Рефрен нудьги

Оригінал: https://archiveofourown.org/works/36816007#main

Опис:

“Я один. Я падаю, спиною вперед, ніби стрибнув. Мої руки витягнуті перед собою, тягнуться до чогось, чого я не можу побачити”.

Внизу – чорна вода. Вона незворушна, її скляна поверхня непроникна. Вона тиха і спокійна навіть на тлі розлогих ландшафтів країни, що переживає революцію, і настільки безмежно, неймовірно темна, що перед її жадібністю навіть сором’язливий блакитний відблиск місяця розчиняється. Хижа істота, народжена без зору, звуку і життя. Немає хвиль. Немає білосніжних хвиль, що плескаються біля берега і порушують спокій. Під ілюзорним відображенням поверхневе напруження стискається в очікуванні чогось незбагненного навіть для Шерлока. Все це, за мить до того, є перерваним питанням про те, чи доживе він до того, щоб знову побачити сонце, коли пошарпана віньєтка несвідомого вписує в тьмяні грані його периферії.

Те, що має бути, часто дуже відрізняється від того, що є. У ті моменти, коли абстрактне просочується в куточки названої реальності, коли нічні тварюки гниють і мутують нові кінцівки, якими їм зручніше повзати. Коли змова відкриває своє око, щоб стати правдою, коли невинний оплакує своє вогнище втрати – коли сам час сповільнюється до часток секунди, коли ті миті, які ти колись прожив, повертаються для остаточного прощання.

Шерлок вважає, що він краще за інших знає, як обман може спотворювати свідомість; як ті уривчасті, фрагментарні лінії, з яких іноді сплітається вигадка, переростають у вищий, реальний жах.

Перед ним лежить невідоме, чи то сама загибель, що з’являється з глибини в одну славну мить, чи пронизливий до кісток холод річки. Звуки накладаються один на одного, поки не розчиняються у дзвінкому потоці голосів і криків. Вони мають намір заглушити все на світі, окрім звуку власного серця Шерлока, що калатає в його грудях і змушує кров стрімко розливатися по шкірі. Все, окрім відчайдушності його завдання, усвідомлення того, що він зробив, крихкості людини, яку він ніколи не повинен був випускати з 221b раніше тієї ночі. Він застиг у цій миті, як метелик на вітрині або пойнятий тлінням вугілля на краю давно згаслого вогнища.

Марно, бо знову і знову він опинявся б тут. Знову і знову Шерлок падав би. Знову і знову він вдивлявся б у темряву, а вона вдивлялася б у відповідь, бо за нею був проблиск світла, що потрапив у пастку так глибоко, що вже не міг сподіватися звільнитися. Їхній світ, укорінений у власній жорстокості. Вільям, що потрапив у пастку ланцюгів, які він колись сам викував. Це не можна назвати доблесним порятунком, це навряд чи була помилкова спроба переписати гіркий фінал. Шерлок виграв – і програв – перед тим, як дійти до кінця, побитий і в синцях, набагато, далеко не такою людиною, якою він був на початку. Колись він дивився на самоті на сонце і зорі, перш знову повернутися в темряву. Тепер він зрозумів, що самотність ніколи не була таким відчуттям, як відсутність. Шерлок навіть не знав, що вона має назву, поки не був змушений зіткнутися з картиною майбутнього без неї.

Почуття повертаються до його рук. Він потрібен комусь, хто відчуває, ось так, саме те людське, що Шерлок тепер зрозумів, що ніколи не відпустить і не зможе відпустити. Це вільне падіння. Це глухий кут. Це питання про те, що буде далі, коли дорога, що тягнеться попереду, веде в нікуди.

Вода терпляче чекає на нього.

 

 

 

Задовго до того, як він розплющує очі, задовго до того, як він усвідомлює, що йому холодно і самотньо, Шерлок прокидається.

 

 

 

Занурюючи в себе всю його красу, туманне золотисте сяйво раннього ранку щедро заливає квартиру крізь вікно для занять малюванням. Коли воно несміливо тягнеться до нього, Шерлок нарешті дозволяє собі вийти з кабінету і лягти спати.

Його кроки затихають, коли він босоніж ступає по паркету в коридорі й прямує до спальні, одинокий звук розноситься над тихим гудінням печі, що вірно намагається обігріти лондонську квартиру в перші тижні зими. Незабаром холод стане неминучим симптомом, а поки що він проникає лише в ящики з вазонами на терасі, які ще не оживають під променями денного світла. Сама спальня – елегантне у своїй простоті приміщення. Екстравагантності позбавлені лише вікна: масивні панелі кришталевого скла з видом на майже замерзлу Темзу прикриті глибокими віконницями з червоного дерева і приховані струмливими бордовими шторами, що граціозно спускаються над килимовим покриттям. Їхнє завдання – не стільки приглушити ранкове сонце, скільки відтінити саму кімнату теплим, рожевим відтінком.

Уздовж усієї стіни – масивна книжкова полиця з потертими, але добре доглянутими обкладинками, на яких написані імена авторів і слова Декарта, Гете та Дюма. У кабінеті є полиця для обгорткового паперу, на якій можна легко розмістити цю колекцію, але школи класичної філософії та палітурки з нотатками Архімеда ніколи не привертали особливої уваги Шерлока.  Так само як і зацікавленість декором, що функціонує виключно з естетичних міркувань, як-от дорогі кавові столики у вітальні чи сезонні комплекти простирадл з шовкового атласу для холодної пори року та повітряної бавовни для теплих місяців. Його око було краще натреноване оцінювати дуальність речі – її функціональну корисність і міцність, що витримує випробування часом. Те ж саме, звісно, стосується і тих живих джерел знань, які Шерлок вважає цінними. Він не шкодує жодної унції жиру для непрактичного; не через його нездатність вчитися, а радше через його бажання розставити пріоритети в тому, що може принести йому більше користі.

Йому також важко зрозуміти, навіщо завжди тримати гостьову кімнату готовою, чому подушки у вітальні потрібно регулярно збивати або навіть навіщо над світильником висить павутиння з кристалів, коли можна було б обійтися простим натяжним ланцюжком. Тобто, сам мінімалізм навряд чи є його ідеологією – факт, який легко підтвердить кожен, хто має щастя бути з ним знайомим, – скоріше, витончена розкіш, що виявляється навіть у вигадливих ліпнинах на оздобленні кімнат, ретельна увага до кожної деталі дизайну, аж до найдрібніших стилістичних рішень, краще промовляє до когось іншого.

