Не фантом

Вони лежать нерухомо серед збитої постелі в кількох дюймах один від одного. Келебрімбор, ледь торкаючись, повільно водить пальцем вздовж вилиці коханця. Напрочуд уважно вдивляється в обличчя, на що Аннатар з питанням підіймає брови.
– Іноді твої очі мене майже лякають. Впиваються глибоко, до самого денця, – ельф не відводить погляду, намагається зрозуміти, чи може знайти відлуння того страхітливого й незрозумілого за інших, спокійних та інтимних обставин.
Аннатар впевнений в своєму маскуванні. Думає, що коханець не може бути настільки проникливим, щоб мати підозри, та говорить надмірно перебільшено радше з бажання поетичності. Майар дивиться йому в очі в марних спробах знайти підтвердження власним думкам. Потому насмішливо зауважує, легко тікаючи від небажаного питання:
– Я посланець валарів, а на якийсь з твоїх наївних ельдарських юнаків.
Келебрімбор жартівливо-награно дивується і округлює губи, ніби не розуміє, про що мова. Аннатар відхиляє голову на розшиті сріблом подушки, а тоді ледь смикає плечем й буденно констатує:
– Смокчеш ти надто вправно як на того, кому бракувало б практики.
Нолдор на те дзвінко сміється, а потім посувається ближче до Аннатара та лишає вологий, виразно чуттєвий поцілунок на шиї. Розуміє, що майар уникнув прямої відповіді, проте не хоче наполягати.
– Не йди від мене ніколи, – шепоче згодом і притискається до коханця, обіймає міцніше. Аннатар вже не розпізнає в його інтонації жартів та безтурботності. Він проводить долонею по його стегну й посміхається, хоча насправді відчуває себе інакше.

* * *

Волосся Келебрімбора м’яке. Аннатар меланхолійно пропускає його крізь пальці.
Нічого спільного з кучерями Мелкора. Останні гніздяться в пам’яті дивовижно густими та довжелезними, вартими заздрощів. Мелкору ніколи не вистачало терплячості розчісувати їх повністю – кидав, кільканадцять разів провівши гребенем аби-як. Розплутування новостворених згодом кубол умів перекидати на Майрона з таким виглядом, як ніби останній був винен у їх появі, а майронів перфекціонізм та врівноваженість були преференцією, в якій Мелкора деміург несправедливо обмежив, отже будь-які справи, що такого потребували, мав, безперечно, робити хтось із природнім хистом. За двох, без нарікань та дуже охоче.
Ці спогади тепер викликають лише глуху тугу в серці. Майрон вкладав усі сили в довершення розпочатої справи, йому жодного разу не спало на думку, що він здатний на нові прив’язаності. Коли ж взаємини з нащадком Феанора, розгортаючись поволі, зайшли значно глибше за співпрацю й взаємну прихильність, майар швидко облишив намагання нічого не відчувати. Не знайшов ані сил ані сенсу вдаватись до самоомани.
Келебрімбор має мало спільного з його колишнім Лордом. Попри властиві феанорінґам свавілля та гордовитість, у нього м’якший характер та легке почуття гумору. Майару не знадобилось багато часу на розуміння, що йому не потрібно підлаштовуватись та звиватися у потугах сподобатись.

