Я тебе не залишу

Через декілька годин Бруно вже вдома, лежить у своєму ліжку, обдумуючи все, що сталося за цей незвичайний день. Особливе місце в думках хлопчика займає білявий поліцейський, що врятував сьогодні його з батьком. Аббаккіо… Леоне Аббаккіо… Саме він повернув йому віру в людей, віру в справедливість та бажання боротися за те, щоб зробити цей світ кращим. Якщо таке обличчя має закон, то він, Бруно Буччеллаті буде завжди на його боці, теж стане поліцейським і буде рятувати таких само зневірених, самотніх, яким був він сам, ще зовсім недавно.
– Аббаккіо, дякую за все, що ти для мене зробив… І робиш до цього часу. – Хлопчик згадує, як уважно слухав його свідчення поліцейський, непідробне бажання допомогти і розплутати цю справу. Він впевнений, що навіть у цю нічну годину захисник порядку полює на злочинців, поки звичайні обивателі давно вже спочивають.
Раптом із роздумів Буччеллаті вириває телефонний дзвінок:
– Алло.
– Перепрошую, що телефоную посеред ночі, – чується винуватий і якийсь розгублений жіночий голос, – Бруно Буччеллаті, пам’ятаєш, я та медсестра, що доглядала за твоїм татом?
– Так… Так, звісно, я вас пам’ятаю. Щось трапилося з татом?! – Руки хлопчика починають мимоволі тремтіти, найгірші думки прориваються у свідомість.
– На жаль так… Твого тата більше немає, не витримав ускладнень від поранень… – жінка торочить якісь слова співчуття, але Бруно вже не слухає, він поспіхом збирається і летить у лікарню, відмовляючися вірити, що найближча для нього людина вже покинула світ живих.
Через чверть години малий Буччеллаті вже в коридорі лікарні. Ні, ніякої помилки не сталося, його батько дійсно помер. Сувора реальність обвалюється з вагою хмарочоса, сльози градом котяться очей, перетворюючи навколишній світ у нечіткі плями, але це й на краще. Бруно зараз не хоче бачити співчутливих облич медперсоналу, а їх спроби заспокоїти – викликають лише роздратування. Та раптом серед усіх цих дратуючих голосів він розрізняє один, що змушує його повернутися в реальність:
– Бруно – Бруно, ти чуєш мене? – теплі, міцні долоні заспокійливо лягають на плечі хлопчика і він нарешті фокусує свій погляд на обличчі напроти.
– Аббаккіо? Що ви тут робите? – схлипуючи запитує Буччеллаті.
– Я попросив, щоб мене тримали в курсі ситуації з твоїм батьком, як тільки я довідався – одразу примчав сюди.
– Ви ж знайдете тих, хто це зробив? – стиха запитує Бруно і обіймає поліцейського, міцно притискається до нього, немов шукає захисту.
– Так, я ж тобі вже пообіцяв. – стискає у своїх надійних обіймах цю бідолашну дитину.
Скільки часу вони так стоять, Буччеллаті не знає, він взагалі погано пам’ятає, що було далі і як він покинув лікарню.
Прокидається хлопчик, коли сонце вже давно зійшло. Здивовано роззирається навколо і не розуміє де він.
– А, вже прокинувся? – Чує знайомий, заспокійливий голос. – Ти вчора відключився прямо у мене на руках, ось я і вирішив, що краще буде забрати тебе до себе.
– Дякую, і пробачте, що через мене у вас стільки клопоту. – ніяково відводить погляд у бік.
– Бруно, останній, кого можна звинувачувати у чомусь у цій ситуації – це ти. Тому не вибачайся. Окрім того, я дійсно хочу тобі допомогти і не лише з тим, щоб упіймати вбивць твого батька.
– Дякую! Якби не ви…
– Ну все, перестань, нічого особливого я не зробив, – турботливо куйовдить чорняве волосся малого. – краще гайда на кухню, сніданок вже стигне.
Буччеллаті вдячно посміхається, не дивлячись на ще свіжу рану у серці. Цей чоловік, якого він зустрів лише вчора, такий до нього добрий, стільки хорошого зробив, просто неможливо з ним повністю віддатися горю.
Весь день до пізнього вечора Бруно проводить разом із поліцейським, не відходячи від того ні на крок, намагаючись допомогти хочаб якось у його нелегкій роботі. У такому режимі проходить декілька тижнів. Леоне продовжує розслідувати справу про вбивство старшого Буччеллаті і усюди бере хлопчика з собою, хоч добре знає, що робити цього він не повинен, більше того, малого давно треба було віддати у притулок, бо матір не виявила бажання забрати свого сина. Але Аббаккіо не взмозі цього зробити, він прив’язався до Бруно, за цей короткий час хлопчик став йому як рідний. Тому поліцейський вирішує, що нікуди не віддасть малого Буччеллаті, а візьме над ним опіку.