Зрештою, це спільний простір. Спільне проживання. Де затишок розливається в рамки на стінах і вдихає свою сутність в життя оселі. Збираючись і накладаючись один на інший, як мазки акварелі розтікаються по полотну.

Шерлок ніколи не думав, що він належить до людей, які можуть мати щось подібне. По правді кажучи, він навіть ніколи не допускав думки, що хоче цього. Втеча до незалежності від стін родинного дому Голмсів, що сягають до неба, була бажанням всього його життя, і від нього нелегко було відмовитися. Навіть коли це стало необхідністю, ідея про сусіда по кімнаті була непривабливою, доки не стала реальністю.

Прослизнувши повз книжкову полицю і подолавши останні кілька кроків до ліжка, Шерлок обережно повертається на своє місце під ковдрою. Там, де він лежав, вже давно охололо. Безсоння жорстоко пронизувало ніч, і для такого, як Шерлок, чия голова крутилася від безперервного потоку думок і питань, не було кращого часу, щоб прислухатися до гуркоту всього цього, ніж коли світ замовкне.

Звісно, не варто забувати, що Вільям був не найкращий.

– Шерлі…? – пробурмотів хтось, хто опинився в пастці за завісою несвідомості, і Вільям ледве спромігся поворухнутися, коли Шерлок притиснувся до його спини. Коли він вмощується досить близько, щоб доторкнутися губами до потилиці Вільяма, він ліниво видає перший акорд хихотіння, коли отримує продовження. – Я вже почав сумніватися, чи ти взагалі повернешся.

– Вибач, – шепоче Шерлок у відповідь. Він дозволяє своїм очам заплющитися на блаженну мить, коли розмитий приплив втоми накриває його. Біль між лопатками повільно вщухає, напруга за очима, яку він відчував, переглядаючи надто дрібні рядки поліцейського звіту, нарешті починає зникати. – Я не очікував, що ти навіть помітиш, що я пішов.

Можливо, на знак згоди Вільям видає один тихий звук, перш ніж замовкнути. Слабкий і далекий. Ніби він знову блукає, легко загубившись під дорогою ціною, яку заплатив його розум. Коли Шерлок обіймає його рукою, він все ще нічого не говорить, але дозволяє притиснути себе до грудей. Тактильний аспект їхніх стосунків краще залишити для таких моментів, як цей, ватяний комфорт пом’якшує найдивніші грані їхніх особливостей, доки вони нарешті не зливаються воєдино. Величезні відмінності вирівнюються в той рідкісний випадок, коли сам світ відступає від цієї кімнати, від цього ліжка.

Повільно минають хвилини, світ відступає далі, і коли Шерлок починає підозрювати, що розмова вичерпала себе, Вільям тихо каже:

– Мені наснився сон.

– Так? – Шерлок відповідає досить легким бурмотінням. – Щось цікаве?

Натомість Вільям знову замовкає на ще одну довгу мить. Шерлок уявляє борозни на його бровах, дві лінії, що точно зморщують його чоло, коли він над чимось замислюється. Найпростіший вираз, який він носить – чесний, захоплений власними думками та розгалуженими скалками, піднятими над ними, наче гаки. Коли він повертається, повертаючи голову рівно настільки, щоб подивитися Шерлоку прямо в очі, його брови вигинаються в сухому виклику.

– Лише слідчому.

Шерлок хмикнув, нахиляючись, щоб поцілувати ділянку підборіддя, коли Вільям знову вмощується на спину.

– А якщо я пообіцяю поводитися добре?

– Якби ти мене розбудив, то не було б про що розповідати, – його голос тремтить на останньому подиху на губах, рука Шерлока гладить шкіру під паховою западиною. – Я був би радий скласти тобі компанію.

– Ти завжди применшуєш значення цього дійства.

Плечі Вільяма здригаються від беззвучного сміху, і його власна посмішка тягнеться до губ Шерлока, як відповідь на те, що він чує чітко, як дзвін, у м’якому хрипкому голосі Вільяма, який ще не звик до цього. Легке, приємне марення з кожним видихом все міцніше осідає в його кістках, майже чуттєвий потяг виснаження змушує його руку важче стискати талію Вільяма. Його темні вії падають і тріпочуть на медові пасма волосся; коричневий цукровий присмак кленового сиропу, кориці та кардамону, що прилипає до пасм, тепер асоціюється у Шерлока лише з Вільямом.

Вільям вплітає свої пальці в пальці Шерлока, проводячи їхніми переплетеними долонями по гладенькому животу, де загорнута шовкова нічна сорочка, яку він вдягає в ліжко. Його руки завжди прохолодні на дотик, порцелянові, завжди. Довгі та конічні, чисті закруглені нігті – разюче контрастують з підібраними постелями самого Шерлока. Як доречно, що руки Вільяма, як і він сам, точні й сильні, як батіг, яким згинається розрізаний вербовий шнур.

– Мабуть, так, – прошепотіли в тиші святилища, в якому вони вдвох почуваються як удома, чекаючи, коли світ знову заманить їх до себе.

Шерлок міцніше обіймає Вільяма, притискаючись до його потилиці з тихим зітханням. Він загубився. Він загублений, але він також зважений, виміряний і точно визначений у своїх координатах на карті величезного світу, який збільшився і затулив собою все, окрім цієї спальні з червоним денним світлом і атласними простирадлами. Він – це він і не він, тому що тут Шерлок має когось, хто віддзеркалив і змінив його, заради кого Шерлок проміняв би тисячу неспокійних ночей на одну-єдину мить видіння, намальованого Вільямом.

– Я був здивований, –  зізнається Шерлок, і його губи знову торкаються шкіри Вільяма, неспромога стриматися. Цнотливий поцілунок. Їхній своєрідний шлюб. – Бачити, що ти так глибоко спиш у ліжку, замість того, щоб лежати обличчям донизу у ванні. По правді кажучи, я подумав, що це досить по-лицарськи –  дати тобі спокій.

Ще один сміх, ще один ривковий рух тремтячими плечима, вільно вислизає з Вільяма.

– Розумію. У такому разі, гадаю, я маю подякувати тобі за турботу.