* * *

Іноді майару здається, що він втрачає пильність й поводиться надто необачно, а концентрація його щирості в їх стосунках матиме руйнівні наслідки.
– Я бачив в тобі втому та ненависть, що можуть випалити половину світу, якщо тобі нарешті стане байдуже та ти припиниш контролювати себе. Ти їх спрямовуєш сюди? Твої рухи радше механічні, – раптово чує Аннатар. Він думав, що вночі цю секцію ковалень ніхо не навідує, а тепер не знає, як довго Келебрімбор спостерігав зі спини поки він здіймав молот над ковадлом й гартував залізо.
Майар приходить сюди час від часу, як колись приходив у кузні Анґбанду – зайняти думки та руки чимось простим та знайомим, а не через брак ковалів для виготовлення побутового дріб’язку.
Вогонь у горні палає, повітря сухе й гаряче.
– Брехня, – одказує так безпристрасно й звичайно, наче знав про присутність нолдора, – це все майстерність, невідхильний наслідок досвіду.
– Можливо. Я лише ділюсь спостереженнями.
– Будь-які спостереження неминуче залежать від спостерігача, не помічав? – Аннатар відкладає важкий молот і розвертається до Келебрімбора, допитливо дивиться йому в очі й цілить навмання, – чи не про себе зараз розповідаєш?
– Я не збираюсь випалювати половину світу, – нолдор сміється й не помічає, як напружується обличчя Анатара. Потому він продовжує, і в голосі лунає гіркота, – однак, в дечому ти маєш рацію. Безліч пройдених років, подій, війн та смертей важко викинути з пам’яті, вони тягарем переслідують багатьох із нас, витягують сили та повільно вбивають. Роблять нас холоднішими та відстороненішими, хто у відчаї хапається за те, що лишилось. І щоразу менше зігрівають спогади про минуле.
– Разом ми зробимо таку силу, що буде здатна відновити ельдарську велич, – відповідає Аннатар. І, не почувши в інтонаціях Келебрімбора нічого окрім констатації негараздів, з якими зрісся й до яких звик, не вважає наступну усмішку недоречною, – до того ж, зараз тебе є кому зігрівати.

 * * *

Розчарування – отрута повільна.
Вона розповзається артеріями так само неспішно, як неспішно ріжуть і палять тіло Келебрімбора двійко орків-катів. Останні наївні сподівання, які відчайдушно й безпідставно чіплялись усупереч раціональності, тепер карміновими краплинами стікають з його ран.
Той, хто першим за довгий час спромігся повернути Келебрімбору здатність відчувати радість та легкість, виявився самозванцем. Ворогом, який створив собі за допомогою нолдора могутню зброю і тепер повернувся з армією за іншими перснями. Келебрімбор бачив його в бою. Закутий в тяжкі темні обладунки, він прорубував собі шлях вправно й впевнено, аж поки на розбитих сходах Дому Майстрів, кінцевої цілі, не стрівся з ельфом. Келебрімбор кинувся на нього одразу, з залитим кров’ю мечем та перекошеним від люті обличчям. Він бачив перед собою лише безлику залізну фігуру та ігнорував те, якими знайомими були її рухи. Аннатар вмер. Аннатара ніколи не існувало. Аннатар – фантом.
Та володар Ереґіону програв.

