Міністерство або як довести Герміону

– Лишилось лише два тижні, Герміоно, скоро всі ці безглузді документи закінчаться. – шепотіла собі дівчина, впевнено крокуючи сірими коридорами Міністерства.
Її вже давно перестали лякати ці безмежні лабіринти. Іноді, стукаючи підборами по камінних плитах, вона мріяла, як змінить цю установу до останнього камінця, перетворить цю страхітливу споруду на щось більш привабливе, щось, де буде приємно робити правильні речі, вершити правосуддя, створювати нові закони, захищати беззахисних і карати злодіїв, місце, де…
– Пані Ґрейнджер, – скрипучий голос Кларіси Стернвуд, судової магістратки, повернув Герміону в реальність, – пані Ґрейнджер, якщо я прочекаю документи ще хоч на хвилину довше, повірте, я обовʼязково знайду Вам роботу в архіві.
Герміона прикусила нижню губу, щоб приховати посмішку, і поклала документи Стернвуд на стіл. Судова магістратка хибно вважала, що карає Ґрейнджер паперами в архіві, насправді ж, дівчина тікала від глухих стін Міністерства в запилені книжки, старанно вивчаючи кожен сантиметр, забороненого для непрацівників, архіву. Герміона часто думала, яким чином Стернвуд досі не помітила цього.
Справа була щодо використання чарівного обладнання у магазині магічних прикрас, чергове правопорушення щодо збільшення продажів і кількості покупців за допомогою магії. За останні три місяці Герміона начиталась таких справ вдосталь, щоб знати, що існує лише два варіанти вирішення таких справ: власник магазину наймає дорогих адвокатів і суд чудом виносять рішення у його користь або власник магазину навіть не доходячи до суду вважається виправданим. Не так документи бісили Герміону, як суцільна відсутність правосуддя. Тож часом дівчина ставила собі питання: для чого Макґонаґел дійсно направила її до Кларіси? Адже новоспечена директорка особисто назначила Герміону стажеркою Стернвуд. Дівчина ніяк не могла втямити, чи її колишня вчителька з трансфігурації дійсно не знала як насправді ведуться справи у Департаменті магічного правосуддя, чи це було її особливим “домашнім завданням” на літо.
– Гм, пані Ґрейнджер, тут не вистачає доказів для відкриття цієї справи, – Кларіса подивилась на Герміону з-під окулярів, – Тож можете спокійно її закрити і віднести в архів.
Ґрейнджер навіть не зітхнула, не пирхнула своїм грифіндорським почуттям справедливості, вона лиш ствердно кивнула, взяла папку і вийшла з кабінету.
– Мерліне, і на що я сподівалась… – закотивши очі, буркнула собі під ніс дівчина. Раніше би вона сперечалась зі Стернвуд, доводила їй неправоту власника, кипіла би від люті, захищала би конкурентів того чоловіка, билась би в агонії від несправедливості. Зараз же вона подорослішала, Герміона розуміла, що з посади стажера вона безсила. Те, що вона хотіла змінити не піддалось би їй так просто. Тож доводилось просто погоджуватись і терпіти це невимовне хамство стосовно правосуддя.
Вона повільно йшла в бік архіву, Герміона вже давно вивчила ці коридори напамʼять. Напевно, навіть могла би намалювати карту з закритими очима. Щоправда, тільки свого департаменту і його зʼєднання з архівом. До інших частин Міністерства вона дотягнутись не могла. Не вистачало повноважень. Так, навіть для того, щоб побродити пустими коридорами.
Герміона часом думала чи правильно вона обрала, коли між відпочинком з Гаррі, Роном, Джині та Лавандою і стажуванням у Міністерстві надала перевагу другому. Мабуть, враховуючи, що ті четверо їхали парочками, а Герміона завжди була парою лиш з якоюсь книжкою – рішення було вірним. Проте, Кларіса пʼять днів на тиждень шкрябала своїм голосом в душі всіма відтінками сумніву. До того ж іноді у Ґрейнджер здавали нерви, у вісімнадцять Герміона стала ветераном війни і з цим їй треба було навчитись жити. Стажування у Міністерстві не подарувало їй того душевного спокою, про який вона мріяла, коли прибирала у будинку Блеків, після того, як дім був сховком для Ордену. Стрес на роботі був постійним: аналізування нових справ, підготовка деталей для засідань, перечитування апеляційних заяв, складання графіку для Кларіси, слідкування за дотриманням того графіку судовою магістраткою, вислуховування кпин за інших і ще безліч справ, які Герміона Ґрейнджер вважала, що виконує за декількох людей. Єдине, що дійсно її розважало – “покарання паперами” у архіві.
– О, Герміоно! – жваво гукнув дівчину Альден, син Кінгслі Шеклболта, нового Міністра магії.
Дівчина посміхнулась і привітно махнула йому рукою. Підійшовши до хлопця, що сидів за одним із столів у архіві, вона сіла поряд з ним і шумно видихнула. Як би вона не старалась, судова магістратка бісила її своїми рішеннями.
– Знову Стернвуд? – Альден співчутливо подивився на грифіндорку.
– А хто ще у цьому прекрасному місці, – вона підкреслила передостаннє слово, – може мене вивести з рівноваги просто своїм диханням? – закотивши очі, промовила Герміона.
– Памʼятається мені, ти сподівалась її змінити, коли тільки-но прийшла. – відкрито глузував з дівчини молодший Шеклболт.