– Можеш, якщо хочеш, – Шерлок злегка шкрябає своїми тупими нігтями по вигину живота Вільяма, коли той знову стискається від сміху. Його рот розтягується в усмішці так широко, що здається, що він ось-ось заболить, його недавня втома повільно, але впевнено зникає тепер, коли Вільям тут, з його легкою дотепністю і бажанням притулитися до Шерлока щоразу, коли він наважується зробити крок уперед. – Я навіть можу допомогти тобі придумати кілька способів, як це зробити, якщо у тебе виникнуть труднощі.

– Як передбачувано з вашого боку, містере Голмс.

– Знову повернулися до прізвищ, так? А я думав, що ти був вдячний.

З лінивою грацією Вільям рухається, вигинаючись спиною до Шерлока. Шовковиста тканина його постільної білизни розкішно ковзає по покривалах і по шкірі Шерлока, як і він сам, м’який і чарівний.

– Вдячність втрачає свою силу, коли її пропонують разом із винагородою; останнє, чого б я хотів – це привчати тебе до поганої звички.

Шерлок фиркає на це і перестає проводити рукою Вільяма по його животу. Він простежує вигин кожного ребра, зупиняючись лише для того, щоб покласти велику долоню на груди Вільяма і притиснути його до себе на вигині колін. Вільям легко піддається, вже перебираючи ґудзики на сорочці та повільно витягуючись зі сну того, хто щойно прокинувся.

Їхні ноги сплутуються, коли Шерлок користується можливістю просунути своє стегно між ніг Вільяма, повільне відчуття нетерпіння розгортається і розтягується в його грудях і просто під шкірою. Він не може точно визначити ті моменти, коли близькість стає тим, чого він прагне від Вільяма. Здається, вона завжди присутня; незначна і нікчемна, всепоглинуще бажання і сліпа невинність – просто існувати поруч з ним. Вогні плавають у нічній темряві, як човен у морі. Шерлок хоче все, що Вільям дасть і дозволить йому. Йому потрібна лише нитка. Йому потрібна лише обіцянка, що Вільям і надалі триматиме свій кінець і ніколи його не відпустить.

– Це не може бути твоєю філософією, – шепоче Шерлок, притулившись до вуха Вільяма. Він щипає Вільяма за груди, знаходячи та перекочуючи соски між великим і вказівним пальцями. Вільям видає ще один тихий звук, його дихання починає прискорюватися, коли він знову відштовхується від колін Шерлока, стаючи все більш наполегливим.

Шерлок експериментально крутить стегнами, бажання відмовити собі в тому, чого він хотів, прослизає крізь межі його самовладання, коли Вільям наближається до нього крок за кроком. З губ Вільяма вислизає тихе зітхання, даючи Шерлоку зрозуміти, що більше він не зможе витримати, не бачачи обличчя Вільяма.

– Ах, Шерлоку…

– Я тримаю тебе, – пробурмотів Шерлок.

Він повільно повертає Вільяма на бік, посміхаючись повільно, з похмурим виразом задоволення, що зігріває очі. Світле волосся розвівається навколо нього, вигин вій і вилиці відкидають ідеальні тіні на його обличчя.

Шерлок нахиляється вперед, тремтіння в його диханні слугує сигналом для Вільяма заплющити очі й міцно притиснутись до нього, і він так і робить. Його бліді вії мерехтять на щоках Шерлока, і він дозволяє поцілунку наблизитися до підборіддя, куточка рота, а потім ще ближче – до борозни, що відокремлює його нижню губу від шкіри. Вільям приймає цей поцілунок, на його губах сіпається весела посмішка, і вже не вперше з’являється пояснення, яке висвітлює темні закутки розуму Шерлока.

Я для тебе той, з ким ти почуваєшся в найбільшій безпеці.

Їхні губи рухаються і відкриваються, повільно і мляво, як сонце, що просочується в кімнату і розливається по ній. Язик Вільяма прослизає в рот Шерлока так легко, ніби це ковток свіжого повітря. Шерлок задихається і впивається кулаком у шовковисте волосся Вільяма.

Вільям відсувається, рука потрапляє на плече Шерлока, щоб ніжно відвести його назад. Вільям знову плавно рухається і знову лягає на нього, просуваючи коліно між стегнами Шерлока, а його руки опускаються йому на груди. Шерлок легко падає, затамувавши подих, і чекає, поки Вільям проповзе вздовж його тіла і заховає руки в ковдру біля голови. Вільям кусає його за мочку вуха і впивається ротом у лінію росту волосся; Шерлок стогне.

– Як ти почуваєшся, Шерлі?

Шерлок стогне, коли ці слова злітають з вуст Вільяма. Як вони обпікають його скроню, де подих виривається разом з ним, як криво усміхається Вільям, коли він притискає цнотливий поцілунок до чола. Він обіймає Вільяма за шию і тягне його до себе, щоб зустрітися з його ротом, прикушуючи красивий вигин його щелепи, коли Вільям відривається, щоб лизнути його у вухо.

– Чудово.

Йому бракує вродженої здатності творити поезію словами, як Вільям. Він не може зв’язати їх разом у щось, що пояснює, як його серце скручується і розбухає у вузли й форми, коли Вільям зупиняється, щоб озирнутися і простягнути йому руку. Його геній набагато краще пристосований до того, щоб бачити, як факти котяться і падають один на одного у своєму прагненні намалювати картини перед ним. Хоча, якби Шерлок міг, якби він був таким же майстром, яким був Вільям, він би сказав, що Вільям – це його маяк на березі. Він – весло і корабель у відкритому морі, що відділяє брудний континент його реальності від ефіру його головного простору, де ілюзія води створюється з рівних частин темряви та світла.

Вільям – це фантазія про берег за туманом і імлою, про який мріють моряки, що потрапили в шторм, коли їхня подорож затягується настільки, що вони ковтають слину в роті й мріють про пісок під ногами. Вільяма важко назвати якорем, але Шерлок може стати таким для них обох.

Він досі боїться, що одного дня прокинеться і побачить, що Вільяма вже немає. Він повернеться до ліжка і побачить його порожнім, він підійде, щоб поцілувати Вільяма, коли той стоятиме біля плити з чайником у руці, і привітає його, приклавши руку до грудей. Вільям відсахнеться від нього, або зупиниться, або запитає Шерлока з тим жахливим мертвим блиском в очах.

