Усвідомлення

Через тиждень ми вже їхали у потязі до Барлогу. Поки ми їхали на нас дуже косився Джордж. Помітивши це, Джіні прошепотіла мені на вухо:

— Він знає, що я закохана в тебе.

— Я знаю) — прошепотіла я.

— Але про те, що ми пара – ні.

— Ок. — далі ми їхали тихо. Ми приїхали на вокзал і до нас підбігла місіс Візлі. Вона по-черзі обійняла і чмокнула в щоку кожного Візлі. Потім вона глянула на мене.

— Ой, Вікусю, і ти йди сюди!) — я підійшла і обійнялася з нею, потім вона чмокнула мене у щоку. Ми поїхали до Барлогу.

— Ну, почувайся як вдома, люба) — сказала мені місіс Візлі і ми пішли розкладати речі. Після того пішли їсти. За обідом місіс Візлі запитала:

— Тож, як ваші оцінки? Ніхто не отримав “троля”? — вона пильніше поглянула на близьнюків. Фред почав:

— Не дивися на нас! Так, ми зриваємо уроки і все таке!..

— Але ми не тупі! — закінчив Джордж.

— Що ж,.. — вона перевела погляд на Рона. — А ти?

— А от в нього може бути!)) — вигукнули близьнюки і вибігли з-за столу.

— Ах ви!.. — місіс Візлі посварилася на них.

— Ну… у мене все більш-менш… — намагався відказати Рон.

— Покажеш) А у вас, дівчата, як?

— У мене все чудово! — запевнила Джіні.

— У мене теж!) — мовила я.

---

* Вікторії *

_ Аякже! Я дружу з Гермі! Інакше й бути не могло… _

---

— Добре, їжте) — сказала місіс Візлі. Мипоїли і я запитала у Рона:

— А Гермі з Гаррі коли приїдуть?

— На початку серпня. А… ем… — Рон помітно нервував. — Ви з Джіні… ем… дуже близькі подруги… Найкращі, я б сказав…

— Ем… Так)

— Добре… — пробелькотів він і пішов нагору.

---

* Вікторії *

_ І що це було?? _

---

Через тиждень мене покликала місіс Візлі.

— Так, я тут.

— Віко, ми кожного липня ходимо до лісу неподалік і збираємо гриби. Я хочу, аби ти пішла цього липня з нами. Просто Джіні не любить збирати гриби, а нам треба помічник. То як?

— Так, я піду! А коли?

— Завтра о 6.00 виходимо.

— Добре.

На ранок ми всі тихенько поснідали, щоб не розбудити Джіні і пішли. Дорогою ми вислуховували ниття Рона про те, що ” навіть півні так рано не встають ” і ” краще б я залишився вдома “. Коли ми вже підходили до лісу, я помітила гарну галявину з величезним дубом і річкою. Ми цілий день провели в лісі збираючи гриби. Під вечір ми вже повернулися і в будинку я краєчком вуха почула схлип. Я чимдуж побігла нагору. Фред хотів був теж побігти, та місіс Візлі його зупинила:

— Фред, не треба.

— Але мам!

— Не треба. — він обурено звільнив свою руку з її хватки, та все ж не побіг за мною.

Зайшовши до нашої з Джіні кімнати і зачинивши двері, я побачила ось таку картину: в кімнаті жахливий гармидер, наші ліжка розстелені(хоча своє я застеляла) і серед цього гармидеру сидить заплакана і виснажена Джіні. Я швидко сіла до неї на підлогу і вона впала в мої обійми. Я притисла її сильніше. Ми так сиділи, допоки в мене не оніміли ноги. Нарешті я запитала:

— Джіні, люба, що сталося? — пройшов деякий час поки вона наважилася сказати хоч щось відповісти:

— Тебе *схлип* н-не б-б-було — її голос тремтів, вона вся тремтіла. — Т-ти зникла!..

Я була спантеличена її словами. В якому сенсі “зникла”? Ми ж в ліс ходили. Джіні сказали про це…

— Ні, я не зникла! Ми ж… Я ж…  тобто зникла??

