Програна гра

Моє заціпеніння перетворилося у нескінченний момент, в якому я заблукала, зачарована його поглядом. Очі в нього були як незвіданий лісовий масив, де пробиваються крізь гущавину теплі сонячні відблиски, загадкові та ваблячі, мов зелені смарагди, що вкрадені з самого серця давно забутої казки. Вони притягували мене, не давали відвести погляду, викликаючи відчуття, що у цих безоднях можна знайти сенс буття або ж втратити його назавжди.

– Еліс? – Промовив він, – то ти будеш курити?

Під магічним світлом полум’я, що тріпотіло в його долонях, я непевно торкнулася кінчиком сигарети до запальнички, не наважуючись зустріти його погляд ще раз, інакше, я безповоротно загублюся у його очах. Моє серце вдарило від зацікавленості, коли я побачила ту запальничку – вона наче була витвором мистецтва, загадковим і прекрасним у своїй витонченості. Металевий блиск її поверхні ледь розкривав гравіювання, яке привернуло мою увагу. Але в ту ж мить, як привид, світло погасло, і вона зникла у вирії темної ночі, що обіймала його долоні. Таємничість, ця невловимість, викликала в мені глибоку тягу, прагнення дізнатися більше про того, хто стояв переді мною, загорнутий у тіні нічного міста.

З беззвучним подихом я підняла погляд, і наші світи знову зустрілися. Він посміхнувся, я помітила це не дивлячись на маску, що закривала половину його обличчя. Це було щось більше, ніж просто рух губ, неначе мене обдарували чимось ласкавим та ніжним. У куточках його очей з’явилися маленькі промінчики, що обіцяли тепло в холодному вечірньому повітрі. І ці іскорки, вони торкнулися чогось у моїй душі, розбудили цікавість, змусили серце битися швидше. Хто він? Хоча неважливо, сьогодні у мене немає настрою на знайомства.

В одну секунду я почала вдавати недосяжність, занурюючись у образ справжньої стерви, який з легкістю міг би відштовхнути його. Моє тіло було напруженим луком, але зовні не виявляло знаків паніки, хоча всередині, мені дійсно бракувало впевненості. Його погляд пронизував мене наскрізь, здавалося, він міг побачити кожен закуток моєї душі. Та я непохитно стояла на своєму, зустрічаючи його очі знизу вверх, випромінюючи холодний виклик. Хоча відчуття маленької дівчинки під його глибоким і впевненим поглядом було настільки сильним, що я готова була здатися, та все одно не дозволяла цьому зруйнувати мій захист. У моїх очах відображалася стіна, що мала вказати йому на мою байдужість. Він мусив відчути, що ступив на тонкий лід, що кожен його невірний крок міг призвести до краху. Я була таємницею, лабіринтом без виходу, і я хотіла, щоб він знав, що лише я маю карту, я маю ключі від усіх дверей. Мій погляд був як лезо, що знаходилося небезпечно близько до нього, аби захистити мене. Я не відводила очей, а навпаки – старалася змусити його першим відвернути погляд. 

– Ми знайомі? – Випалила я, відчуваючи, що це мій шанс взяти у руки віжки бесіди, підживлюючи своє уявлення про контроль. Я була тією, хто кидає виклик, ставить фігури на шахівницю і має намір вирвати перемогу або принаймні зберегти гідність у цьому двобої поглядів.

– А ти мене не впізнала? – Голос линув м’яко та звабливо. В його погляді іскрилося щось невловиме, зухвале та сповнене інтриги. Він ледь звузив очі, але в глибині того зеленого лісу затримувалася ігрива іскорка, відчутна в кожному миготінні, зберігаючи ту саму загадку, що робила його непередбачуваним, змішуючи серце битися швидше.

Його голос прорізав темряву, унікальний та незнайомий — такий, що змусив мою увагу застигнути на мить. Я завжди пишалася своєю здатністю запам’ятовувати лики та тембри голосів, але цей… Цей був новим акордом у мелодії мого життя. На перший погляд йому, мабуть, не більше двадцяти п’яти, але це судження базоване тільки по смарагдам, що блищали в тіні. Іронічно визначати вік та особу лише за виглядом очей та силуетом — мій розум сприймав це як гру, в якій мені відведена роль жертви цього загадкового нічного етюду. Цей голос здійнявся з безодні, наче потік відлуння із закутку найтемнішої підземної печери. Кожен акцент резонував у моєму серці, бився об невидимі стіни моєї свідомості, як намагання пробитися крізь льодовик самотності й залишити в ньому тріщини. Той голос лився, переповнений владою та ледь вловимою загрозою, випромінюючи невразливість. Він перетворював прості слова у щось більше, залишаючи їх ехом у закутках мого розуму, сіючи розгубленість і жагуче бажання знайти розв’язання. Ця сила, це тяжіння — вони лякали, але і манили, відкриваючи абсурдну вразливість мого власного розуму, який, можливо, вже відходив від усталених рейок реальності. І ось тепер, у цей самий момент, я осягнула пекучу істину — ця людина була мені чужою, стояла на порозі мого життя, і найтривожніше, що він, здавалося, відчував все із точністю та навпаки — я була для нього цілком знайомою людиною, про яку він знав набагато більше, ніж мені здавалося.