Але Вільям цього ще не зробив, і, здається, йому кортить піти звідси прямо зараз. Він припадає до стегон Шерлока своїми, іскряться небеса і пекло, і все, що знаходиться між ними, всі смаки, види та звуки землі. Шерлок нарешті розстібає лапами сорочку, яка все ще несамовито пахне, і доторкається до м’якої шкіри під нею. Він стогне в першу-ліпшу ділянку плоті, до якої може дотягнутися губами, і сорочка тримається лише десять секунд, перш ніж опиняється на плечах і спині Вільяма.

Руки Вільяма вплітаються в його волосся і обіймають потилицю, м’які зітхання без вибачення злітають з його вуст. Він теплий і податливий, нахиляється до Шерлока, коли той шукає контакту. Шерлок проводить руками по його стегнах, по вигину спини, по вигинах попереку, перш ніж зачепити пальцями вільний пояс м’яких піжамних штанів.

– Шерлоку, – каже Вільям, і Шерлок чує в його голосі неминуче запитання. Він сповільнюється, підводить погляд, щоб побачити знайому борозну між бровами. Цікавість і задумливість змішуються, відстань неспання все ще затьмарює ювелірні тони його зазвичай уважного погляду. Філософія, безумовно, в його голові, його творча натура часто занурюється в теоретичну політику самозречення та аскетизму; і, разом з тим, прекрасна пристрасть поблажливого досвіду. Він не може втриматися від замилування вигадливими формами тіней, що присідають у кутках кімнат, не може втриматися від пристрасті ставити запитання більше, ніж Шерлок коли-небудь міг.

– Ти б хотів поговорити про свій сон зараз, чи не так?

Вільям ледь-ледь посміхається.

– Можливо, – це означає, що, враховуючи попередні умови, він повинен спочатку запитати, чи все гаразд. – Чи не буде це надто жахливо недоречним?

Шерлок закочує очі, від великого зловживання його зусиллями посмішка Вільяма стає трохи ширшою. Як би невчасно це не було, Шерлок вже почав вдаватися питанням, чи повернуться вони до цієї теми, хоча, схоже, це буде скоріше рано, ніж пізно. Звичайно, з Вільямом завжди є ризик, якщо він коли-небудь торкнеться тих речей, які змушують його хвилюватися. Чи підніме він це питання за столом  переговорів через кілька тижнів або місяців, чи мовчки ввійде до кабінету Шерлока та обійме його в пошуках розради.

– Звичайно, ні, – чесно відповідає він. Здається, що це правильна відповідь, коли трохи туманної, нерішучої настороженості в очах Вільяма відступає.

Тоді, нахиливши голову, він запитує Шерлока:

– Як часто тобі сняться сни?

– Рідко, – зізнається Шерлок. – Хоча нічого з того, що я бачу, майже ніколи не запам’ятовується настільки, щоб дотягнути до сніданку.

Вільям посміхається, і Шерлок відчуває, як це супроводжується тихим гудінням на маківці його голови. Він розуміє, звісно, розуміє, як важко вислизнути у світ вигадок, коли розум натомість націлений на поклоніння почуттям. Омана почувається як удома в абстракції, живучи поза природними інстинктами та впорядкованими принципами.

Він не може втриматись, щоб не наважитись на іронічне запитання.

– А що таке? Що тобі сниться, Ліаме?

На губах Вільяма з’являється ще одна посмішка, ледь помітна і повільна, наче розквіт квітки. Він відхиляється назад, щоб підняти брову, як належить Шерлоку, сором’язливо і невловимо. Він має намір затягнути кожну взаємодію у нитку, яку він відмовляється перерізати.

– Ти маєш на увазі взагалі?

Нахаба.

– Я маю на увазі, – повторює Шерлок, наголошуючи на цьому слові з повільною східною вимовою, – Давай-давай, викладай все, що думаєш. Про що б зараз не були твої думки.

Вільям знову мичить. Його пальці ліниво проводять по волоссю Шерлока, дряпаючи шкіру голови та пронизуючи пасма. Повільно, розмірено і заспокійливо. Шерлок нахиляється, дозволяючи голові впасти на ключицю Вільяма і крихкий вигин його ключиці. Він чує тріпотіння Вільямового серця, відчуває його на своїй щоці  й рахує секунди під кожним сильним ударом. Все це робить Вільяма трохи більш реальним, трохи більш присутнім, трохи більш схожим на той маяк на березі та менш схожим на повітряного змія, волосінь якого Шерлок випадково випустив крізь пальці.

– Мабуть… – шепоче Вільям, і це його попередження. Прелюдія до таємниці, яку він дозволяв знати лише Шерлоку. Одному з тих скарбів, які він ретельно охороняв і зберігав у цілості й схоронності під половицями у себе в голові. Шерлок часто ставить собі питання, чи не меланхолія змушує Вільяма постійно розважатися такими нав’язливими думками. Його бажання одухотворити більшу схему життя, яка не піддається навіть раціоналізації. – Ну, це важко передати словами.

Вільям ніколи не полишав намагання ділитися, і це ще не змінилося.

– Спробуй, – закликає Шерлок, бо він ніколи не переставав хотіти знати. Він ніколи не ставав жертвою жахливого досвіду повільної, звивистої хвороби, що вгризається в його череп, створюючи щось деформоване і неприродне. Однак він дуже добре знає, як іноді дуже важко продиратися крізь морок і багно. Знімати шар за шаром сутінкової марлі з тендітної лялечки думки, що тремтить своєю новою плоттю під обмеженнями опису. Спотворення, що обіцяють істину, тіні, що обіцяють відкриття.

– Мені це вже снилося, – продовжує він своїм м’яким голосом, легким і невагомим, навіть коли він в’ється навколо гострих колючок того, що завдає йому болю. – Мабуть, тому я пам’ятаю все це так чітко.

Шерлок мовчки опускається нижче. Він дивиться вгору на Вільяма. Вираз його обличчя не змінився, все ще загублений у бездіяльному задоволенні та туманному теплі, але в куточку рота з’являється гримаса, яку Шерлок бачив лише тоді, коли наважувався спуститися на нову розвилку у своїх думках.

