Лісові квіти

Кажуть, що для ельфів спогад – це радше частина дійсності, ніж сну. Для Араґорна ж спогади буквально стали його снами. 

Він завжди був тим, до кого звертались по допомогу, коли все виходило з-під контролю. До його попереджень про небезпеку дослухались рідко, але коли все відбувалось саме так, як він передрікав, всі йшли по захист саме до нього. І Араґорн завжди відгукувався, ніколи не зловтішався, просто стискав зуби і йшов заради інших у бій, в якому кожен раз залишав частинку себе, поки від нього нічого не лишилось. 

З тих пір кожної ночі Араґорн повертався на поле бою. Він мужньо бився на межі своїх сил, але ніколи не перемагав. Кінець завжди був однаковий – чоловік падав з урвища просто у ріку. Вода несла його, підминаючи під себе, а він захлинався.

Араґорн відкривав очі, хапав ротом повітря, якимось дивом він опинявся у своєму ліжку. Нічне повітря пахло прохолодою. Відсапуючись, він дослухався до звуків навколо: тріскотіння цвіркунів, його власне важке дихання і більше нічого, жодного сліду небезпеки. Але серце Араґорна все ніяк не сповільнювалось, нудота їжаком крутилась в горлі. Дзвін зброї і людські крики йому звучали спокійніше за місячну тишу.

Переконавшись, що він не на межі смерті, Араґорн вже хотів закрити очі і знову поринути в сон, аж раптом чоловік відчув, що він в кімнаті не один. Так, за його важким диханням маскувалось ще одне, спокійне, рівномірне, ледь чутне – дихання ще когось. Араґорн підскочив на ліжку, вихопив з-під подушки кинджал, який звик завжди тримати поруч ще з часів, коли блукав нескінченними болотами. На щастя, його очі вже звикли до темряви, і розгледівши обриси старого друга, він заспокоївся.

– Давно ти не спиш? – озвався Леґолас.

– Ні, – Араґорн втомлено тер обличчя руками, питання друга застало його зненацька. – Я прокинувся, щоб попити води.

– Як часто ти прокидаєшся, щоб попити води? – ельф підійшов ближче, і Араґорн помітив, що звична легкість і жартівливість зникли з його очей. Останній раз Король Нуменору бачив такий погляд свого друга перед битвою за Хельмову Падь, коли в мить зневіри Леґолас не витримав і благав Араґорна не йти у бій. Звісно, що чоловік не  міг на це погодитись, і ельф залишився поряд з ним.

Араґорн відвернувся, роблячи вигляд, що пошук надійного сховку для кинджалу займає всю його увагу. Йому не вельми хотілось говорити на цю тему, але і брехати, тим паче другу, він не міг. 

– Ти знаєш, я спостерігав за тобою ще під час наших мандр, – Леґолас м’яко поклав руку йому на плече. – Ти стояв на чатах, навіть коли була не твоя черга вартувати. Спочатку я вважав, що ти турбуєшся про гобітів, але якось я… – в темряві Араґорн не побачив, що на бліду шкіру ельфа впала тінь рум’янця. – Я помітив, що уві сні тебе ніби розриває зсередини крик.

Араґорн кинув вражений погляд на друга. Він мовчав. І прочинене вікно прослизнув вітерець, чоловік відчув, як на його шкірі виступили сироти, і зіщулився. На цей раз йому хотілось розповісти забагато. Але Араґорн просто не міг собі цього дозволити. Саме вміння тримати під контролем страх, гнів, сумніви дозволяли йому йти вперед і битися навіть тоді, коли ніхто більше не міг. І тепер, коли від нього залежало так багато, як ніколи, втрачати контроль було неприпустимо.

– Це був просто поганий сон, – тихо відповів Араґорн, відвертаючись від Леґоласа. – З кожним трапляється.

– Араґорне… – ельф сів на ліжко, намагаючись зазирнути в очі друга, йому не потрібні були пояснення, він бачив, як Араґорн здригнувся, прокидаючись, і дрібне тремтіння, яке чоловік так намагався приховати, теж. – Пробач… – Леґолас піймав Араґорна в обійми, притискаючи до себе так сильно, як тільки міг. Ці обійми були теплими і пахли лісовими квітами, назву яких Араґорн не міг пригадати. – Ти завжди знаходив сили потурбуватись про кожного, але ніхто не звернув уваги, коли ти потребував допомоги. Але я більше не залишу тебе.  Тільки дозволь мені бути поряд.

Арагорну перехопило подих. Леґолас ніби необережно дістав найнижчу книгу зі стопки, і тепер все шумно розсипалось. Араґорн вчепився в друга, намагаючись не потонути у цьому виру. Ельф терпляче гладив його по голові, заспокоюючі.

– Леґоласе, наша дружба багато для мене значить, – Араґорн заговорив відразу, як здатність дихати повернулась до нього. – Твоя доброта – це дар, –  він міцно стискав ельфа, його рука обережно рухалась по його спині, гладила білосніжне волосся Леґоласа.

– Я стільки разів бачив, як ти долаєш всі випробування, що траплялись на твоєму шляху. Але тепер, що б не принесло нам майбутнє, ми зустрінемось з ним разом, пліч-о-пліч, ельф посміхнувся словам друга.

– Однак, поки ти був зі мною, я ніколи не проходив через ці випробування наодинці. Я завжди знаходив силу і надію в узах нашої міцної дружби, – нічні жахіття крутились в найтемнішому куточку кімнати, а потім від них не залишилось жодного сліду, Араґорн накрив тендітну долоню Леґоласа своєю.

Молодий ельф був чи не єдиним, хто не потребував допомоги Короля Нуменору, Араґорну ніколи не доводилось його рятувати, виправляти його помилки. Леґолас ховав розважливість і мудрість в тіні легковажності. Араґорн простягнув руку і легенько торкнувся щоки свого друга, ельф нахилив голову назустріч цьому руху, він прикрив очі, насолоджуючись близкістю.

– Давай завжди знаходити притулок один в одному, бо поки наші серця і розуми єдині, ніщо не зможе нас перемогти, – прошепотів Леґолас.

– Згоден, мій друже, – серце Араґорна тануло від тепла та затишку, він ніжно притягнув ельфа до себе і поцілував його чоло.

Хмари швидко пропливали нічним небом, закриваючі друзів від пильних поглядів місяця і зірок.