– Мені складно повірити, що я хвора на деменцію. Я не знаю тебе, не пам’ятаю. Але твої очі горять впевненістю того, що ти можеш розповісти мені протилежне. Тож давай, починай, – мій погляд недбало ковзнув по екрану телефона: чорт забирай, тридцять довгих хвилин до прибуття кур’єра, як тридцять століть. Я затягнула цигарку, – у мене ще є час вислухати твою легенду. – Останнє слово я виділила, та буквально видихнула разом із тютюном в його обличчя.

Його присутність була схожа на підступаючу бурю – потужна, непередбачувана, нависаюча наді мною з невимовним наказом тікати, але я всеодно сиділа і дивилася на нього. Він був на відстані витягнутої руки, занадто близько, створюючи навколо себе ауру прихованої загрози. Моє серце вдарило тривожним ритмом, коли я помітила, як він з легкістю втягнув в себе дим моєї цигарки через темну тканину маски, що облягала його обличчя. Це була танцююча тінь на кордоні світла – що він задумав?

– Я не стверджував, що ти хвора на деменцію, – він відповів, і його голос був непохитною скелею, впевненістю, що перетворювала слова у факти. Як жива істота, моя нервовість звірилася, і я почала з особливою інтенсивністю курити, випускаючи дим в агресивних клубках у невидиме поле між нами. Його очі випромінювали загадковий світ, непідвладний законам природи, змушуючи серце стискатися в тривозі та… бажанні? – Але чому ти вважаєш що я буду брехати? – Він нахилився вперед, і мене огорнув аромат зів’ялої троянди та чогось схожого на дику шкіру. Я відчула, як простір між нами стискається, як стискається щось всередині мене. – Або чому ти вважаєш що я створюю небезпеку для тебе? – Його голос ледь здригнувся, але кожне слово було, як крапля смоли, що міцно прилипала до моїх сумбурних думок.

Проходячи через кожне слово, він ткав власну мантру небезпеки та загадковості. Його слова складалися в мелодію, вабили і лякали одночасно, наче заклинання, яке притягує тебе в темряву, незважаючи на інстинкт самозбереження. Голос цього незнайомця — це було щось, що ніколи не зникне з моєї свідомості, він відкладався там глибокими контрастними нотами — в ньому зливалися безжальна рішучість і така ніжна лагідність. Щось лоскотало моє бажання, вабило до нього, ніби він був найпотаємнішою річчю в цьому розбурханому місті. Що зі мною відбувається? Чому цей незнайомець викликає таке збентеження у моїх думках? Я могла відчути, як пристрасть розбухала в моїх грудях, викликаючи незнайому тягу, що перепліталася з його диханням і моїм серцебиттям. Господи! Я живу у проклятому студентському гуртожитку, де всі? Чому він, наче привид, з’явився саме тут і саме зараз, затягуючи мене у свій вирій?

– Яким чином ти дізнався моє ім’я? – слова вискочили з моїх вуст різко, немов я боролася за власний спокій. Я глибоко затягнулась, заповнивши легені гострим ароматом тютюну, затримала дихання на мить і повільно видихнула, дивлячись, як дим сплітається з нічним повітрям. Він був так близько, що між нами лишалось лише десять сантиметрів напруженого простору, і коли димові хмари знову зникали з неймовірною швидкістю через його бавовняну маску, у моєму животі спалахнуло вогнище із метеликів, що давно вже померли. – Хто ти такий? – мій голос був нижчим, майже шепітом, і в моїх словах лунала не підозра, а справжнісіньке захоплення тим, хто стояв переді мною, тією таємницею, яку я відчайдушно бажала розгадати.

– Хіба це має значення, якщо ти вже зробила свої висновки? – Він зробив невеликий крок назад, і я відчула раптовий простір між нами, мов холодний дотик до оголеної шкіри. Та він все ще був занадто близько, ближче дозволеного.

