Рушниця
від nayaaa_me– Всратися! – мій вигук вражено віддзеркалився в моїх власних вухах.
З переляком в серці я влетіла у кімнату, поспішно зачинивши двері на замок. Щось страшне увірвалося в моє життя, і від цього серце стукало так, ніби він біг за мною по поверху, повз кожну кімнату довгого коридору. Задихаючись, я відчинила холодильник і з нестерпною спрагою потягнулася до упаковки із соком, але в руках опинилася пляшка мартіні. Секунда вагань, і не знайшовшись з ніякою обґрунтованою причиною для відмови, моя внутрішня боротьба завершилася. Мої руки відкрутили кришку й зірвали етикетку, наче залежні від самої спокуси. Розмірковуючи про можливість випити з бокалу, який подарувала Кейт, я рішучо визнала, що мені тепер байдуже до всього. Мою психіку декілька хвилин назад розчавив чоловік, якого я навіть не бачила до цього дня, і вперше в моєму житті я відчула, як хтось штовхнув мою внутрішню силу і впевненість у собі в прірву страху. Я це роблю, щоб на деякий час заспокоїти свої нерви і відбудувати віру у себе. Алкоголь, який зараз проникає у мій організм, має виправити утворену кризу.
Із тотальною рішучістю я п’ю і відчуваю, як напій розливається по горлу, підступаючи до шлунка, а потім спалахує жаром усередині мого тіла. Я не можу контролювати свю жагу, із жадібністю ковтаю кожну краплю, як останні ліки від смертельної хвороби. Моє обурене тіло поступово заспокоюється, і я відчуваю, як страх відступає.
Зараз цей напій повинен допомогти мені вирватися зі свого внутрішнього лабіринту, з моєї власної пастки, допомогти мені подолати страх і невпевненість. Насамкінець я спокійно сяду і розгляну всі трагедії минулого, але зараз я до цього не готова. Пляшка, з якої я тільки що пила, привернула мою увагу. Вона стала наполовину порожньою, і мені здається, що її вміст зник три дні тому, на одній з вечірок у кімнаті когось іншого, а не за якихось п’ять хвилин у моїх руках. Тепер я ще стала алкоголічкою… Пофіг. Швидко закрутивши кришку, ставлю пляшку на місце. Моє серце все ще б’ється нерівномірно, але страх відступає на другий план, там, де йому і місце.
Я вирішила оглянути кімнату, бо залишила її відчиненою більше ніж на годину. Першим ділом погляд ковзнув по робочому столу, що стояв точно навпроти вікна. Хоча він був вузький за розмірами, велике підвіконня надавало йому додаткового місця, де я могла залишити всі свої зошити, підручники та інші предмети, необхідні під час навчання. Підійшовши трохи ближче, я помітила свій чорний лептоп – заслуженй ветеран у світі технологій. Слава Ісусу Христу, він був на своєму звичному місці.
Ліворуч від столу була канапа, не скажу, що вона в ідеальному стані, але не кожен міг похизуватися диваном у гуртожитку. При переїзді сюди нас було всього двоє – я і Кейт. Ми не гаяли часу і провели вдалий ремонт, щоб забезпечити собі комфортне життя. Стіни кімнати були прикрашені шпалерами зі східним візерунком дамаск, що включав в себе блідо-жовтий та бузковий кольори. Для підлоги обрали лінолеум із імітацією світлого паркету, а стеля була пофарбована у білий. Плінтуси, що ізолювали стіни знизу і зверху, були білосніжної окантовки.
Також був маленький коридор. Зліва від входу знаходилися двері до ванної кімнати, а справа – шухляди для взуття та верхнього одягу. Після виходу з коридорчика і входу в кімнату, погляд падав на шухляди, які відразу ж опинялися над головою, та на дві великі шафи, розташовані вздовж двох стін. Я використовувала праву шафу, в той час як Кейт користувалася лівою. Біля канапи, поблизу виходу, стояв кухонний стіл. Він був надзвичайно простий, обмежувався мікрохвильовкою та чайником. Над столом розташовувалася полиця із посудом, крупами та консервами. Проте я не певнена, чи залишилося хоч щось після від’їзду Кейт. Я викинула майже все, визнаю – марнотратство, але це було гарантією того, що таргани навряд чи з’являться в моєму житті. Окрім одного…
Напроти канапи, за робочим столом, розташовувалися два ліжка, які ми з Кейт зсунули разом через два тижні після початку спільного проживання. Це було набагато зручніше, оскільки ми завжди могли спілкуватися, переглядаючи якусь маячну на своїх лептопах та реготіти як коні. Сумую за Кейт. Я переконана, що якби вона була зараз поруч, вона б вже заповнила всі мої думки запитаннями і негайно почала б власне розслідування, щоб виявити, хто такий Темний.
