Дякую, але ні

Коли Дадзай пробрався всередину його квартири без запрошення, він не здивувався.

Дадзай ніколи не розповідав про своє минуле. Ацуші не пам’ятав, як і навіщо вони були знайомі, але встиг вивчити, що цей хлопчина — ще та загадка. Якщо спробувати розв’язати, витечуть усі мізки, а він, на додачу, посміється над тобою.

Тож він лише посміхнувся про себе, гадаючи, чи цей шибайголова бачить його в темряві, і посунувся на край ліжка, звільнюячи місце.

— Присягаюся, я піду, щойно встане сонце, мені просто немає до кого більше звернутися. Я втратив роботу, в мене немає друзів…

— Дадзай, не будь дурним. Мені байдуже.

— Чудово, — він просяяв, роззирнувся й зам’явся, не знаючи, де влаштуватися.

Ацуші вихопив з обрисів щось велике у його руках, майже одразу збагнувши, що це матрац.

— Я не хочу знати, звідки у тебе ця штука, тому ходи краще сюди.

Дадзай подивився на нього крізь прищурені очі:

— Все нормально, я не примхливий і витримаю ніч на підлозі, тому дякую, але ні.

Ацуші, не вагаючись, підвівся й ліниво підійшов до нього. Якусь мить вдивлявся в його насторожений погляд і нарешті затягнув до ліжка. Дадзай ображено зітхнув, повертаючись на бік, й Ацуші спробував його втихомирити:

— Я тобі довіряю, знаєш.

Звісно, він гадки не мав, що проблема не в цьому. В ту мить, коли він прокинувся через дивні звуки — він був чутливим навіть до легкого вітерця, тож спав із зачиненими вікнами — все стало на місце. Він, можливо, і довіряв Дадзаю, але Дадзай йому не довіряв. А ще Дадзай явно намагався його не розбудити, поки переселявся зі своїм матрацом на кухню. Ацуші заплющив очі й, із суперечливими відчуттями в грудях, знову заснув.

Наступного дня він прокинувся у порожній квартирі, хоча матрац під столом кухні залишився. Ацуші покачав на це головою, немов матір, дитя якої вичудило щось незрозуміле, й забув про нього, занурюючись у рутину. Така манера поведінки не була притаманною Ацуші, але з Дадзаєм йому хотілося таким бути: апатичним, у хорошому сенсі слова, і несерйозним.

О пів на дванадцяту Дадзай позвонив йому, коротко звітувавши, що він у барі, й що якщо Ацуші його не забере, всім буде дуже погано. Той примчав за якісь п’ятнадцять хвилин, бо, на щастя, бар був недалеко від його будинку. Все відчувалось справедливим: адже вони вже сусіди. Пристрасть Дадзая до алкоголю не була для нього чимось новим, проте він ніколи насправді не бачив, як він напивався, й знав про це лише з розмов. Він обурився:

— Нащо ти так?!

— Я просто намагаюсь щось відчути, — змазаний погляд розвернувся у напрямку Ацуші, наче на світло, й м’якшає.

На обличчя Дадзая наповзла усмішка, і він відвернувся, не зрушуючи з місця, наче не він щойно благав забрати його звідси.

— Ти, здається, хотів від мене чогось, — Ацуші схрестив руки на грудях.

— Ти можеш… — він ретельно обдумував відповідь. — Е-е… — нічого нормального не спадало на думку.

Він вирішив, що діяти — завжди краще, ніж говорити, тому кинув бармену суму з надлишком та потягнув Ацуші на вихід. Хлопець виривався, не у гуморі для дружніх міцних обіймів, але Дадзай не реагував. Лише щось зважував, зважував, зважував. Завів їх до темного провулку, де єдиним освітленням було відлуння яскравих ліхтарів, що знаходились далеко від цього місця, і досі зважував. Навіть коли заговорив, не припинив цього робити:

— Послухай, — він зупинився і одним спритним рухом притулив Ацуші до стіни. — Мені здається, ти можеш вдихнути в мене життя.

Ацуші захотілось гучно розсміятися, але Дадзай дивився на нього з такою чистою вірою в свої слова, що він спробував ще раз проаналізувати сказане. Що це мало значити? Правда, що це, в біса, на думку Дадзая, мало для нього значити? Ацуші більше не був роздратованим, проте новий етап їхніх стосунків не мав приходити так раптово й швидко. Чи це не вважається за пропозицію зустрічатися? Що це, все ж, таке? Чому Ацуші не відчував, що він проти?

— Ти, напевне, не розумієш, що верзеш. Дадзай, ми… Ти думав, що якщо переселишся до мене, я не зможу відмовити?

— Я знаю, як це виглядає, але ні, Господи, ні. Прохання переночувати тут ні до чого. Тому що я думав про це з самого початку.

Діяти завжди краще, тому Дадзай поцілував його. Він мимоволі відповідав на поцілунок, думаючи, у що ж втрапив, але не збираючись відмовлятись. До біса це. Вуста Дадзая були надто відчайдушними, аби від них відлинути. За хвилину це переросло у щось більш ніжне, й Ацуші отримав назад здатність чітко говорити:

— Що далі?

В його очах з’явився азарт після того, як він дозволив собі роздивитися Дадзая з цієї нової сторони. Йому стало цікаво, як далеко Дадзай ладний зайти.

— Ну, я просив забрати мене додому, — Дадзай відверто насолоджувався його готовністю

— Точно.

Ацуші ніби перебував думками на іншій планеті, його тон змінився на мрійливий.

