом, все повернулось так, як було. Кімната стала нормальною, але через декілька хвилин, на стіні скреготом прорізався тунель, в який спокійно може зайти людина. Вони спокійно зайшли в той тунель.

Наші дні 01.09.2023

Аеропорт. Шумні коридори заповнені пасажирами, й просто безхатьками, які тут живуть. Туристи, чи просто по роботі, повертаються додому, чи просто тут живуть. У кожного є своя ціль. Серед всіх людей, серед натовпу, виділялася одна дівчина. Розове волосся на якому чоний берет і з правого боку шпилька ввигляді книжки, також на ній були окуляри, що допомагали їй краще бачити. Одягнута вона в легеньку білу коротку футболку з принтом коричневої собаки, яка стоїть на трьох лапах, а передню праву підняла вверх і зігнула, з висунутим язиком собачка дивилась вперед. Зверху футболки був ще меньший від неї чорний піджачок. Було на наї ще шорти до коліна, такі, що талію зжимали, але коліна вільно пересувались, було в них багато простору. З чорною модною чорною сумкою і білими як сніжок ейрподс везла вона за собою чемодан. Усміхаючись, вона в голові підспівувала музиці, що грала в навушниках.

Згодом, вона дістала телефон в жовтому чохоле і почала писати:

~~~ЧАТ: Розбий Голова 🥰(Лідія)~~~

{Віра} Я вже в Києві, ти де? В центрі, так?

{Лідія} Ес оф коурсе

{Лідія} Чи як у вас там у Францюзів кажут?

{Лідія} Аххаха

{Віра} Oui, bien sûr, “c’est vrai”

{Лідія} ? Допустим

{Лідія} Гай гони сюди, зара заобнімаю досмерті)

~~~ЧАТ: Розбий Голова 🥰(Лідія)~~~

Віра пішла далі, минаючи людей, що поспішаючи йшли по справам, вона наближалась до виходу слухаючи музику. Діставши телефон вона визвала таксі, яке не заставило себе довго чекати, буквально через декілька хвилин жовта машина під‘їхала під вихід з аеропорту. Машиніст вийшов і привітавшись, люб’язно допоміг з багажом, поставивши його в багажник. Віра сівши в таксі дістала телефон і почала читати книжку: “Наодинці з собою”. Машина хоч і могла швидко їхати, але їй заважали вічні затори, що зустрічались по дорозі. Віра деколи поглядала на скло, що було поряд, щоб побачити вулиці Києва, але це було ненадовго і вона далі поверталась до читання. Діставшись, через деякий довгий проміжок часу, до місця, на якому Віра мала зустрітись з Лідією, вона вийшла з таксі, забрала багаж й підійшла до натовпу, що стояв навколо вуличних музикантів.

[Вуличний співак] А в гривні дві дірочки

Налийте горілочки А я горілки не п‘ю Дайте мені шось Я і піду Сіґеле-Міґеле!

Де хто з людей підтанцьовував, хтось підспівував, а хтось навіть кидав гроші в коробочку в якій лежача чи мала сума. Вуличні музиканти вміло грали музику, а голос співака приголомшував, здавалось, що це не вуличні музиканти, а якась популярна професійна група. Серед них, на гітарі грала Лідія. Вміло й швидко вона перебирала пальцями по ладу, й дринькала по струнах як профісіонал. Звуки вилітали з тої гітари, й здавалось, що на ній грала не людина, а якась богиня як по арфі, єдине що, це різний жанр. Лідія помітила серед натовпу подругу, й після закінчення пісні вона підійшла до співака групи. Закривши мікрофон, Лідія прошептала йому:

[Лідія•|пошепки|•] Олеж, вона прийшла, починаємо

Олег, або як його ласково називає Лідія, Олеж, кивнув головую Лідії. Він обернувся до групи, показав наперед продуманий ними знак й повернушвись до публіки сказав:

[Олег] Сьогодні, серед вас прямо тут і зараз стоїть людина у якої сьогодні особливий день. Ми би хотіли привітати її разом з вами, тому приєднюйтесь до пісні. Happy…

Музиканти з групи заграли мелодію “Happy birthday”. Олег співав, а люди з натовпу підспівували. Віра зразу зрозуміла, для кого це все, й почервоніла. По її рум‘яному лиці було помітно, як їй одночасно й соромно, й приємно, як їй ніяково і радісно. Її щочки почервоніли, а в очах запалало плам‘я радості. Вона не очікувала такого.