Ґрейнджер нахмурилась, подивилась на нього з-під лоба і похитала головою. Певно, лише завдяки Альдену вона так швидко зрозуміла дійсність справ у цьому департаменті. Густі кучері кидали тінь на його темну, сяючу шкіру, а він, як завжди, щось читав і нотував у свій пошарпаний блокнот.
– Знову робиш роботу для Кінгслі? – Герміона безцеремонно перевела тему, – Ти ж знаєш, що так не встигнеш підготуватись до вступних екзаменів?
– О ні, Гермі, не починай, – настала черга Альдена закочувати очі, – хоч я і вчився вдома, проте це абсолютно не значить, що я не готовий до навчання в Хогвартсі.
Герміона мʼяко посміхнулась, звісно він був готовий, останні три місяці вона те й робила, що підтягувала хлопця по всіх предметах. Та сама відповідальність Герміони Ґрейнджер про яку можна було б складати легенди, так-так. Вона пройнялась до Альдена особливою захопленістю, син міністра магії вступає на останній рік у Хогвартс. Він міг би досягти будь-яких висот, завдяки своєму батьку, але навпаки обрав складніший шлях. Вирішив сам собі прорубувати дорогу своєю головою. Герміону згризала цікавість до якого факультету Сортувальний Капелюх направить молодшого Шеклболта. До Рейвенкло, як і його батька, чи Капелюх побачить відвагу в серці кароокого юнака і вони з Герміоною будуть боротись за честь Грифіндора разом.
– Звичайно я знаю, що ти готовий, – пирхнула Герміона, підглядаючи у криві записи хлопця, – саме тому, ти знову конспектуєш приготування живої смерті.
– Це єдине зілля для програми семикурсників, яке мені не вдається! – вигукнув Альден, потім хутко озирнувся і вже тихіше продовжив, – Без твоєї допомоги воно у мене виходить, не живою смертю, а скоріше нічним кошмаром. – важко зітхнув хлопець. Він як і Герміона вважав, що якщо щось не виходить на практиці – скоріше за все, справа у теорії.
– Напевно, ти не зовсім правильно зрозумів концепцію школи, А́ле, – хитро усміхалась Герміона, шепочучи, – під час сьомого року тебе мають навчити тому, що ти зубриш ціле літо.
– І від кого я це чую, подруго? – Альден здивовано підняв брови, – Мерлінова бородо, ти навіть приймаючи їжу, читаєш навчальну літературу! – юнак відверто обурювався. Від кого, від кого, а від Герміони Ґрейнджер таке почути він точно не очікував. – Ти вигравши бісову війну, маючи у планах відновитись у Хогвартсі, пішла стажуватись у цю діру! – юнак задихався від обурення, – Герміоно Джин Ґрейнджер, ти не маєш ніякого права дорікати мені у одержимості навчанням.
Дівчина лиш заправила неслухняний локон за вухо і втупилась у протилежну сторону зали. Альден мав рацію, але Герміона переживала, що Шеклболт зовсім не відпочиває. Вона думала про Гаррі та Рона. Невже всі ці роки, коли вони намагались відтягнути її від книжок вони почували себе схоже?
– Я пропоную компроміс, – мовила Герміона все ще дивлячись в пустоту, – ми йдем до мене, я заварюю каву і ми продовжуємо робити вигляд, що звання заучок в цьому світі – це нагорода.
– Ніколи б не подумав, що наші стосунки вже на такому рівні, подруго! – відповів А́л, театрально хапаючись за серце.
– Альдене Форресте Шеклболте, чи врятуєте Ви свою кохану з цієї темниці, доверху наповнену пекельними вбивцями правосуддя, бо моє серце вже не витримує цього жаху! – підхопила настрій друга Герміона, на що юнак, сміючись, штурхнув її у плече.
– Пішли вже, бранко. – продовжував широко усміхатись Альден.
Він закинув свої речі у портфель, повісив сумку дівчини на плече, кивнув на папку з “закритою” справою і прошепотів, що чекатиме на виході. Герміона ж, взявши папку, попрямувала до столику де сиділа літня жінка, пані Рідлінг – верховна архіваріус. Грифіндорка обожнювала думати про назву цієї посади. Здавалося, що пані Рідлінг править світом, а не величезним залом з секретною літературою, хоч для Герміони це і був справжній світ. Вона посміхнулась і привітно кивнула жінці, поклала синю папку на стіл. Пані Рідлінг взяла своїми тонкими пальцями кількагодинний аналіз Герміони і наче механічна лялька переклала папку за себе. Та одразу зникла, стаючи на своє місце між іншими розкритими справами Департаменту магічного правосуддя. Дівчина знову зітхнула, усвідомивши, що пані Рідлінг навіть не спитала на яку полицю відправляти справу. Герміона ще раз кивнула і розвернувшись почала прямувати в сторону виходу.
– Пані Ґрейнджер, – гукнула у спину дівчині Рідлінг, почекавши, доки та обернеться, жіночка продовжила, – він не буде чекати вічність.
– Що? – грифіндорка здивовано підняла брову, – Але ж я вже прямую на вихід, про що Ви?
Верховна архіваріус лиш сумно усміхнулась і похитала головою. Рідлінг знала все про дружбу між чоловіком і жінкою. Точніше, що такої дружби не існує. Вона дивилась, як Альден поклав руку Герміоні на талію і спостерігала, поки ті, жартуючи, не зникли з її поля зору.