Моє серце шалено закалатало, коли я згадала його. Невже тепер таким буде моє життя? Чи я почну просто сипатися і вести себе як психічно неврівноважена? Стоп! Спробуй пригадати, що б сказала Кейт. Може щось на кшталт “Вау, він був дуже гарний?”, або “Ти готова вже переспати з ним?”, чи навіть “Пішли, знайдемо його і вб’ємо!”. Звісно, це були лише жарти, ми глузували одна з одної, але плакали завжди разом, були як сестри. Але це минуле. Тепер вже неможливо повернути час назад і виправити ситуацію. Гаразд, зараз не варто переживати ту історію знов. Мені необхідно прийняти душ.
Увійшовши до ванної кімнати, я довго вагалася, чи варто набирати ванну, адже кожна хвилина очікування могла здатися вічністю. Проте, щойно я подумала про це, м’язи спини застогнали від болю. Рішення було прийняте одностайно – ми набираємо ванну! А ми – це хто? Я і мій “психічний розлад”, про існування якого я не знала до сьогодні? Я посміхнулася, це був досить гарний жарт, хоча шкода, що його ніхто не оцінить.
Заскрипіли вентилі гарячої та холодної води. Моя ідеально біла акрилова ванна почала наповнюватися водою. Я вийшла із ванної кімнати, не закриваючи дверей, щоб чути рівень води. Під робочим столом стояв кошик із білизною для прання. Я повністю роздяглася і кинула всі свої речі туди, залишаючи лише теплу кофту на гудзиках. Вона полетіла на канапу. Можливо, треба було б накинути халат і спуститися до пральні, але зараз мене це абсолютно не хвилювало. Плюхнувшись на ліжко, я була вдячна за те, що ми з Кейт вирішили придбати двоспальний матрац. Зараз я спочивала, неначе справжня принцеса… “Це було грубо, принцесо.” Ці слова прозвучали у моїй голові без мого дозволу. Я намагалася переключитися на те як він налякав мене, а тоді його голос знов взявся у голові: “Еліс?”, “Я буду брехати?”, “Я створюю небезпеку для тебе?”. Його запитання вібрували зі стін, шаф, вікна і навіть зі струменя води, що наповнював ванну. Він був скрізь, його присутність відчувалася в кожному куточку. Я лежала на ліжку, приймаючи це, чекала, неначе щось має статися. Щось різке та спантеличене. Внизу живота занило, заболіло і потребувало уваги. Його уваги? “Я вмію дивувати.” Стоп! Я повинна зупинити це, не можу дозволити цим думкам володарювати мною. Треба припинити думати про нього, у мене є хлопець – Марк.
Тільки но я згадала його тарганячу морду, так мого збудження наче і не було. От і добре, буду використовувати Марка щоб не думати про Темного. Чудовий план Еліс, ти бляха чортова генійка. Дуже добре, що ти знайшла спосіб вирішити цю ситуацію і залишила за собою контроль. Впевнена, Нобель точно оцінив би твій психологічний аналіз. Браво!
Завершивши свою тираду, я піднялася з ліжка і направилася до ванної кімнати. Води вже було достатньо, і ця думка мене потішила. Трохи прикривши двері, я підійшла до раковини, увімкнула свій улюблений плейлист, та залишила телефон на невеликій шухлядці поруч. Поступово, звуки спокійної музики почали заповнювати кімнату, так само як це вже встигла зробити пара, атмосфера миттєвого заспокоєння огорнула мене повністтю. Я занурила одну ногу, той момент, коли гаряча вода обпікала мою шкіру, був надзвичайно приємним. Гаряча ванна завжди розріджувала всі напруги та тривожні думки. Я занурилася із головою, поглинаючи момент блаженства. Ванна кімната освітлювалася приглушеним світлом від лампи над дзеркалом, а основне освітлення було вимкнене. З самого початку вечора я тільки й прагнула тиші та спокою, і сьогодні тут буде мій Оазис.