[Олег] Happy birthday Віра, Happy birthday to you. Аплодисменти.

Публіка почала плескати долонями, а де хто навіть й свистів. Лідія швиденько підбігла до Віри й обійняла її так, що аж підняла й закрутилась навколо своєї осі.

[Лідія] Уіііііііі

[Віра] Аааа, відпустииииии. І я тебе рада бачитиии.

Віру потрошки вже тошнила, але Лідія зжалілась над нею й пустила. Натовп продовжував вітати її з днем народженням, а Лідія за той час підбігла до своєї групи.

[Лідія] Так народ, далі без мене. Я побігла.

Збираючи речі сказала вона, після чого підійшла до Олежи й поцілувала його в губи.

[Лідія] Спишемся, Олеж.

Тим часом, Максим вже був біля свого університету. Він просто стояв і дивився на нього, а у самого Максима лиця не було, ніби вовком вив. Сумний, знедбалий, в розпачі була його душа. Зробивши великий вдох, а за цим і видох на ньому знову усмішка засіяла. На мить йому здалось, що все завмерло, що людий завмерли на одному місці, що машини нерухомо стали, що вітер зник і перестав дути і розвіювати навкруги опале листя весни, що листочки, які падали з дерев, зупинились в просторі й перестали падати. Але це було лише на одну мить.

Поправивши на плечі ручку від рюкзака, який він вічно носив лише на правому плечі, з щирою посмішкою він зайшов на територію університета. Він йшов крізь сад, крізь натопв, що теж блукав по саду. Сам сад не то що й ним був, всього навсього дерева, різних видів й навіть плодовитих, були засаджені повсюди, клумби засіяні доверху квітками, кущики, що охайно й гармонійно вписувались в цю картину. І все це було засаджене на території інституту. Максиму це подобалось, він дивився навколо й радів, хоч й пару хвилин назад на ньому й натяки на щастя не було.

Макс проходив повз натовпу шукаючи свою аудиторію, зайшовши в університет при вході він помітив вахту на якій сиділа старенька бабуся. Сиве волосся, худенька, вся така з себе поважна, як і її уніформа, яка складалась з білої сорочки, чорного розщебнутого піджачка й чонющими брюками. Вона читала якусь газету з недоівльним виразом обличчя, ніби вона весь світ проклинає. Її окуляри, що були на цепочці, яка досягала шиї, аж блистіли. Максим підійшов до неї.

[Максим] Доброго дня, не підскажете, будь ласка, де знаходиться дев‘ятнадцята аудиторія?

Вахтерша навіть не звернула на нього уваги.

[Максим] Ауу, доброго дня.

Вахтерша лишень подивилась на нього, піднявши очі не рухаючи головою, після чого продовжила читати.

[Максм] Добре, я вас зрозумів. Удачі.

Повернувшись на протилежну сторону він тихонь-тихонь сказав: “Піздец”. Його здивувало з чого почався перший день його навчання, перший день його самостійного життя. “Невже так буде завжди?”-думав він. Він вже було хотів піти, але…

[Вахтерша] Зараз йдеш прямо до сходів, а потім на ліво в їдальню. В кінці двері на ліво.

[Максим] Дякую.

Максим повернув голову в її сторону, і з посмішкою пішов по її словам в аудиторію. З боку стояв хлопець, чуток вищий за Максима, з білим волоссям під каре. Цей хлопець дивився з розплющиними очима на це, він підбіг до Максима.

[???] Стій.

[Максим] А?

Обернувшись, Максим здивувався. Він не очікував, що хтось його окличе в перший ж день коледжу. “Невже хоче познайомитись? Чи спитати де якась аудиторія? Та я сам ж не знаю ніхера” думав Макс. Але врешті решт діватись було нікуда, тай тим паче, Макс й сам хоче завести побільше знайомств, таку можливість ні за що не пропустить.

[???] ЯК??

[Макс] Шо як??

Ще більше здивувався Максим.

[???] ЯК ТИ ЦЕ ЗРОБИВ? Та стара карга мене поглядом нахуй послала а тут опа, й сказала де знаходиться кабінет?? Ти відьмак???

[Макс] Йоу, вона просто кінчила від моєї естетики.

|Думки[Макс]| Ля, він дивний. Нафіга таке питати? Ладн, мені це подобається.

[???] Я Макс, для кентів Кобра.

[Макс] А чо Кобра?

[Кобра] Та прізвище у мене таке. Кобрин. Слухай, тобі ж 19-ту? Мені також.