– Які висновки я можу робити про тебе, коли ти з’явився нізвідки, як тінь, назвав мене по імені, наче знав мене довше, ніж це можливо? – мої слова плинули рікою, намагаючись так добре приховати пристрасть, що вирувала. Я відчула, як всередині щось ламається, розвіюється, як міраж в пустелі, відкриваючи глибинну спрагу, – Як ти можеш стояти так близько до людини, яка тебе не знає? Відійди, прошу, або ще краще – розчинись у нічному повітрі так, як ти і з’явився. На краще щоб мій хлопець нас не бачив, бо я не можу гарантувати, що він нічого тобі не зробить.

Його сміх розлився повітрям, насичений і густий, наче мед – він не просто гиготів, він гулко вибухнув веселощами, які змішалися з елементами темряви, схожими на спалахи блискавки, що пронизують безхмарне нічне небо. Цей сміх мав в собі щось настільки зачароване і сильне, що я насолоджувалася ним, від чого по моєму тілу почали бігти маленькі сироти. Єдине що мені не подобалося – причина з якої він сміявся так весело і безупинно. 

– Твій хлопець? Марк Доунсон, – це звучало так зневажливо, що я майже раділа від цього. – О, моя заблудла Меріанно, ти ще плекаєш ілюзії про ваші із ним почуття? Скажи мені, скільки разів він вже зрадив тобі? А скільки разів ти переступала через себе і прощавала його, мені досі важко зрозуміти навіщо. Невже він настільки гарний у ліжку? – Його очі спалахнули викликом, а голос наповнився зухвалою впевненістю. – Він не зможе мені зашкодити, навіть якщо захоче. А його надмірна гординя скоро сама його загубить. Твоє серце – є світлом у темряві, що незаслужено марнується на такого хробака, як він. Та от, що мене цікавить найбільше: чи будеш ти рятувати цю потвору від неминучого падіння? 

Мої емоції вибухнули, нестримно, як буря. “Меріанно”? Хто або що це таке? Цей хлопець, ця невідома тінь, занадто багато знає і говорить, викликаючи в мені суміш жаху та допитливості. Де мій кур’єр? Де він, благословенний визволитель від цієї божевільної ситуації? Ні, я більше не можу знаходитися поруч із ним ні секунди. Відповіді цієї людини, його проникливий погляд, все це пробуджувало в мені відчуття, яких взагалі не мало бути. А він, схоже, втратив зв’язок із реальністю якщо дозволяє собі таку поведінку. А може, я сама починаю втрачати зв’язок із нею, сидячи тут, під його неймовірними, такими гарними та заворожуючими очима?

Жар від докорів сумління та невпинного напруження, там де його не має бути, припік мої щоки, коли я жестом відчаю кинула згаслу цигарку у вже переповнений смітник. Серце билося в унісон із думками, що навалились на мене, як нескінченний потік. Але ось знак згори — телефон вібрував з повідомленням про прибуття кур’єра. Це було як подих свіжого повітря. Я зісковзнула з лавки, відчувши прохолоду землі через тонкі підошви капців, які вкривали мої гарячі стопи, і тіло здригнулося від контрасту. Як я могла не помітити, що горю, як вогнище. Мій внутрішній вулкан, готовий вибухнути від найменшого потрясіння. А поряд із цим незнайомцем – це може статися навіть зараз. Його крок назад був запрошенням для холодного вітру, від якого весь цей час він мене затуляв. Погода огорнула мене своїми аж занадто свіжими обіймами, але ані трохи не заспокоїла спалахи гніву, що лютували всередині.

– Вируєш? – Він зробив паузу, вивчаючи мене, ніби намагався знайти всі відповіді на свої запитання без моїх слів. – Скажи мені, що саме так сильно тебе розлютило? Те, що я відсторонився, або те, що правда палить більше, ніж твої ілюзії?

Його посмішка грала на губах, знову та сама, я це знала дивлячись у його очі. Вони були такі самі, що і вперший раз – іскристі і вабливі, а колір райдужки, як перші зелені листочки на весняних гілках. Він іронізував, знущався над моєю розгубленістю! Він досконало розумів кожен рух моєї душі, але чи була я готова визнати це? Втрачаючи контроль, я питала себе, з якої причини я впустила його так близько, чому не пішла одразу, а залишилася тут? Необхідність тікати від нього, від його пронизливого погляду та інтригуючих слів, ставала все більш очевидною. Я відчувала страх. Страх цього незрозумілого потягу, страх полум’я, що загрожувало спопелити мої обережно збудовані бар’єри. Цей страх був жагою – жагою дізнатись, торкнутись до невідомого, що так магнетично мене вабило. Так, можливо, я й опинилася у самісінькому пеклі його присутності, але це пекло було таким спокусливим… Битва була вже програна, але чи було мені від цього прикро? Мій мозок кричав тікати, але чи хотіло моє серце, щоб він дійсно зник? Між нами вирувала війна, тягуча і невблаганна, і я мимоволі бажала її продовження.