– Не сьогодні. – що за хрінь? Знову?! Мій розум грав у кепську гру зі мною? Якась маячна, але я точно чула ці слова, і вони залишали мене у повному заціпенінні.
Його голос лунав у моїй голові, я це знала, вхідні двері були замкнені, його тут немає. Але Темний однаково притягує мене занадто сильно, наче магніт. Він починає володіти мною? Ні, цього я точно не допущу! Зараз це нагадує ситуацію з класичним романом, коли ти закохуєшся у головного героя, якого насправді не існує. Так само і зараз, я романтизую його, а це означає, що я сприймаю його не таким, яким він є насправді. Ця романтизація відноситься до всього – його очей, голосу, підтягнутого тіла, яке важко приховати під одягом. І його рук… О Боже, мене починає окутувати той самий золотий бархат. Голова почала кружитися, а у вухах почався шум, схожий на тихий звін. Треба негайно вийти з води, схоже, що у мене сильно піднявся тиск.
Закінчивши змивати бальзам з волосся, я м’яко опустилася на килимок біля ванної, відкрила злив і вода почала зникати, утворюючи маленький водяний торнадо. Провівши долонню по дзеркалу, я побачила своє відображення що відзначало рум’янець на щоках та мої зміїні очі. Взагалі я їх обожнювала, вони такі одні, або мені хотілося так думати. Навколо зіниці танцював бурштин, наче розлите віскі, далі воно розтікалося у м’яке золото, а на кінці райдужки був чіткий оливково-жовтий обрис. Мої очі мали широкий розстав, їх вираз був чимось середнім між виразами лисиці та косулі. Особливу увагу привертали мої брови. Вони мали підняті кутики та сиділи доволі близько одна до одної. Виглядало так, ніби між ними міг би поміститися лише мізинець. Багато хто не бажав би навіть впускати мій погляд у свою душу, оскільки були впевнені, що він перетворить їх на статуї, які залишалися б без руху до кінця віків. Проте Темний був винятком. Він дивився мені в очі так само, як і я, неначе вони були вікном до мого душевного світу, де він намагався відшукати щось дуже цінне, та схоже знайшов… Принаймні мені так здалося. Я ж похизуватися такою перемогою не могла.
Звісно, було б несправедливо називати себе негарною, і я ніколи б не посміла такого зробити по відношенню до себе. Моє волосся було довгим та мало темно-алюмінієвий колір. Воно було не надто густими, але й не зовсім рідким, просто пряме і добре доглянуте. Але великий контраст знову створювали мої брови. Вони були помітно великими та густими й взагалі не поєднувалися із кольором волосся. Не була впевнена, чому вони такі. Я жодного разу не бачила своїх батьків, можливо, це було просто дивовижною властивістю генетики. Ніс був малий і без якихось особливостей, можливо навіть занад-то малий, але в дитинстві я часто мріяла про якусь горбинку на ньому, щоб виділятися серед інших. Проте, так ніколи і не наважилася нанести болісні втручання в природний зовнішній вигляд. Мене сильно хвилювало, яка калюжа крові чекає на мене, якщо я спробую зламати його. Губи були пухлими. Їх форма була природньою, і мені подобалося, що вони такі, які є. Кейт кілька разів називала їх “бантиками”, особливо, коли я не бажала розмовляти. Обличчя було овальним і струнким, й лише помітні скули і впалі щоки додавали йому характеру, та, скоріш за все, це також відлякувало від мене людей. Та і до всього я була маленькою і худою, іноді я дійсно вважаю себе порцеляновою лялькою. Порожньою та холодною, єдине чим може сподобатися лялька – це зовнішність, тож такий опис точно підходить мені. Можливо, фізична структура була у мене від матері – це тільки моє припущення, без підтверджень. Але я у це вірю.
Просушивши волосся рушником, я нанесла догляд для обличчя. Пара від гарячої води вже розсіялася, мов спалах моїх думок про Темного. Залишивши ванну кімнату, я вимкнула світло і закрила двері. Поглянула на свій пакунок із їжею, він червонів у моїй світлій кімнаті, наче кров на білому полотні. Боже, що за жахливі думки?
– Треба поїсти, не пропада…- не встигла я закінчити, як за дверима почалася агресивна сцена: кулаки били по дереву, а ручка тремтіла від насильницького тиску, що намагався її відчинити.
Можливо, я занадто драматизую, але чи справді є шанс, що сьогодні мене вб’ють?
https://t.me/skrizhali_spogadiv
0 Коментарів