Метелики. Коса Сан Ланя

Червона тканина облягала відому Сє Ляньові міцну й надійну спину. По одежі стікало чорне волосся, котре так полюбилося богові.

Хва Чен був напружений плечима, лицем і всім станом, тримаючи у руці пензель і схиляючись над пустим листом.

Сє Лянь був терпливий і просто спостерігав за коханим, доки той налаштовувався торкнутися чорнилом до майже білого полотна.

Але цей час не без думок Сє Ляня, котрий вже довго розгадує дещо у голові.

Небожитель сідає збоку від Хва Чена, досі він сидів трохи позаду. Демон винувато скривися, вже плануючи благати про прощення і просити ще часу, але Сє Лянь легким рухом заспокоює його і не дивиться навмисно в очі, щоб показати, що він не має наміру відволікати його суворістю.

Хва Чен повертається до ієрогліфів, котрі написані чудовим, рівним, чітким почерком на примірниках зверху. Сє Лянь сам їх перед заняттям писав для Хва Чена. І демон не знав, чи він боїться знов зганьбитися, чи хоче просто довго дивитися на ці лінії, котрі належать Сє Ляню.

Тим часом Сє Лянь проводить пальцями по косичці Хва Чена і власник посміхається. Небожитель проводить по ґранатовій намистині, котра колись була сережкою, і потім повертаються до чорного, грубого волосся.

– Сан Лань, чому у своєму іншому образі ти носиш косу, хвостик, а тут лише маленьку косичку?

Хва Чен повернувся лицем до Сє Ляня із задоволеною усмішкою і подивився своїм блискаючим фліртом оком:

– Ґе-ґе, хоче мені заплести знов волосся?

Сє Лянь не знав йому плакати чи сміятися, коли йому знов нагадали ті випробування на початку їх зустрічі роки тому.

– Сан Лане, я не вмію, але… а можна?

Хва Чен вигнув брову.

– А як же? Тобі все можна, мій Принце.

Сє Лянь червоніє і збентежено усміхається. Хва Чен й сам відводить погляд, думаючи про те, як це чудово, якщо чоловік все ж здійснить бажане.

І Небожитель справді налаштувався це зробити. Він сів позаду Хва Чена, котрий начебто повернувся до ієрогліфів і вже щось там водив пензлем, і почав гребінцем і пальцями розчесувати його коси.

Хва Чен відчував ці дотики до спини, ці покалювання у голові від натягування волосин і дотику пальців бога до його голови… це так хвилююче, що вже й не до каліграфії! Хва Чен тепер навіть не може зосередитися, бо відчуває Сє Ляня.

А той вже ніжно плете йому косу. Розплітає. Знов плете. Чути якесь невдоволення фиркання під ніс і відчутні нові дотики та плетіння.

Хва Чен тихо усміхався собі. Він уявляв лице Сє Ляня і ведений процес. У будь-якому вигляді зачіска, зроблена Ґе-ґе, неперевершена.

Сє Лянь нарешті завершив і зітхнув, дивлячись на своє творіння: вийшло не жахливо, хоч і не дуже надійно.

Небожитель поклав йому на плече косу і поцілував волосся Хва Чена, через що демон зніяковів і стиснув губи, дивлячись захоплено на свого чоловіка. Наче Сан Лань. Це одна й та сама людина, але такі інколи різні емоції, а ось вони єдині.

Сє Лянь подивився на Хва Чена і той усміхнувся, зробивши жест. Сріблясті метелики з’явились і сіли віночком на волосся Хва Чена і Сє Ляня.

Небожитель обожнював такі чарівні моменти і притиснувся до губ Хва Чена, але обережно, боячись нашкодити метеликам, чи злякати їх. Але вони слухняно сиділи.

– Дякую, Ваше Високосте. Це чарівна зачіска.

Сє Лянь йому не дуже вірив, але знав, що Хва Чену вона щиро подобається.

Після декількох годин мук з каліграфією, Хва Чен гордо вийшов з храму із заплетеною косою і метеликами, тримаючи за руку свого чоловіка із такими ж метеликами.

Він крокував до Райського дому із радісною усмішкою і демони знали, що у Головнокомандувача чудовий настрій, як і завжди, коли поруч його чоловік.

Сє Лянь теж усміхався і дивився на Хва Чена і на місцевих. Його серце билось від цього сильніше і він знає, що і Хва Ченове зараз би билось неймовірно сильно…

У Райському домі Сє Лянь цілує коханого, садячи на свої коліна і притискаючи до себе.

– У мене найкращий чоловік…

Насправді вони розчісують один одному волосся кожного ранку, але тепер Сє Лянь має намір інколи робити косу Хва Чену. Не завжди. А от цілувати цю макову маківку він буде постійно! І ловити потім поцілунки Хва Чена лицем і всієїю голівонькою: від вух до носика і потилиці.

А зараз вони мовчать у довгому, смачному поцілунку, котрий відгороджує весь світ від їх особистого раю.