Вони знають

***

АРЕТА

Я розплющила очі та солодко позіхнула, повернувши голову в бік годинника. Лише дев’ята ранку. Ще два роки тому у цей день я прокидалась на дві години раніше, бо друзі любили вітати мене рано-вранці.

Сьогодні мій сімнадцятий день народження.

***

Арета підвелася з ліжка та загорнулась у теплий халат. Уже була пізня осінь, тож її рішення спати з відчиненим вікном було не зовсім вірним. Але це не мало великого значення, адже у випадку хвороби дівчина зможе усе швидко виправити.

Вже два роки Арета відчуває себе інакшою. Вона точно знає, що має магічні здібності. Лише силою своєї думки може зробити собі гарну зачіску, вилікувати хворе горло, відремонтувати розбите горнятко. Але це все “квіточки”: те, що вона може видати на своєму початковому, навіть дитячому, рівні чаклунства. Арета точно знає, на які потужні та часом страшні речі здатні справжні чарівники та відьми. Починаючи з тринадцяти років, вона захоплюється темою магії, як чимось забороненим. І ні, чаклунство не є чимось дивним та незрозумілим у світі, воно є таким саме у родині Арети. Тому дівчина і приховує свої здібності, тихо мріючи розвивати їх.

***

АРЕТА

Ми усім сімейством їхали до бабусі. Дорога була довгою. Легкий ранковий туман огортав лісові пейзажі, додаючи їм казковості та містичності. Мама і тато щось тихо обговорювали, Мар’яна, моя молодша сестра, намагалась компенсувати нічні перегляди серіалів дрімотою у авто. Чесно кажучи, їй це не сильно вдавалось, адже кошеня (саме так ми з батьками її називали) любила абсолютну чисту тишу, коли навіть власне серце стукає тихіше, аби не здійняти шуму.

Ми минули чергове магічне кафе, куди я надзвичано хотіла зайти та скушкувати зачаровану каву або чародійний чай з якимось десертом, аби підняти настрій. Натомість батько наполегливо шукав звичайний заклад, де будуть “людські” кава та чай.

Робити зупинки та снідати чимось смачним було нашою дрібненькою сімейною традицією. Однією із небагатьох, яку ми з Мар’яною дійсно любили.

За роздумами я не помітила, як машина загорнула на парковку та зупинилась. Перед нами виросло невеличне кафе, куди ми вже колись заїжджали. Кошеня ліниво пролупила очі та поглянула у вікно.

– Нарешті щось приємне, – посміхнулась вона та, натягнувши шарф на червний ніс, вилізла з машини. Я зробила те саме, за виключенням дій із шарфом.

Ми замовили легкий сніданок та какао з кексами на десерт. За вікном вже починав періщити дощ, небо набуло виразного сірого кольору, а крізь то відчинені, то зачинені двері у приміщення залітав неприємний вітерець.

– Слід щось зробити з твоїм волоссям, – мама зверталась до Мар’яни.

Не знаю, яким чудом сестрі вдалось влітку вмовити батьків пофарбуватись у рожевий, але це виглядало дійсно цікаво та загалом личило їй. Але консервативні погляди вчителів у нашій школі не хотіли приймати Мару та її яскравий зовнішній вигляд.

– Минуло вже майже три місяці і нічого. – кошеня милувалась рожевим пасмом, – Усі живі,  і зі школи мене не виключили.

– Так, але до мене телефонували з приводу твого зовнішнього вигляду, – мати відчайдушно не збиралась полишати цієї теми. Ніби у її сумочці вже чекала свого часу фарба горіхового відтінку, природнього кольору волосся Мари, аби прямо тут повернути її дочці “нормальність”.

Мар’яна категорично не хотіла миритись із ситуацією і, маючи запальний характер, агресивно “відбивалась” від агрументів батьків.  Усе скінчилось тим, що сестра, не витримавши атаку двох дорослих, сформованих особистостей, закінчила суперечку добре знайомим мені методом – драматично закотила очі та швидко покинула “поле бою”, програвши сутичку, але не війну.