[Макс] Ля

Тим часом.

Саша. Попри важку історію її життя, долі, попри зломане дитинство й втрату близької людини, вона не впала духом, ні… НІ! Вона навпаки, встала з колін безсилля, й сама продовжає тянути свій потяг життя. Незважаючи на все, вона йде вперед, хоч й не завжди переможно, не завжди щасливо, не завжди стрімко, не завжди впевнено, але вперто. Саша посеред пари продовжувала тихо плакати, так тихо, ніби вона якийсь прилад і їй скрутили звук на нуль. В один момент вона підняла голову, потрясла її з ліва на право, ніби відкидаючи все погане з голови, й потянулась в свій рюкзак по вологі серветки.

|Думки[Саша]| Так, Сань, зберись! Не можна опускати руки зараз! Зараз, коли моя мета вже на порозі! Треба дивитись на життя через вікно з вогона поїзда, правильно? Правиль! Тим більше, ше треба привітати з днюхою Вірю. ВІРА! Точно, я забулаа.

|Пошепки[Хліб]| Всьо нормально? Ти виглядішь подавлєнной.

|Пошепки[Саша]| Так, все нормально.

Саша витерла туш, яка потекла їй на щоки, й взяла телефон в руки.

~~~ЧАТ:Альчик(Алекс)~~~

{Саша} Тобі Лідія ж казала про др Віри? Ти бцдеш?

{Саша} будеш*

{Алекс} Так, звісно.

~~~ЧАТ:Альчик(Алекс)~~~

|Думки[Саша]| Так, ну з цим порішала, лишилось тим трьом написати, жаль, що раніше не змогли їхні номери найти, щоб на др покликати. Цікаво, як у Лідії і Віри справи? Все йде по плану?

Тим часом, Лідія вела за собою Віру, під виглядом прогулянки по Києву, вона пробувала тянути час.

[Лідія] Чуєш, а ти не сумніваєшся в тому, що на др поїхала до нас, а не залишилась в своїй Франції? В тебе ж там нове життя, друзі.

[Віра] Та ні, не дуже.

Лідія зупинилась, вона переплела руки на грудях і трішки злим поглядом дивилась на Віру. Дівчина від цього погляду зупинилась і з нерозумінням дивилась на Лідію ввідповідь.

[Лідія] Тільки не кажи мені, що ти далі в книжки засіла і ні з ким не подружилась.

[Віра] Та нііііі!!! Що ти?? Ти про що?? Та я подружилась, маю так пару друзів, ми з ними відсв‘яткували наперед, ага…

Трішки почервонівши, Віра поправила свої окуляри, а погляд опустила на асвальт.

[Лідія] Ех, пиздиш – як дишиш.

Лідія пішла далі, з обуреним обличчям, вона переживає за Віру. Вони дружили з самого дитинства і завжди їй та й іншим з їхньої компанії постійно треба було виривати її з лап книги. Віра вічно сиділа за книжками, й напевно, якби не всі дикі пригоди, в які вона потрапляла через своїх єдиних друзів з банди, вона би виросла соціофобкою. Хоча, й не скажеш, що вона такою не є, скоріше, вона би стала ще більшою соціофобкою, ніж зараз, якби не та банда в дитинстві.

|Пошепки[Віра]| Але це ж правда…

[Лідія] Йди вже, черв‘ячок ж ти мій книжний.

[Віра] Книжковий… кхм

[Лідія] Як ж мені не хватало твоїх вічних виправлень.

Лідія легенько стукнула лівим кулачком праве плече Віри й усміхнулась.

[Віра] Вистачало.

[Лідія] Ало! Хаахахах

„Пілік-Пілік“, „Пілік-Пілік“ прозвучало на телефоні Лідії. Вона зупинилась, дістала телефон, подивившись на екран вона побачила виклик від абонента „Адямич“, так у неї був підписаний Адам. Лідія підняла трубку.

{Адам} Ало?

{Лідія} Ало, шо хоч?

{Адам} Карооооч, я вже все.

{Лідія} Шо все? Пари закінчились?

{Адам} Та давно ше, я про приготування. Ми закінчили, зара чекаємо Сашу і Максаню, такш підзатримай її ше троха.

{Лідія} Як? Так швидко?

{Адам} Дівче, та шо ти хоч, третя година, то пізно вже.

{Лідія} Як третя? Ля, я зроз. Давай, удачі.

Лідія скинула виклик й подивилась на годину. „Реал, третя, ля“-подумала вона, та поклала телефон назад в задню кишеню.