Раптовий рів двигуна розсік тишу, і я обернулася, серце вискакувало з грудей. Жовтий мопед кур’єра різко загальмував. Нарешті, з’явився хоч хтось на цій вулиці, де весь цей час я була наодинці із ним – із Темним. О, то тепер і прізвище у нього є. Господи, я реально якась прибацнута. Але не дивлячись на всі мої спротиви, він – хлопець, що стояв переді мною, вкритий відгомонами ночі, викликаючи у мене суміш бажання та тривоги, яку я не могла і не хотіла ігнорувати.

– Вітаю! – Кур’єр підійшов до лавки, – приносимо вибачення за довгий час очікування. Будь ласка візьміть ваше замовлення.

Рука кур’єра витягнула пакунок не в мій бік, а до нього – до того, кого я назвала Темним. Чи це якась гра? Чи вони спільники? Чи це просто збіг? Чи… я з’їхала з глузду! Захоплення, страх, злість – усе це вибухнуло в мені, коли я швидко вхопила пакунок із рук здивованого кур’єра.

– Ні, це моє! – з агресією в голосі викрикнула я. Треба повертатися до кімнати негайно. Поки я не зламала себе остаточно, борючись з власною цікавістю до Темного.

Кур’єр округлив очі у шокованій німій відповіді на мою неочікувану витівку, його обличчя втратило всякий слід дружелюбності, який до цього був мов закріплений на його рисах. Він повернувся, не вимовивши жодного слова – лише його різкий рух і розчарований погляд говорили за нього. Залишений без вдячності та пояснення, кур’єр сів на свій мопед і зник у вуличному шумі, залишивши мене на самоті із Темним, приправивши все моїм запалом і внутрішніми бурями.

– Це було грубо, принцесо, – промуркотів він. Голос його виблискував хитринкою із підігрітою іронією, що, я певна, танцювали на його губах у ледь помітній усмішці.

– Не дратуй мене… – слова вирвалися з моїх вуст, коли я зустріла його погляд: той глибокий, пронизливий погляд, що заворожував мене, ловив і не відпускав. Моє серце калатало, в ритмі якогось нестримного танго, змішане в нерозривному вузлі емоцій. – Просто… зникни. – додала я, відчуваючи, як щось невловиме і дивовижне вирує всередині мене, незважаючи на всю мою лють.

Оточена ореолом рішучості, я обернулася, відчуваючи кожен м’яз у своєму тілі, що відгукувався на моє бажання втекти. Не торкнувшись навіть повітря, яке вібрувало навколо його силуета, я поспішила до дверей гуртожитку, з кожним кроком намагаючись залишити його позаду. Але в глибині душі, у заплутаному вузлі моїх почуттів, я відчувала, що це було його рішення. Відчувала, що це він, і лише він, невидимими нитками свого чарівного впливу, дозволив мені піти… і це пізнання вібрувало в моїх грудях, як музика, під яку я не хотіла, але не могла не танцювати.

– Тоді до зустрічі, пані Елізабет, – його голос линув м’яко, наче золотий бархат окутав мене з ніг до голови. Але я швидко прийшла до тями.

– Ніколи, – не озираючись відрізала я.

– Я вмію дивувати. – Втримавши всередині себе вибухову хвилю, що гнала мене повернутися та влаштувати йому сцену прямо тут і зараз, я зібрала всю свою волю в кулак. З силою відчинивши важкі двері гуртожитку, і, ніби проходячи крізь невидимий бар’єр між нашими світами, я ступила всередину. Але кожен крок від нього віддавався болем в моєму серці, наче я відрізала частину власної душі, яка безнадійно прагнула залишитися з тим, хто невпинно манив і лякав мене одночасно.

Я мчалася коридорами, ноги ледь торкалися підлоги, немов вони були зроблені з вітру. Мій дух був у полоні страху та захоплення одночасно, і цей страх гнав мене бігти ще швидше, але захоплення – міцніше прив’язувало мене до нього. Він не бачив моїх бар’єрів, мою оборону, ніби для нього вони були лише ілюзією, неначе він і є майстром моєї реальності. Він проник так глибоко у голову за такий короткий проміжок часу, зайшов у кожну щілину моєї душі, невидимий і тихий як тінь, оволодів моїм серцем та думками без жодного попередження або запрошення. Захлинаючись від жаги і безумства, я штовхнула двері своєї кімнати, щоб замкнути себе від нього, від світу, від незбагненного бажання, що він розкрив у мені.

https://t.me/skrizhali_spogadiv