Таким же тремтячим голосом вона відповіла:

— Я п-прокин-нулася і т-тебе н-не б-було… — дуже довга і болюча пауза. — Н-нікого не було… Я це п-пізніше п-поміт-тила… Але… не б-було тебе! — вона поглянула на мене своїми вологими й блакитними очима в яких я мрію потонути.

Пауза.

— То… тобі… тобі не сказали?.. — запитала я вкрай спантеличено. Вони вигнула в здивуванні брівку.

— Не сказали… що? — її голос вже не тремтів та вона сама ще трохи тремтіла.

— Ну… ми ходили в ліс… по гриби..?

— Так???

— То тобі ніхто не сказав??

— Ні одна душа.

Пауза. Через декілька секунд ми зайшлися реготом на весь будинок. Ми дуже довго реготали. Аж до болі в животі. У Джіні знову були мокрі очі. Тільки цього разу від сміху.

— В-в-вибач!.. — я сказала це крізь сміх. Вона враз перестала сміятися і запитально глянула на мене. — Я мала тобі сказати! Запевнитися, що ти знаєш!

Вона поклала свою долоню на мою щоку і ніжно посміхнулася.

— Ти не маєш вибачатися. Ти ж не знала, що я не знаю. І ти також не знала, як я відреагую… хух… тож не вибачайся)

— Але я справді не хотіла, аби все так завершилося!

— Було би дивно, якби хотіла) — я теж посміхнулася. Вона обійняла мене. Міцно обійняла.

— Джін?

— Гм?

— А чому… ти так… зреагувала? — я доволі боязко це запитала.

— Ем… Якщо я тобі це розкажу, то це лишиться між нами. — вона не запитувала, вона стверджувала.

— Так.

— Ем… ну, я… я боюся тебе втратити! — вона стиснула мене сильніше. — Я так боюся через те, що мої друзі… Колишні друзі… Ми з ними дружили і все таке… Все було чудово! Тому коли я зрозуміла, що лесбійка, то моя сім’я мене підтримали, і я думала, що з друзями все буде так само… Ну, мені було 9, тому, думаю, моя наївність була виправданою… І, як ти вже зрозуміла, вони не були такими приязними і чудовими, як я думала… вони почали насміхатися наді мною і знущатися і… багато всякої такої хуйні… Навіть дехто з наших родичів “відмовився” від нас, якщо можна так сказати… ха, так — це був нервовий смішок. Я відчувала її нестабільне дихання і те, як пришвидшилося її серцебиття. — Насправді, я теж думала про самопошкодження, та, на щастя, Фред з Джорджем пояснили мені, що воно мені не сильно допоможе, і я відкинула цю думку. Мені було важко. Думаю, ти розумієш) — я майже відчувала своїм тілом кожен її м’яз і через це я, звичайно, відчула її посмішку не лише зміною її тону. — І я вцьому винила себе! Завжди себе! — її сльози крапали на моє плече. Вона міцніше обвила руки навколо моєї талії, наче боялася впасти.

— Джіні, — я говорила дуже тихо. — Ти не винна в цьому. Ти їм показала себе ту, яка є справжньою, і я пишаюся тобою, адже ти наважилася розповісти найціннішим тобі людям. Чого я, в свою чергу, не могла зробити пів року. Ти лиш показала їм справжню Джіні. І вони її не прийняли. І це не твоя провина, що вони не змогли тебе прийняти! Проблема не в тобі, проблема в них! І якщо вони не змогли прийняти тебе, то ти не маєш приймати їх! Просто викинь їх зі свого життя!.. Хм… “Просто викинь”, — перекривила я свої ж слова, від чого Джіні ледь-ледь посміхнулася. — легко сказати! Викинути людину з життя непросто, особливо, коли їх багато. Та, ніхто не обіцяв, що буде легко. Правда ж?) — я повернула голову до неї. Вона продовжила мене обіймати. Я відчувала, що вона хоче щось сказати, та ніяк не могла наважитись. Ми просиділи в тиші декільки хвилин.

— Так, ніхто не казав, що буде легко)… — знову пауза. напружена пауза. — Вік?

— Слухаю.