Це не є чимось незвичайним, Шерлок знає, що це не рідкість. Як розум бере такі речі, як тривоги та занепокоєння, і перетворює їх на уособлення, набагато страшніші, ніж ті речі, якими вони насправді можуть бути. Як сам Вільям ніколи не замислюється, перш ніж взяти на свої плечі черговий камінь, не відмовляється покласти його на землю чи відвернутися від того, хто бореться під вагою власного тягаря. Колись він міг бути дуже м’яким. Таку вдачу людина втрачає ще в дитинстві. Віра в те, що Его — це постійна, надійна річ, не може бути далекою від істини. Для Шерлока природа Его майже напевно полягає в тому, щоб існувати в складній багатогранній формі, яка відображається і формується багатьма обличчями та життями, прийнятими в калейдоскопі “особистості”.

Шерлок також знає, що Вільям, мабуть, вже думав про це раніше. Його власна ахіллесова п’ята була створена й оголена ним самим. Що там є щось, ретельно заховане в нюансах підсвідомості, що промовляє до чогось набагато більшого, ніж те, чим воно є. Має бути щось знайоме в цьому; відчуття віяння, що мерехтить на межі сновидного прозріння і марення.

– Тeбe цe злякaло?

Його очі зустрічаються з очима Шерлока. Його важко прочитати, і він з легкістю використовує це на свою користь. Губи кривляться в усмішці, Вільям хитає головою.

– Нi.

Обережність, уважність, намір і щирість зливаються в прагненні довести справу до кінця. Коли він простягає Вільяму руку, щоб той поставив на неї свій знак, Шерлок тихо і впевнено бурмоче:

– Опиши мені це.

Тиша. Вільям спостерігає за ним. Тепло його щоки здається таким далеким з тієї відстані, що затуманює його очі в пам’яті. Потім:

– Я сам. Я падаю, спиною вперед по повітрю, наче стрибнув,  – на чолі повільно починають з’являтися зморшки. Шерлок нахиляється вперед, щоб розгладити їх. – Я думаю, що падаю з Лондонського мосту, бо бачу, як він горить наді мною. Все це здається вічністю, навіть довше, бо я знаю, що помру, коли досягну того, що внизу, – ще одна пауза, коли він заглиблюється назад, відшаровуючи тонкі, як папір, шари, поки не може пригадати. – Мої руки простягнуті переді мною, тягнуться до чогось, чого я не можу побачити.

Шeрлок cлухaє. Хм. Невиразно він відповідає:

– Звучить досить страшно як для мене.

Чи було це своєрідним випробуванням? Стриманість Вільяма наштовхує на думку про щось подібне, але те, як його погляд застиг, говорить про інше, більш моторошне пояснення.

– Так і має бути, – тихо каже він. – Хоча, якби це було так, я впевнений, що не відчував би себе настільки розгубленим, як зараз. Саме тому, що я не злякався, сон запам’ятався мені ще більше.

– Звичайно, – визнає Шерлок. – Але навіть уві сні навряд чи можна розраховувати на розум.

– А на нaдію?

– Надію?

– Я не боюся, – повторює він, – Але… я сподіваюся. Таке відчуття, що я все життя чекав на щось, що б це не було.

– Хм… Можливо, на порятунок? Щоб усе це закінчилося? – Вільям робить паузу, явно обдумуючи питання і свою відповідь на нього. Коли його голова починає повільно кивати, Шерлок цілує його в куточок рота. Вільям повертається до нього, з задоволенням підхоплюючи Шерлока, щоб відволіктися. Як легко забути, що він може це робити, що Вільяма приймуть таким, яким він є, навіть коли сам Вільям так глибоко занурений у пошуки відповідей на свої запитання. Нескінченними ночами він намагатиметься вперше підібрати до них слова, вимальовуючи лінії кесонної стелі, оскільки поняття смерті чекає на своє рішення в його голові. Шерлок буде нескінченно чекати, коли він зможе розповісти про ці свої сни. – Важко сказати.

– Ти першим сказав “порятунок”, – зауважує Шерлок, дозволяючи Вільяму простягнути руку, щоб допомогти йому з одягом. Він намагається зосередитися, щоб залишатися єдиним цілим, розділеним між Вільямом – між його всеохопною присутністю, дивовижним відчуттям його губ на Шерлоку, небезпечною мрійливістю, яка створює враження, що, як би Шерлок не старався, Вільям ніколи не дізнається про всю глибину його відданості. Відчуття тремтіння, затушоване, хоча й ледь помітне, в тому, як їхні руки тягнуться одна до одної. Як їхні очі зустрічаються в кімнаті, повній сотень інших людей, які не відчувають жодної потреби одне в одному. Це було б схоже на співзалежність, це бажання бути разом, а не без. Вони завжди будуть розлучатися і повертатимуться назад з тугою, що йде за припливом; створені за своєю природою, щоб знову і знову відбудовувати себе на вершині.

Наслідуючи один одного, їхні оболонки починають зникати між собою. Восковий полон поглинає безтурботно, коли Вільям злизує і пестить вздовж лінії стегна. Шерлок запускає руку у волосся на потилиці Вільяма, дозволяючи жару моменту випалити всю гіркоту казки, перш ніж вони продовжать. Він чекає, поки зможе подивитися Вільяму в очі, низький шепіт його голосу набуває власної інтенсивності.

– Допоки ти хочеш бути врятованим. Решта не має значення.

Між ними на секунду висить пауза, Вільям хмуриться, намагаючись упорядкувати свої спогади, щоб вишикувати відповіді в одну лінію.

– Я б не…

Нетерплячість перемагає його дипломатичні спроби заспокоїтися, Шерлок перевертає Вільяма на спину і скидає останні шматки одягу, що відокремлювали оголене тіло Вільяма від його власної фігури.

– Сумніваєшся в мені? – лукаво запитує він, криво посміхаючись, і водночас докладаючи зусиль, щоб поцілувати кожен шматочок шкіри, який йому доступний. Виступ стегна Вільяма, внутрішня частина стегна, основа його члена, напівтверда, попри розмову, і набрякла в напрямку до живота.

– Це…? – Вільям намагається запитати, зіниці його очей широко роздуті на тлі сатурнових рубінових кілець. Як надзвичайно романтично, що все, чим він є і що він робить, може бути прекраснішим навіть за саме слово, меланхолія поглиблює банальність моменту. Щоб прислухатися до цього, Вільям обережно вплітає свої пальці назад у волосся Шерлока, майстерно маневруючи назад, щоб покласти його голову на подушки. Шерлок зручно вмощується над ним, ледь не втрачаючи свідомість від припливу збудження, яке дає йому можливість отак висіти над Вільямом, торкатися його, цілувати його; це збуджує, п’янить.