Келебрімбора будять голоси. Він не знає, скільки минуло часу, поки був чи то непритомним, чи то в сні від утоми. Не може пригадати, як закінчився останній допит, куди його потягли одразу як він чи не останнім із захисників Ереґіона рухнув знесилений та не зміг підвестися. В пам’яті лише сумбур з власних криків, злого реготання орків, крові, паленого м’яса та намагань витягнути з нього інформацію. Нолдор підводиться, роблячи величезне зусилля попри здерев’янілі м’язи, і залишається на місці – знає, ланцюги на ногах і руках не дозволять зробити більше кількох кроків.
Голоси стають гучнішими, долинає стукіт підкованих чобіт по каменю. Відвідувачі спускаються сходами до підвалу Дому Майстрів, який тепер слугує колишньому володарю Ереґіону катівнею й тюрмою. Важкі двері відмикають та відчиняють, заходять кілька постатей, кріплять до стін двійко факелів. Келебрімбор підіймає бува руку, щоб закрити звиклі до темряви очі від раптового світла, але ланцюг не дає цого зробити. Нолдор мружиться, а коли знову фокусує погляд, впізнає в найвищій із постатей Аннатара.
– Де мої персні, ельф?
Тепер майар без шолому та не має на собі залізного панцира. Келебрімбор відверто вдивляється в його обличчя, з жахом впізнаючи кожну кохану рису. Інакший лише колір волосся – світлі й неймовірно гладкі коси змінились багряними кучерями. Вони в безладі, і ельф припускає, що цей контраст – демонстраційно вільний, майже затишний вигляд в парі із контекстом зустрічі – навмисне знущання.
– Я спитав тебе, Келебрімборе.
Майрон б’є нолдора по обличчю коротким батогом. Хтось з його людей позаду насмішкувато ухає в знак схвалення. Настрої серед них помітно тріумфаторські, а впевненість, що керманич виб’є відповідь з полоненого – непорушна. Передували ж бо цьому лише забавки.
– Хай спершу забираються, – тихо гарчить нолдор.
В голові Майрона б’ється шалена думка, що вдавати перед колишнім коханцем кам’яного лиходія, кого цікавлять лише персні – не єдиний з варіантів. Можна обережно піти за покликом сантиментів та тривіальної цікавості. Врешті, будь-яке його рішення буде правильним. Майар відсилає озброєний супровід.
Келебрімбор того не очікує, проте швидко приймає такий початок.
– Підійди ближче… Майрон. Тож так тебе насправді кличуть?
З вуст Келебрімбора це ім’я звучить неприродньо, хоч би звідки він його дізнався.
– Вже не кличуть, – відказує майар. Разом з тим, дійсно робить крок до полоненого. Він поважає витривалість та впертість ельфа. А ще не може тримати його за дурня, щоб намагатись розігрувати спектакль, ніби почуттів не було. Обидва знають, що дев’ятнадцять перснів могли лежати завершені й за відсутності епізодів з сексом, поцілунками й тихими розмовами опівночі.
Тепер їм нема про що говорити. Майрон мовчки дивиться на нолдора – Келебрімбор невідомими силами тримається на ногах, хоч би яким його тіло тепер не було слабким й понівеченим –  і вперше з початку своєї появи пускає на обличчя тінь якоїсь емоції. Кутики його губ вигинаються, натякаючи на гірку посмішку.
І цього вистачає, Келебрімбор зривається. Наскільки дозволяють ланцюги, подається вперед і притискається тілом до майара, що не зрушає з місця. Плямує застиглою кров’ю його одяг. Заривається обличчям в густе волосся, рвано вдихає запах попілу й заліза, що не змінився з їх кольором.
– Я ненавиджу тебе. Деінде глибоко всередині завжди знав, що це не закінчиться добре, – шепоче на вухо зло й пристрасно, раз-у-раз чи не навмисне зачіпаючи їх губами та торкаючись диханням шкіри. Голос зривається, хрипить, хоча нолдор намагається казати гучніше. Хоче кричати, але на те не здатний. Швидко й жадібно хапає повітря, так само лихо і швидко продовжує, – Майроне, ти шаленець кохати, знаючи наперед, що зрадиш з такою жорстокістю. Клятий покидьок.
Майар не відповідає. Не збирається казати, що давно не може позбутись паскудного суперечливого бажання кинути все й зробити дурість. Деструктивного й такого, що зрадницьки вибивалося із планів. Лишитись Аннатаром ще на якусь півсотню років. Або назавжди. Або розповісти усе коханцю й спробувати завербувати його. Будь-що. Проте зраджувати власним задумам та кидати їх через зміну обставин або раптових бажань ніколи не було його шляхом. Майрон сприймав подібні думки як неминуче відлуння: на них можна було не звертати уваги або споглядати в похмурій задумливості, проте розмови з ними – курс згубний.
– Лишишся живим, якщо розкажеш те, що мені потрібно, – тільки й вимовляє, насправді вагаючись, а чи не можна дійсно дотриматись цієї обіцянки.
І розуміє заднім числом, що тортури не принесуть ані користі ані вдоволення.
І Келебрімбор, схоже, свідомо ведеться на це, дійсно розповідає про місцезназодження кожного із семи ґномських перснів. Розкриває потаємні сховки поки голос збивається та тремтить – від ран та калейдоскопу останніх емоцій. Келебрімбор не бачить, як майар усміхається, але відчуває, якими звичними рухами той водить долонею вдовж його спини. Пестить оголене пошрамоване тіло ірреально дбайливо і, можливо, під поганою маскою жесту поблажливої похвали ховається крихке бажання на мить повернутись в недалеке минуле.
Келебрімбор закінчує говорити й замовкає, однак Майрон продовжує слухати уважно й насторожливо. Очікує наступним почути найбільш жадане, про три ельфійських персня. Ловить кожен удар серця ельфа та миті паузи, аж поки вона не обертається довжелезною. Але майар терпляче чекає. Чекає, аж поки в горлі Келебрімбора не починає зароджуватись тихий хриплий сміх і нолдор не відсторонюється, не відступає на кілька кроків.
– А тепер можеш мене до смерті закатувати. Більше я нічого тобі не скажу.
Келебрімбор підводить очі, і Майрон не знаходить в них нічого, що може перемогти.