`| ✧⁠*⁠。

Сліпуче світло і потужний потік аури. Це все, що зміг розібрати Кілуа перед тим як Ґон впав нерухомо на землю. Там, де раніше лежала маріонетка з тіла Піту, не лишилось і сліду крові, тільки пуста заглибина в землі. Це точно була найсильніша атака яку Кілуа бачив за своє життя. Те, що він відчув, було страшніше навіть аури Ілумі, Піту чи когось з Гьонай і Рьодан. Важко повірити, що це все зробив його найближчий друг, якого як він гадав, знає уздовж і поперек. Всі ці зламані дерева, голуба та червона кров, пил в повітрі, не мали бути тут і при таких обставинах. А найгірше в цій ситуації те, що Кілуа мав прийти раніше, заспокоїти Ґона, не дати піти на це, разом з ним пройти через пекло. Він так думав навіть пам’ятаючи, що його слова не допомогли ще в замку, що Ґона не зупинило б нічого й ніхто, але, хіба можна знати точно?

Кілуа у відчаї підбіг до окровавленого тіла Ґона і тремтячими руками намагався намацати пульс. “Ні, він точно не помер! Він же постійно виживав в марних ситуаціях! І руку втрачає не вперше! Все буде добре, так, я скоро знову побачу його усмішку.” заспокоював себе Золдік. І ось палець на зап’ясті….м’який удар пульсу, другий, третій. Очі Кілуа сповнилися сльозами. Для того, щоб точно впевнитися, він приклад вухо до грудей Ґона і він справді ще живий. Кілуа відчув неймовірне полегшення, найдорожча йому людина не мертва, поки що. Він притиснув до себе Ґона і заплакав.

“—Ти дурень… Чому… чому ти завжди такий егоїст?” промовляв крізь сльози хлопець. Він не міг пробачити те, що Ґон вирішив померти не зважаючи на його почуття. Кілуа не виніс би втрати, він клявся у себе в голові, що якщо Ґон мертвий, то піде за ним на той світ. Сльози котились по його обличчю, а кров Фрікса стікала в калюжу під ними. Це довге волосся, що не зникло пісня повернення форми, воно займало майже все місце навколо, наче чорні густі зарості. Воно також змішувалося з кровавою калюжею, жахливе болото смутку. Кілуа взяв Ґона за руку, міцно стискаючи та підносячи до свого обличчя, аби відчути тепло друга. Все ж не вірилось, що це все реально. Наче якийсь божевільний кошмар. Наче ось-ось прокинешся і все буде гаразд. Але на жаль, цього не відбувалося. Тож залишалося тільки вірити в його сили.

Кілуа витер свої сльози та подивився на обличчя Гона, він гладив рукою його щоку і молився за його життя. Після цього Золдік підняв тіло друга і посадив собі за спину.

“—Не хвилюйся, я зроблю все від мене залежне. Тільки не смій помирати!” промовив Кілуа та пішов в напрямку найближчого місця де б могли надати першої допомоги. Йому було вже байдуже як закінчиться битва з мурахами химерами, чи виживе людство, для нього головне було врятувати Ґона. Без нього всі ці люди не означають нічого. Можливо це егоїзм чи жорстокість, але сердце Кілуа було розірване, такою ж самою жорстокою та егоїзмом Ґона. І якщо його з ненавидять, це буде справедливо, але якщо його любий друг житиме, це не погано.