Додому вони дісталися вдвічі швидше, ніж могли би. Головним чином через те, що цілуватись на людях для обох було чимось «занадто», а нутрощі зводило від бажання. Ацуші не знав, як вирішить це питання потім, і знати не хотів. Його цікавили зітхання Дадзая, що підозріло подовжувались, якщо потягнути його за волосся. Його прихожа ніколи не була настільки тісною. Дадзаю не було за що схопитися, тому він дряпав стіну за собою, поки Ацуші знімав з них верхній одяг. Він перервався, аби повісити його на вішалку, й Дадзай пирснув зі сміху. Ацуші не звернув на це уваги, лише кинувши у нього незрозумілий погляд. Йому було не до цього.

Дадзай мовчки спробував зайнятись ременем Ацуші, але той зупинив його:

— Ні, ходімо.

Він повів Дадзая у спальню, уявляючи, як той виглядатиме у цих напівсутінках. Його бліда шия гарно виділялась на тлі інших речей. Ацуші відклав на потім той факт, що Дадзай зовсім не протестував, довіряючи. Він думав про це, коли повалив хлопця на ліжко. Це було необов’язково, але втриматись було тяжко.

— Цього разу я не дам тобі втекти.

На простирадлах Дадзай, з якоїсь причини, все ще виділявся. Тільки без сорочки він виглядав по-новому. Наче він відкрився Ацуші на іншому рівні. Так звісно і було, але для Дадзая, здається, це щось більше, ніж просто не боятися оголитись. Він весь час заглядав у очі Ацуші, шукаючи щось, і тихо посміхався.

— Тобі доведеться говорити мені, що робити.

— Це твій перший раз?

Ацуші відвів погляд.

— Із хлопцем — так.

Дадзай перевів подих, збираючись із думками.

— Отже, — він перервався й безпомічно потягнувся до рук Ацуші. З думками зібратись не вдалося. Він перейшов на шепіт: — Поцілуй мене.

Ацуші поцілував його. Більш обережно, ніж раніше. Його аура втратила напускну впевненість. Дадзаю, втім, судячи з його напору, це сподобалось. Він не вміє віддавати контроль цілісно. Нічого страшного.

— Просто… просто зроби так, як робиш собі.

Ацуші насупив брови. Він очікував від Дадзая ширших вимог. І, напевне, не прогадав, тільки от говорити про бажання напряму — ще одна слабка сторона Дадзая.

— Я думав, ми зробимо більше.

— Ти готовий зробити це?

— Дадзай, я збираюсь зробити це. Будь ласка, не заважай і не вдавай, що не хотів цього.

Він затих, спостерігаючи за руками Ацуші. Вони відсунили його джинси. Хлопець вирішив не затягувати, самостійно змочивши пару пальців, на що Дадзай важко видихнув. Спершу йому було боляче, й Ацуші намагався компенсувати це, не полишаючи рухів іншою рукою на його члені, але те, що перший стогін, який він почув, відбувся за цих умов, змусило його задуматися, чи компенсація була обов’язковою.

Раптово в Дадзая геть збилося дихання, тому сказати щось вийшло не з першої спроби:

— Зроби так ще раз.

— Як? Що сталося, Осаму? — сказав Ацуші невинним тоном, ніби не знав про існування простати, тим часом упиваючись тим, який Дадзай вразливий. — Я новачок.

— Блять, Ацуші, — він був готовий плакати, але тримався з усіх сил. — Просто повтори те, що зробив.

Він не проти, тому що сам вже був на межі, проте далі Ацуші не зайшов. Він приділив час на те, аби, не припиняючи розтягувати його, розцілувати Дадзая, — спонтанне, але таке вдале рішення — й той розтанув у його руках. Він підставлявся під поцілунки, деінде навпаки задавав потрібний напрямок. Як Ацуші міг виключити, що Дадзаю подобається ніжність?

В якийсь момент спека стала нестерпною, тож Ацуші нарешті роздягнувся. В голову Дадзая щось вистрілило. Це було помітно, й Ацуші знав, що так буде. Те, який він великий, помічали усі дівчата, з якими він встиг переспати. Дадзай продався, забув про усі принципи та промовив:

— Поквапся, будь ласка, якщо не хочеш кінчати наодинці.

Ацуші поквапився. Увійшов, щойно відчув, що може, й став шукати ритм, який сильніше подіє на Дадзая. Той дозволив собі вільно стогнати, не вигравши у двобої із соромом і не витримавши тиску з усіх сторін. Ацуші попіклувався про те, щоб в нього в голові не було нічого, окрім відчуття наповненості. Можливо, він ще хотів, аби Дадзай думав про нього, але це було іншою історією. З Дадзаєм було важко вирішити одразу усі питання, все йшло послідовно, на все був свій час.

— Ти можеш прискоритись, — чи то констатуючи факт, чи то наказуючи, протягнув Дадзай.

— Я планував прискоритись.

Дадзай вже втомився вигадувати дотепні відповіді. Він лише штовхався назустріч і тихо плакав.

Ацуші ніколи не міг подумати, що його так збуджуватиме інший хлопець, але все, що йому лишалось — ловити момент, щоб не пропустити кульмінації.

Вони не перекинулись ані словом опісля, Дадзай спав на своєму матраці, а зранку Ацуші помітив, що його ніде не було, але чомусь була мертва впевненість, що він ще повернеться. Принаймні, аби забрати матрац. Ацуші вагався, чи не викинути його, щоб у Дадзая наступного разу не було вибору, але вирішив, що, скоріш за все, цей засранець і на голій підлозі засне, якщо треба буде.

Всьому свій час, пригадав Ацуші.

Що ж, він чекатиме.