– Все інше не має значення, – він настільки впевнений, що Вільям нагородив би його суворим поглядом у щоку, що картина цього вже чітко вимальовувалася в його голові, якби Шерлок не соромився шкребти зубами по м’якому з’єднанню стегна Вільяма. Замість розповіді, замість мрійливого натяку на місце, куди Шерлок сам не міг потрапити, він отримує винагороду за свої зусилля у вигляді придушеного стогону та пурпурових плям, що розквітають на шкірі Вільяма, наче він намалював довгу кольорову лінію. Одне лише це видовище викликало п’янкий порив чогось настільки глибоко пов’язаного з любов’ю, хтивістю і відданістю, що його дії стали майже схожими на поклоніння. Стегно Вільяма тремтить на щоці Шерлока, а потім на його пальцях, коли Шерлок розсуває ноги ще ширше. – Все, що тобі потрібно зробити – і все, що тобі коли-небудь потрібно буде зробити – це просто чекати на мене.

Вільям дивиться на нього, а Шерлок чекає. Терплячий, саме такий, яким він потрібен Вільяму. Він стає свідком конфлікту між розгубленістю і розумінням, між визнанням Вільяма того, що він знає, що Шерлок відчуває до нього, і тим, що він просто не може дозволити собі осягнути весь масштаб і глибину цих почуттів.

– І… що ти будеш робити, коли прийдеш?

У якийсь момент у Шерлока закрадається підозра, що Вільям пам’ятає про свій сон трохи більше, ніж показує. Він дуже добре знає, що це може бути правдою. Однак він також знає, що приховування Вільямом інформації, майже завжди є сценарієм, спрямованим на те, щоб приховати весь жах перед самим собою. Ніколи не було людини, яка б з такою готовністю шукала те, що могло б завдати йому болю, і ніхто не намагався з такою амбіційністю тримати це в собі як тягар, який можна нести на самоті. Можливо, Шерлока ще більше турбує те, що Вільям опускає деякі деталі із сну, але факт залишається фактом.

– Що ж, – бурмоче Шерлок, випростуючись. Він нахиляється, щоб провести великою рукою по вигину щоки Вільяма. Рубінові очі виблискують на нього, все ще темні у своєму некролозі, все ще прекрасні. – Гадаю, я навряд чи зможу відпустити тебе найближчим часом, після всього, через що ти змусив мене пройти, щоб досягти тебе.

Вільям нахиляє голову.

– Ти хочеш сказати, що стрибнув би з мосту заради мене?

Одним раптовим гавкотом Шерлок розбиває серйозність, з якою Вільям почав поводитися, і заробляє, своєю чергою, теплу шкірку сміху у відповідь. Він розпливається в усмішці, шахрайська дебелість переходить у вигин його брів і нахил посмішки.

– Якщо тобі так хочеться, звісно. Я не буду зупиняти тебе.

– Це лише сон, Шерлі, – м’яко нагадує йому Вільям, коли яскравість тьмяніє. – Хоча, навіть у гіпотетичному сенсі, твій брак інстинкту самозбереження пронизує все навколо.

– Це тому, що я прагнув би до чогось більш схожого на тебе – до самозбереження. – Крім того, думає він, і Шерлок підводить на нього погляд, хоче, щоб Вільям був свідком його щирості, щоб нічого з цього не загубилося під час перекладу. – Я б ніколи не дозволив тобі пройти через таке самому.

Ключ вставляється в замок, все обличчя Вільяма пом’якшується, коли він нарешті приймає відповідь.

– Гадаю, наполегливість – одна з твоїх найкращих якостей. Поряд з відсутністю смертельного страху, сумнівів і, перш за все, невдачливості.

– Гм. Я краще пам’ятаю як ти зазначав це як ” впертість” і думав, що це було дуже розумно.

Радісний сміх.

– Це більше схоже на викопування кісток. Ти знаходиш щось цікаве, незалежно від того, наскільки глибоко в землі воно поховане, і відмовляєшся просто залишити це так, як є.

– Я не можу чекати на такі речі, як ти, – намагається Шерлок неголосно, не приховуючи свого задоволення від зміни теми, коли Вільям обіймає його за шию, його усмішка цілує лінію щелепи Шерлока і швидко висмоктує рештки його сил, щоб продовжувати дебати, не кажучи вже про подальшу розмову. – Навряд чи є якась забава в тому, щоб просто витягувати речі назовні.

– Боюся, я схильний не погодитися, – бурмоче Вільям, вдаючись до таємної тактики, блукаючи рукою по талії Шерлока. – Безумовно, є певні переваги в тому, щоб відтягувати неминуче.

– Ти шахрай, Ліаме.

– Я ніколи не обіцяв нікому грати чесно, – хмуриться Шерлок, – і до того ж здається, ми постійно дозволяємо собі відволікатися…”

Як же він правий. Він із задоволенням доводить свою правоту, постійно показуючи на свою руку і посміхаючись Шерлоку в шию, яку йому дуже хочеться роздивитись самому.

– Давай це виправимо, гаразд?

Він скочується з Вільяма, щоб дотягнутися до шухляди приставного столика, нишпорить там у пошуках витонченої пляшки та відносно швидко знаходить її з вдячним поясненням, пробурмотівши собі під ніс. Недовго думаючи над тим, чи передати його Вільяму, чи підготувати самому, перш ніж повернутися до шухляди за презервативом, Шерлок приймає рішення за нього, коли Вільям обережно вириває пляшечку з пальців Шерлока.

Битва в його голові перемагає, коли тихий звук, підозріло схожий на благання, виривається з вуст Вільяма, і він розплющує очі, щоб зустрітися поглядом з очима Шерлока.

Він просовує палець всередину Вільяма і нахиляється, щоб поцілувати його в пупок, пробуючи на смак гладеньку шкіру і залишаючи сліди там, де пупок переходить у лобкову кістку. Вільям рухається під його пальцями, стримуючи стогони, що стискають його губи, як дорогоцінні нагороди, яким він поки що відмовляється дати Шерлоку потурати. Він просовує ще один палець всередину і повзе по боках Вільяма, щоб поцілувати його і витягнути ці звуки з його розпухлого рота.