— Тільки зараз без жартів. — я кивнула на знак згоди. — Я боюся тебе втратити. Боюся, що ти мене покинеш, як ті, коли побачиш справжню мене. Справжня я не така, якою мене бачить вся школа. Я дуже прив’язуюся до людей, я дуже боюся, що мене скривдять, дуже боюся бути надто м’якою до людей, аби мене не образили… І ще багато такого, про що інші навіть не здогадуються! — я знову почала відчувати її сльози на моєму плечі.

— Джін, ти неймовірна! — я вже ледь не шепотіла їй на вухо. — І, можливо ти не помічаєш, але ти сильна. Не тільки фізично, а й морально. Ти проходиш через булінг, ти пройшла через жахливі речі, та ти не втратила себе! Я була дуже близько до того, аби втратити бажання жити.

— Ти… ти думала про… про..? — вона не могла це вимовити. Вона вже трохи відхилилася і дивилася прямо мені у вічі.

— Так, але не вплані, що от я хочу вкоротити собі віку. Ні. Просто був період, до Гоґвортсу, коли я була близько до того, аби втратити сенс жити далі. Мене з цього стану витягнув лист.

— В Гоґвортс?

— Як це не банально, але так) — вона продовжувала дивитися мені у вічі. Мені на мить здалося, що ми загубилися в очах одна одної. Та вона продовжувала вивчати райдужку моїх зелених очей. Здавалося, вона щось там хоче знайти. Та ось вона помічає чорні зіниці всередині райдужок, і, здається, знайшла. Так, вона знайшла! Вона знайшла відповідь на її наступні запитання. Через якусь мить вона нахиляється до мене і цілує. Палко і бажано. Так, вона впевнена, що я ніколи її не покину саму. Впевнена. За мить тепло розливається по тілу великою хвилею. Я відповіла на поцілунок. Ми цілувалися. Вона знову обійняла мене. Я не пам’ятаю як, але ми заснули. На підлозі серед гармидеру ми заснули.

…

Ми прокинулися у чудовому настрої. Майже. Спина трохи боліла, адже НАГАДУЮ, ми заснули на ПІДЛОЗІ. Ми поприбирали у кімнаті(за допомогою чар, ви ж не думали, що ми це все просто прибрали). Закінчивши, я запитала:

— Джін, треба буде якось розповісти їм. Як мінімум, Фреду і твоїй мамі.

— Ем, так… Ну, скоріше за все, скажу, що звечора було погано. Думаю, хоч хтось повірить)

— Сподівайся)

На кухні була місіс Візлі. Містер Візлі був у вітальні. Місіс Візлі почула, що по сходах хтось йде.

— Хлопці, вже прокинулися?) — вона вийшла з кухні. Побачивши не хлопців, а нас, вона швидко підбігла до Джіні і обійняла. Деякий час вони просто обіймалися і за цим було приємно спостерігати. — Що сталося, люба?

— Та, погано було звечора. А вас цілий день не було і я не могла сказати. — місіс Візлі випустила доньку з обіймів і мигцем глянула на мене.

— Зараз тобі краще?

— Так, тепер вже все чудово! Ми з Вікою… — вона затнулася, згадавши, що вони не знають про наші стосунки. — Віка мене підбадьорила і стало краще)

---

* Моллі *

_ Хм… Чи можна назвати поцілунки підбадьоренням? Можна. Вона каже правду _

---

Місіс Візлі дивно посміхнулася і запросила нас на сніданок. Ми поснідали і я шепнула Джіні на вушко:

— Хочеш сходити на побачення?

З вигляду її щасливого личка, я припустила, що вона неочікувала від мене це почути.

— Тоді нам треба коврда, вода і перекус. З мене перекус)

Джіні пішла шукати ковдру, а я пішла на кухню і зробила нам декілька сенвічів. Через 15 хвилин ми були готові.

— Мам, ми підемо погуляємо!

— Добре! До вечері поверніться!

— Ага!)

Ми вийшли і я повела Джіні до тої галявини.

— Ми що, в ліс йдемо?

— Ні. Але напрямок такий же.

— Ти мене заінтригувала!)

Коли ми дійшли, то Джіні аж заверещала від захоплення:

— Як тут гарно!!! — вона аж сяяла від щастя.