[Віра] Хто дзвонив? Щось важливе?

[Лідія] Та ні, дрібниці. Гоу далі гуляти?

[Віра] Давай, але не довго, мені вже набридло ці валізи тасканити.

[Лідія] Но проблємо.

Махнула рукой й миттєво забрала у Віри її валізу валізу. А Віра в свою чергу легенько захіхікала.

[Віра] Дякую, Лідюш. Куда далі підем?

План, під кодовою назвою “Днюхі для Вірюхі”, полягає в тому, що поки Лідія відволікає Віру, бо вона зарано приїджає, Адам і Алекс роблять сюрприз у Лідії в квартирі. Макс і Саша, після пар, мають накупити продуктів, солодощів, торт, випивки і тому подібне. Після ж прийти до Алекса і Адама, приготувати їсти, накласти на стіл й повідомити Лідію, що вона може вести Віру до квартири. Й поки цієї звісточки нема Лідія все сили намагається затримати Віру.

Квартира Лідії, де має відбутись вечірка, двокімнатна. Речей там майже не було, тай продуктів також. Алекс розвішував повітряні кульки, поки Адам надував їх, з його телефона грала музика, ця музика лунала на всю квартиру, здавалось, що вона заповнювала собою всі вільні простори пустої квартири.

[Алекс] Може ти вже виключиш це музичне недорозуміння?

Алекс. Високий, гордий хлопець. Він знає собі ціну. Карі очі, коротке русяве волосся, яке охайно укладено,мужнє накачене тіло. По його поведінці зразу скажеш, що він серйозна людина, та сама його одежа про це кричить! Завжди один і той самий стиль-професійний.

[Адам] Агоу, чим тобі попса не угодила?

А ось Адам, повна протилежність Алексу. Веселий, не серйозний, вічні жарти, тай не настільки розумний, зато активніший  в декілька раз. Звісно, у Адама не таке накачане тіло, як у Алекса, зато гнучкіше. Жовтуваті очі прямо кажуть, що йому не сидиться на місці, він хоче пригод, нових спогадів, відчуттів, знайомст. Ліве вухо у нього пробите, й там висить кульчик в формі хреста чорного кольору. Волосся у нього червоне під каре, що дуже личило його милій, кругловатій голові.

Раптово продзвенів дзвінок в квартиру, хтось хотів зайти. Адам і Алекс повернули голови в бік дверей. Адам швидко виключив музику і встав.

[Алекс] Вже сусіди прийшли жалітись на твій гамор.

[Адам] Да, да, да. Іменно сусіди, повірив.

Сказавши це, Адам почав крутити ключик в замковій щілині. Відкривши двері він побачив Максима з Сашею, які тримали пакети з продуктави.

[Адам] Здороу, сусіди.

[Саша] Сусіди?

[Макс] Він вже бухнув без нас, пздц.

[Адам] Хахах, та то прикол такий. Довго обьєснять.

Саша й Макс зайшли всередину квартири й зразу пройшли на кухню, де поклали продукти й поздоровались з усіма.

[Макс] Нуу… що ж. Нам треба зробити пару салатиків, а так все готово. Можете їх вже кликати.

[Саша] Ну да, кста. Піца є, бухло є, торт є. Пишіть Лідії

[Адам] Но проблємо.

Адам дістав телефон. По вигляду він був досить дорогий, доглянутий, ні одної царапини. Чехол того телефона був в вигляді лука зі натягнутою тятевою зі стрілою. Цей лук був з його любимої манги „Я стрілок, робота не популярна, але у мене все добре“. На сам перед він зайшов в телеграмм і написав Лідії.

~~~ЧАТ:Ляндюшка(Лідія)~~~

[Адам] Все, можете потроху йти назад додому

~~~ЧАТ:Ляндюшка(Лідія)~~~

Повідомлення в задній кишені Лідії привернув її увагу, вона дістала телефон й прочитала повідомлення. На її лиці зразу появилась підозріла посмішка. Поставивши телефон назад в кишеню, вона сказала:

[Лідія] Чуєш, гоу дійсно додому, а то й я сама задовбалась ці валізи товкти за собов.

[Віра] А я ж казала.

Посміхнувшись і легенько хіхікнувши сказала Віра й погодилась.

[Лідія] Ну то я визиваю таксі.

[Віра] Угу.