Це спрацьовує у всьому, немов закляття, Вільям жадібно відповідає взаємністю, рука ковзає по щелепі Шерлока і занурюється в його волосся. Його шкіра прохолодна від жару, який Шерлок відчуває у своїх венах, і різко контрастує з тим, як гаряче йому стає від пальців. Він додає ще один за вдячний стогін, який Вільям співає на його губах, але він ще не закінчив своє задоволення. Шерлок потихеньку вирішує зробити це своєю місією, своїм дозвіллям. Розв’язати цього зібраного чоловіка, який так часто занурюється в думки, турботи та сни наяву, що переслідують його, так остаточно і непоправно, що Вільям вже не зможе потім все це відіграти назад.

Тепер він більш чуйний, явна обережність, яку демонструє Шерлок, не зовсім необхідна на тлі регулярності їхніх взаємин, але дуже потрібна для специфічних звуків і виразів, які Шерлок може витягти з Вільяма, як зараз. Його стегна вигинаються, коли Шерлок загинає пальці, а з його вуст ллється ціла літанія заохочень. Він особливо гарний у такому стані, коли не намагається заспокоїти себе, не приховує своїх бажань і не бреше про те, чого він хоче.

Шерлок каже йому це, ніколи не утримуючись від того, щоб не вивалити на Вільяма все те, що він мав би знати про себе.

– Ти неймовірний.

Єдине рубінове око розплющується, коли Вільям посміхається йому, задоволений рум’янець сяє на його щоках і шиї. Троянда на порцеляні, м’яка і приглушена.

– Ти добрий, – бурмоче він, а потім тягнеться до Шерлока, щоб обхопити його рукою і поцілувати в потилицю. – А ще красивий. Настільки, що навіть дихати важко.

– Так? – Шерлок перепитує, і на його губах з’являється недовірлива посмішка, що розпливається від чарівності. – І щого ти це взяв?

— Тому, що… – Вільям тягнеться, його ніс стикається з носом Шерлока. Його вії досить довгі, щоб зачепити щоку, і ледь помітна веснянка на його носі стає зворушливо очевидною. — Тому, що ти іноді дивишься на мене так, ніби не бачиш нічого іншого. Ти, той, хто може відбити все світло в кімнаті, і як би я не намагався, я не можу придумати нічого, що я міг би зробити, щоб заслужити таке від тебе.

Шерлок знову цілує його, досить сильно, щоб змусити замовкнути, перш ніж перейти до щелепи Вільяма, яблучка його щоки й місця, де борозна зморщує його брову, поки, нарешті, Вільям знову не посміхнеться йому.

– Досить, – докоряє він, беручи Вільяма за підборіддя. – Вдамо, що ти зупинився на тому, що сказав мені, який я гарний, а через двадцять хвилин я цілуватиму тебе доти, доки ти не зможеш навіть згадати, що думав після цього.

Вільям ошелешено киває. Лише одна з його повільних, лагідних посмішок вдячності висвітлює кожну його рису зсередини.

– Гаразд, – промовляє Шерлок, як завжди незворушний, закарбовуючи в пам’яті кожну найменшу деталь. – А тепер скажи, що ти готовий.

Вільям відповідає йому десь між кокетливим і розваженим:

– Так?

Щасливий довести це, Шерлок посміхається та обвиває себе між ніг Вільяма, перш ніж він може піти далі, Вільям відштовхує його, досить грубо, щоб перехопило подих у Шерлока. Він закидає ногу на стегно Шерлока з плавною грацією, від якої серце Шерлока калатає в грудях, і перекидає його на спину, тонка рука Вільяма бере Шерлока і веде його всередину, повільно, блаженно, з насолодою.

Його очі заплющуються, два рубіни-близнюки зникають за золотою бахромою на повіках, а голова Вільяма відкидається назад, і високий тихий звук ловиться за його закушеною губою. Шерлок хоче затиснути горло Вільяма між зубами, хоче відчути вібрацію кожного його стогону та затримку дихання, хоче захарастити досконалість цього моменту синцями, що свідчитимуть про його відчайдушність. Вільям, звісно, дозволить йому. Це коштує більше, ніж будь-що інше.

Шерлок шипить і задовольняється тим, що хапає Вільяма за стегна і занурюється в нього. Рот Вільяма розтуляється, низький горловий стогін виривається з нього, наче струна, витягнута з глибини його грудей. Він звучить як музика, пристрасть знову змушує його ожити в щось прекрасне без ввічливих обмежень, що стримують його. Він стискає Шерлока, наче лещата, неможливо, наче вологий рот, що жадібно всмоктує і стискає.

– Подивись на мене, – Шерлок долає хрип у грудях, притискається стегнами до Вільяма і насолоджується еротичним спалахом, який викликає у Вільяма задиханий видих. Він хоче побачити більше, більше доказів того, що Вільям так само занурений у цю мить, як і він, з вогнем на шкірі й серцем, що б’ється об ребра. – Ліаме.

Очі Вільяма відкриваються, щоб зустрітися з його очима, затуманеними й настільки сповненими любові, що Шерлоку фізично необхідно проковтнути відповідні та до смішного м’які почуття, які загрожують вилитися з нього, як повінь. Вільям відкидається назад, щоб вхопитися за стегна Шерлока для підтримки, коли той підстрибує, міцніше притискається до Шерлока, коли той розслаблено рухається вперед і назад, ковзаючи вгору і вниз у легкому ритмі.

Те, як він рухається, повільно і мляво, не залишає Шерлоку іншого вибору, окрім як відверто дивитися на площини тіла Вільяма; гострі кути й пласкі лінії, що сходяться в мистецтво, гладка шкіра, наполовину незаймано-бордова від сонячних променів, а наполовину занурена в м’яке абрикосове сяйво сонця, що прослизає крізь жалюзі. Його обличчя, шия і пляма над серцем знаходяться в пастці сутінкових тіней. Шерлок бачить, де відбиваються точки світла в його очах, де стискаються губи, коли він тихо зітхає. Несила стриматися, Шерлок простягає руку, щоб простежити за вигинами цих губ, і Вільям жадібно бере їх до рота. Його язик теплий і вологий, він заглиблюється в згини довгих пальців Шерлока та огортає цифри оксамитовим теплом.