— Дуже!) — я поклала сумку під дубом і розстелила в затінку ковдру. А потім торкнулася плеча Джіні й вигукнула — Ти квач!) — і втікла від неї.

— Ах так!) — вона побігла за мною. Я бігала вздовж річки, навколо дуба, просто гасала галявиною. А Джін в свою чергу не відставала від мене. Вона мене піймала, коли я перечепившись через свою ногу ледь не впала. І побігла від мене.

— Не втечеш!)) — я погналася за нею. Поки ми бігали одна від одної, то зголодніли, тож вирішили перекусити.

— Знаєш, я тепер трохи менше жалкую, що ти пішла до лісу) — її слова змусили мене відірватися від сендвічу.

— Тобто?

— Ну, якщо б ти не пішла в похід, то ми б не знали про це місце)

— Логічно) — ми доїли і просто якийсь час сиділи в тиші.

— Давай вже після їжі не бігати?

— Без проблем)

— То… Що робитимемо?

— Можемо просто полежати на спині і порозглядати листя дуба)

— Хм. Мені подобається) — ми лягли на ковдру і почали розглядати листя. Ми отак лежали десь годину. Я помітила, як моя дівчина дивиться на мене і повернула до неї голову. Вона лиш всміхнулася.

— Що?)

— Нічого)

— То, чого дивишся?)

— А що, мені вже не можна дивитися на свою дівчину?) — вона грайливо підняла брівку.

— Досі не віриться, що ми зустрічаємося)

— Та, є таке) — вона зашарілася. — Давай… цілуватися?)

— Давай) — я лягла на неї, поклала руку на її теплу щічку і ніжно поцілувала її рожеві вуста. Типу, це було супер ніжно. Джіні цілувалася грубіше, але це було дуже приємно. Спочатку ти ніжно її цілуєш, а потім вона грубо впивається в твої губи. Я поклала іншу руку на її щоку. Вона ж натомість впустила свої руки в моє розпущене волосся. Це відчувалося настільки класно, що в мене по шкірі пробіглися мурашки. Поки ми цілувалися, її руки розкуйовджували моє волосся так класно, що я від цього отримала оргазм і простогнала в поцілунок. Ми цілувалися, доки не втомилися. Я лягла біля Джіні і пару секунд відновлювали дихання. Потім, підперши голову рукою, вона  запитала:

— Вік, коли ми цілувалися, був момент, коли в тебе по шкірі прям конкретно пішли мурахи і ти простогнала… Мені просто цікаво… Ти кінчила? — вона запитала це трохи боязко. Я теж підперла голову рукою і відповіла:

— Ем… Так..?

— А від чого?..

— Ну, знаєш, ти надто приємно куйовдила мені волосся)

— Хм)… Ну, тепер буду знати, як тобі приємно) — вона сказала це настільки щиро, що я розпливлася в усмішці. — Знаєш, ти така гарна коли посміхаєшся!)

—  Ооооооо(uwu) не примушуй мене червоніти!)) — ми розсміялися. Дорогою назад Джіні мовила:

— Знаєш, я ще не готова, знаєш, до чогось більшого… за поцілунки…

— А… ем… Я… Я теж, поки не готова…

— Тобто, я не проти, але пізніше

— Аналогічно)

— Мені і поцілунків вистачає) — я лише посміхнулася.

Коли ми зайшли в дім, то Джордж пильно на нас дивився.

— Якщо ти продовжиш, то пропилиш поглядом діру! — мовила Джіні. — Що треба?

Він підійшов до нас і тихо сказав:

— Вибач, по-іншому не виходить, коли ви виглядаєте як закохана парочка)

— Джо! — я вдарила його сумкою.

— Та все, все, йду!))

— Так, іди! — він ще раз кинув на нас погляд “та, здалися ви мені зі своєю закоханістю! піду Дреді знайду”. — Дістав уже!

— О, дівчата, їсти будете?

— Дякую, не голодні! — відгукнулася я. — Пізніше!

Наступний тиждень минув звичайно, але не без поглядів Джорджа. Цього тижня мала приїхати Гермі. В понеділок ми з Джіні почали готувати кімнату для Гермі(вона житиме з нами в кімнаті, адже в нас три ліжка).