Тим часом, Макс з Сашею готували салати, в їх планах було наробити, як сказав Макс, тонни олівье і крабових. Адам ж розносив різнокольорові кульки по всіх кімнатах, зайшовши в спальнню він не стримався й впав на тепленьке, пухкеньке з розовим простирадлом ліжечко. Він розлігся як зіронька й розслабився на нього, зробивши великий вдох і видох він повернув голову в сторону вікна. Він дивився на чудесні хмаринки на небі, які так і зачаровували, так і манили, так і хотілось обняти їх, лягти на них й з‘їсти.

[Макс] АЙ!

[Саша] Шо таке вже?

[Макс] Та пальця вже врізав.

[Саша] Господи, яке біднятко. У дитинки руця бобо?? Уті путі

[Макс] Хахах, ну-ну. Сільно-сільно, бобо. Можня тьотя Сяся поцьомает бобо?

[Алекс] Вже тошно від ваших сюсюкань.

Алекс часу дарма не гаїв, він упаковцвав подарки в спеціальний папір й обмотував стрічкою, яку зав‘язував в бант. Раптом, прийшло повідомлення Саші й телефон забренів.

[Саша] Це Лідія, вони вже біля під‘їзду.

[Макс] НАРОД, шухер. Сюрпрайз тайм!!

[Адам] Що? Вже?

Адам вийшов зі спальні, а Саша побігла запалювати свічки на торті.

[Саша] Алекс, тримай, знімати будеш.

[Алекс] Я? Серйозно?

[Макс] О, Господи, найшла кого просити, давай сюда.

Максим взяв телефон Саші, вони побігли до вхідних дверей. Саша з тортом вруках запалила свічки й засунула запальничку в кишеню, а Максим почав знімати. Раптом, вхідні двері відкрились й зайшла Лідія, посміхнувшись, вона пропустила Віру й…

[Гуртом] Happy birthday!!

Всі почали співати, а Максим знімав. Віра зразу почервоніла й закрила свій рот і ніс долонями. У всіх радість за обі щоки вилізала, крім одного Алекса, який, як і завжди, стояв нахмурено й гордито трішки в стороні від всіх. Після пісні Саша зразу підійшла до Віри.

[Саша] Так, пані Віро, ви сі не встидайтесі, час бажання загадувати. Ми би попросили свічки задути.

[Віра] Господи, я так давно не бачила, я й неочікувала від вас. Дякуюююю, люблю вас всііііх.

[Макс] Агоу, свічкиии.

Саша трішки піднесла торт ближче до обличчя Віри, а та, в свою чергу, закрила очі, глибоко вдихнула й здула весь вогонь зі свічок. Лідія з Адамом почала хлопати в долоні й проявляти авації.

[Макс] А тепер, дами й господа, всіх до столу.

[Лідія] Агоу, чекайно. Дай хоч людям добрим дух перевести, роззутись, куртки зняти.

[Макс] З добрими я би звісно поспорив, але вони праві.

Лідія зразу повернула голову в сторону Макса й, здавалось, що поглядом вона його зараз заріже. Макс зразу виключив камеру.

[Лідія] Охуїв?

[Макс] А, ой, ну. Я вибачаюсь, час оператора вичерпано, пам‘ята в галереї закінчилась, мені треба йти коротше. Пока.

Пройшов деякий час, вони на кухні почали св‘яткувати, пити, говорити. А ближче до дванадцятої години ночі подарували Вірі подарки.

[Віра] Дякую вам! Чесно, я навіть й не очікувала. А цей, а решта де?

[Саша] Та по різному, але вони обіцяли завтра бути.

[Віра] Ааа, ясненько.

Макс взяв в руки стакан з шампанським, випив його й поставивши назад стакан на стіл сказав.

[Макс] Чуєте, а пам‘ятаєте як ми познайомились з Вірою?

04.09.2018р

Ех школа. Час, коли ти з дитини переходиш підлітка, час коли проходять як і щасливі, так і погані миті. Здобування знаннів, друзі, які можливо будуть на все життя, вчителі, перші контрольні, перші випробування життя. І все це про школу.

Продзвенів дзвінок і в клас„ 5-б“ почався перший урок. Посеред класу стояла вчитель, який почав розказувати щось. Раптово, в клас заходить класна керівничка, збоку якої стояла дівчинка.

[Класна керівничка] Андрій Євгенійович, я на секунду, перепрошую.  Діти, знайомтесь. Це ваша нова однокласниця. Привітайся зі своїми новими однокласниками.

[Віра] Всім привіт, я Віра. Рада знайомству.

=================================

ДАЛІ БУДЕ…