Ми у мертвій тиші стали збиратись слідом за Марою, аби наздогнати її та продовжити дорогу. Але різкий звук та жіночий крик значно прискорили наші дії. Ми поспішали на вулицю так, як не поспішали ще нікуди. Я усіма силами намагалась переконати себе, що дивне та жахливе передчуття – лише паніка через  несподівнаний звук та метушню оточуючих. Намагалась вірити у те, що з Мар’яною все добре, що вона максимум перелякалась так само, як і ми, хоча я ще не знала, що там відбулось.

Але коли я опинилась на місці подій, то зрозуміла, що то була не паніка, а справжнісіньке  передчуття лиха. Моя сестра лежала в калюжі власної крові і не рухалась. Автівки, що на неї наїхала, не було поряд. Перехожі збігались та схилялись над Мар’яною, як над експонатом у музеї. Маму взяла істерика, вона почала торкатись рук та шиї сестри, намагалась відчути пульс. Батько був більш зібраним, зміг викликати швидку, але від розуміння того, що ми перебуваємо казна-де, його очі наповнились сльозами. Пульс у Мари був, але з травмованої голови юшила кров, а сама вона була без тями.

Тут я зрозуміла одне: якщо не допоможу, то буду шкодувати та звинувачувати себе у бездіяльності. Я не знала, що слід точно робити, діяла лише за відчуттями. Але це дійсно працювало, тож я повинна була врятувати кошеня.

Мої кінцівки тремтіли, очі були широко розплющені, і я не могла це змінити.

***

Арета довго не наважувалась підійти. Страх паралізовував, але розуміння, що часу обмаль, змусило дівчину рухатись. Вона проходила повз бездіяльних спостерігачів, розштовшуючи їх руками. Олена, мати дівчат, сиділа на сирому асфальті поряд з непритомною молодшою донькою та благала, щоб швидка приїхала скоріше.

– Не дивись, – жінка намагалась закрити страшну картину для Арети, але та прийшла не просто подивитись.

– Відійди, – такої твердості у голосі своєї доньки Олена не чула ніколи.

Арета опустилась на коліна та витягнула вперед праву руку. Долонею, немов сканером, пройшлась по тілу Мар’яни, діагностуючи на внутрішні пошкодження. Незрозумілі відчуття уперше заволоділи нею, але в такій стресовій ситуації, чарівниця не знала, як правильно їх трактувати. Арета сконцентрувала свою увагу на голові Мари, уявляючи, як золотавий туман огортає її рану та затягує її. Саме так вона лікувала свої хвороби. За мить в руці, яку вона вже тримала над  чолом сестри, дівчина відчула приємне тепло і з полегшенням видихнула. Спрацювало. Голова Мар’яни була цілою, кров більне не йшла, але відчуття, що це ще не все, не полишало Арету.

– Вона травмувала не тільки голову, – нізвідки з’явився чорнявий високий чоловік.

Від нього віяло могутністю та розумом. Арета одразу зрозуміла, що він чарівник.

Шокована Олена відскочила від тіла доньки, але плакати перестала. Незнайомець присів біля Арети та став повторювати дії, які та проводила декілька секунд тому. Його рука зупинилась в районі стегна та почала випромінювати світло.

***

Цікаво, а моя долоня також так світиться? Я ж завжди заплющую очі, коли лікую.

Мої руки тремтіли ще більше, серце стукало з шаленою швидкітю, а мозок тільки зараз почав розуміти, що тепер мій секрет – вже й не такий секрет.

Чоловік швидко закінчив свої маніпуляції  та поглянув на мене.

– Ви вже повинні були проходити діагностику травм, – він зосереджено вглядався в моє лице, ніби намагаючись впізнати, – який ти курс?

– Я…- я не змогла відповісти.

Приїхала швидка, усі метушились.

– Дякую Вам! – кинула мати, швидко забираючи мене подалі від незнайомця.

У лікарні нас запевнили, що Мара вже майже здорова та потребує лише відпочинку. Тож коли усі заспокоїлись,  я зловила на собі суворий погляд батька та зрозуміла, що для мене усе тільки починається.