Коли ми закінчили, то пішли прогулятися до тої галявини. Ми дійшли і Джіні сказала:

— Тепер це наше місце!) — вона посміхнулася і поглянула на мене своїми блакитними очима, в яких я все ще хочу потонути. Я посміхнулася. Коли ми повернулися до будинку, то побачили не Джорджа, і навіть не Герміону. Посеред коридору стояв розлючений Рон і нервово розмахував руками. Ми підійшли до нього і він накинувся на нас із криками:

— Це ви з’їли мої цукерки?! Ану кажіть негайно!!!

Ми отетеріли і стояли наче вкопані.

— Кажіть же! Ви?!

Ми зрозуміли про які цукерки йдеться, адже…

Не тільки ми їх їли. Все було так: Фред знайшов біля сходів сховок Рона і, щоб було веселіше(або аби скинути це потім на когось), вони з Джорджем пішли до нас у кімнату(де ледь не застукали нас) і ми вчотирьох зжерли його цукерки.

— Ем… Роне… Послухай!..- Ми не знали, що то твої цукерки! — сказала я.

— Ми, це хто?!

— Фред з Джорджем і ми вдвох. — відповіла Джіні.

— І як же ви знайшли їх? — у розпачі запитав Рон.

— Не ми, а Фред! — уточнила я.

— Що Фред?) — запитав близьнюк, виходячи з кімнати.

— Знайшов і зжер мої цукерки! — гарикнув Рон.

— Знайшов їх я, але зжер не тільки я! Я не знав, що вони твої! — сказавши це, він нам підморгнув.

— Так, Роне, не розкисай! — підбадьорувала Джіні. — Ми купимо тобі нові!

— Добре, але дві коробки!

— Одну! — заперечив Фред.

— Дві! Або мама дізнається, що ви досі мутите підпільний бізнес!

— Агх!.. Тобі це просто так з рук не зійде, шантажист! — образився Фред і пішов. Ми розсміялися. У середу мала приїхати Гермі. Ми з усіма Візлі напекли кексів до цієї події. Щоправда, Рон увесь час бурчав, що це “не чоловіча справа, на кухні стирчати”, та місіс Візлі відповіла, що “ти їсти любиш? – Рон схвально кивнув. – то чому жінка має стирчати на кухні, коли їсть чоловік?” на це він відповіді не дав. Вона мала прибути десь в обідній час. І вона прибула якраз на обід. Гермі забігла до будинку і накинулася на мене з обіймами, ледь не збивши з ніг. Поки ми обіймалися, вона пошепки запитала:

— Рада, що ви щасливі! Вони вже знають?

— Ще ні.

Потім вони обіймалися з Джіні. У нашій кімнаті вона запитала:

— То коли ви розповісте?

— Це важко! — поскаржилася Джіні.

— І Джордж вже сто років здогадується! — підмітила я.

— О, то він знає? — вона вмирала з цікавості.

— Ні! — вигукнули ми вдвох.

— Але знає, що це взаємно?

— Так.

— Цікаво)…

— Я не бачу сенсу розповідати їм усім. — мовила Джіні.

— Чому? — запитала Гермі.

— Рон не може навіть визнати того, що я – лесбійка!

— І чому я не здивована? — саркастично запитала Герміона. — Ну, але все ж спробуйте їм розповісти усім.

— От Гаррі приїде, і розповімо. — вирішила Джіні.

— Краще йому наодинці розповісти. — сказала Гермі. — Повірте, я їх з Роном дуже добре знаю!)

— Тоді можна завтра. Звісно ж, якщо ти не проти! — я поглянула на Джін. Вона взяла мене за руку.

— Я готова їм розповісти) — Джіні чмокнула мене в губи.

— Ооооо… Ви такі милі разом!) — слова Гермі змусили нас зашарітися.

…

P.S. дуже вибачаюсь за таку довгу відсутність робіт. Робіт не було майже 3 місяці!😱 Роботи тепер виходитимуть частіше, обіцяю! Всіх люблю(особливо тих, хто не почав вважати мене скотинякою і чекав продовження)💗💗💗