Шерлок сідає, трохи розставивши ноги й обхопивши коліна, щоб краще підтримувати Вільяма. Він проводить долонею по вигину попереку Вільяма і стегнах, їхні рухи легко синхронізуються, коли тіла стикаються і розчиняються одне в одному. Шерлок цілує Вільяма, відчуваючи, як стогони розчиняються на його язиці саме так, як він колись собі уявляв. Він стогне і, трохи неохоче вагаючись, забирає пальці з рота Вільяма, щоб втиснути кулак у ліжко, щоб отримати важіль, необхідний для того, щоб штовхнути Вільяма на спину, не скидаючи його зі своїх колін.

– Ох, – задихається Вільям, вдаряючись об м’яку обкладинку, а Шерлок насолоджується гріховним способом, як його адамове яблуко гойдається від цього крику. – Шерлоку.

Знайоме слово, яке Шерлок здатен так добре інтерпретувати, попри важкий тягар на серці. Він впізнає м’який завиток любові, відчайдушний позіх, щоб знайти слова для цього моменту і почуття. Приголомшливе – єдине слово для відчуття, яке гуде в його крові, співаючи та кричачи, погрожуючи виплеснутися з грудей і вирватися з його вуст.

– Я знаю, – бурмоче Шерлок у відповідь, дозволяючи йому пролетіти у вигин, де щелепа Вільяма зустрічається з його горлом. Він запечатує його на місці поцілунком з відкритим ротом і краще розташовується між стегнами Вільяма, перш ніж з цілеспрямованою інтенсивністю просунутися вперед. Він проникає у Вільяма і, забувши дихати, не зупиняється і не сповільнюється, поки не відчуває, що ходить на межі оргазму, дедалі більше шаленіючи від нього. Вільям шепоче його ім’я знову і знову, все голосніше і голосніше, ніби не може зупинитися. Шерлок торкається його, міцно стискаючи пальцями рожеву довжину його члена, і Вільям кінчає майже одразу; на пальці Шерлока і плаский простір його живота, він корчиться і хапається за спину Шерлока і ковдру під ним, аж поки не висмикує її з-під подушок.

Шерлок насолоджується виглядом захеканого Вільяма, закарбовуючи в пам’яті його глянцевий набряк, і занурюється обличчям у шию Вільяма, коли його власний оргазм несамовито проривається крізь нього. Він кричить у маленьку пульсівну точку, яку поцілував у відповідь, і повільно здувається в желеподібну, безкісткову млявість. Його тіло смикається навколо тремтливих залишків кайфу в крові, поки Шерлок чекає, коли його дихання вирівняється.

Шерлок спостерігає за яскраво-червоними смужками денного світла, що пробивається крізь віконниці й проникає крізь рум’яно-бордові штори. Він заплющує очі, і рівне дихання Вільяма – це вітер, що проходить крізь дерева. Заспокоєне биття серця під щокою – це затишшя посеред бурі.

Вільям проводить руками по волоссю Шерлока, його пальці ніжно ловлять скуйовджені пасма.

– Мабуть, я кохав тебе в минулому житті, – раптом прошепотів він, і коли Шерлок підводить голову, щоб подивитися, то бачить, що Вільям вже дивиться на нього з тим самим м’яким поглядом. Той самий, у який він занурюється дуже рано вранці або дуже пізно ввечері. Той, який він дозволяє Шерлоку бачити, коли вони наодинці, трохи далі від усього, що може порушити його святість. – Можливо, і попередню теж.

– Тaк? – Шерлок посміхається. – Як би ти це пояснив з наукової точки зору? – він знімає презерватив і зав’язує його, щоб викинути у відро для сміття під тумбочкою біля ліжка. Вільям спостерігає за ним, і на його обличчі з’являється та сама лінива зацікавленість, перш ніж Шерлок лягає назад, торкається щокою плеча Вільяма і тицяється носом в ідеальну ключицю.

– На жаль, це робоча гіпотеза.

Шерлок пирхає, підводить очі й бачить, що Вільям у підвішеному стані не вірить, фізично й емоційно виснажений. Він розпливається в усмішці; вона сама собою розтягується по його губах і переростає в сміх. Він хитає головою і знову опускається на вигин шиї Вільяма, ліниво, але наполегливо впиваючись у його горло. У Вільяма дзижчить під зубами від беззвучної забави, що не викликає жодного звуку.

– Мені подобається, коли ти так говориш, – він порпається в систематизованій колекції всіх разючих ласк, які Вільям коли-небудь говорив йому. – Одного разу ти сказав, що відчуваєш, ніби ми вже зустрічалися раніше.

Почервонівши від нагадування, Вільям відповідає:

– Навряд чи це коли-небудь повториться.

– Чому ні? Хто сказав, що я не відчуваю те саме?

– Як романтично чути, що ти з цим погоджуєшся, Шерлоку Голмсе.

– Ти заліз мені в голову, – посміхається Шерлок, – завжди переконуючи мене переглянути речі, які я знаю. Я став абсолютним дурнем під твоїм наглядом. Згубив себе назавжди.

– Життя не варте того, щоб жити без романтики, – сміється Вільям. – Дружба і розуміння, кохання і всі жахливі та прекрасні речі, які з ним пов’язані. Я не можу уявити, як можна бути щасливим у світі без цього.

Шерлок нахиляє голову, але не має сили знову піднятися на лікті, тому залишається на місці.

– Добре, що тобі ніколи не доведеться. Я переслідуватиму тебе в будь-якому житті, щоб знайти.

Вільям цілує пласку кістку між бровою і вилицею, а потім криве перенісся.

– Ти мене впіймаєш?

– Я тебе не відпущу, – бурмоче Шерлок, притулившись до холодної, змащеної потом ділянки підборіддя. – Я відмовляюся тут і зараз, і ти застрягнеш зі мною.

– Невже я маю чекати на таку любов до наступного життя?

– Тоді запитай мене зараз. З’ясуй це для себе.

Минає хвилина.

Вільям пустотливо бурмоче:

– Сьогодні субота.

Шерлок посміхається.

– Саме так я і думав.

Примітки перекладача:

Дякую за прочитання!!! Підтримайте автора цієї роботи і поставте kudos.

Підписуйтесь на мій телеграм-канал, якщо вам буде цікаво: https://t.me/+ITB1KhNDeIA5OWE6