1. Все хороше колись закінчується… І починається знову.

Мона ніколи не вміла грати в карти. Саме тому, зараз, о сьомій годині вечора вона рушала до найближчої пекарні, за програним бажанням від подруги. Штрудель з яблуком- улюблені ласощі не лише Ніколь, а й самої мучениці, яка мала йти близько кілометра під прохолодним, весняним дощем. Вечірня Луара виглядала чарівно, дівчина була певна в цьому, бо десь вдалині було чутно гуркіт потоку. Вода в річці потихеньку бігла підтупцьовуючи в такт дощовим краплям. Запах вологої бруківки ширився Орлеаном. Вогні вечірнього клопотання запалювалися спроміж вікон, наповнюючи вулички атмосферою цілковитого спокою. Посеред пейзажу виднівся пам’ятник Жанні д’Арк який бив в око своєю лискучістю.

Пилюка зійшла зі звичної поверхні і тепер монумент мав вигляд чисто-відлитого золота. Автівки поволі рухалися по шосе, пригальмовуючи перед тротуарами, а вивіски на ресторанах та крамничках починали мерехтіти різнобарв’ям кольорів. З поміж палітри звуків, тихим відлунням доносився ніжний плач скрипки та помірний гуркіт клавішних: якась класична мелодія 900-их років. Лунала вона з кватирки двоповерхового будинку, гострі шпилі паркану якого, були у поєднанні з різкістю металу оздоблені молодими гілками винограду.

Навпроти височіли невеличкі будиночки жовтих, рожевих та помаранчевих, пастельних відтінків. На підвіконні першого поверху, за решіткою, у теплій квартирі спало манюсіньке чорне кошеня з білими лапками та мордочкою. Побачивши на вулиці Девіль, яка все продовжувала дорогу до пекарні, воно ледь чутно мявкнуло, починаючи тертися об залізячки, бажаючи щоб його почухали. Мона знала що вони так часом роблять, але просто посміхнувшись продовжила свій шлях, на що кошеня лише жалісно пискнуло вдруге. Дівчина на мить спинилась. У прочинене віконце , ніби відчувався сум пухнастого і з кожною секундою Девіль поволі охоплювало почуття провини. Все ж не встоявши перед спонтанною пригодою, помірним підтюпцем, Мона підійшла до віконця, обережно оминаючи калюжі. Зручно вмостивши на плечі парасольку, вона простягнула руку до пухнастої шерсті. Кошеня лагідно замурликало, показуючи своє задоволення моментом. Заплющивши оченята, воно вигнуло спинку, підсовуючись під ледь-прохолодну долоню. Не пройшло й хвилини, як скрізь шибки пролунав голос жінки та зі словами ” Грім, біжи вечеряти!”, малеча трохи затрималась обнюхуючи тендітні пальці та побігла до хазяйки. ,

Такий приємний та примарний дотик лишив по собі секунду пустоту всередині та думку, що завести собі кота- не така й погана ідея.

Дощ ледь стихав: по жовтій парасольці більше не стукали тендітні та легкі краплі, лишаючи по собі лише вологі плями на дорозі. По іншу сторону вулиці голосила клубна музика, вечір п’ятниці, як ні як. Суцільний шум та звуки зливалися в етнічну картину старого, доброго Орлеану. Французи взагалі людьми були м’яко кажучи- спокійними. Вони плили у своїй колії, проживали роки, беручи від життя все можливе. Прямо в цей момент, попереду Мони йшли хлопець з дівчиною, які ледь чутно, для себе, приспівували “je veux”. Для Девіль, як для корінної фроляйн, на початку це здавалося доволі дивним, бо в Німеччині прийнято дотримуватися всіх правил етикету та принципів моралі, порядку та спокою, особливо в громадських місцях. Та з часом, така життєва позиція молодих французів припала до душі, а асиміляція пройшла успішно. Французьку мову Мона вчила ще з дитинства, почавши в середній школі. А закінчивши вищу освіту за спеціальністю “ветеринарні науки”, їй вдалося на диво з легкістю знайти роботу в самісінькому центрі містечка, неподалік від Парижу. Заповітною мрією так і залишалося, колись переїхати у столицю Франції та розпочати життя з чистого аркуша. Хіба що поки на це не було, ані грошей, ані ресурсів, ані часу. Чогось в житті не вистачало. Думки Мони плавно почали перетікати в інше русло: з бажання завести кота, до необхідності змінювати життя для власного ж щастя, але продовжувалось це не так довго. Або ж дівчина просто занадто сильно занурилась в думки та дійшла до пекарні на автопілоті.

Зайшовши до приміщення, першим, що припало до уваги, був сильний та спокусливий запах кориці з яблуневим джемом. У самій залі людей було не багато. А от біля прилавку було доволі затишно. Звідти проглядалася кухня, зокрема велика піч з прозорими дверцятами, за якими рум’янились булочки, круасани, ватрушки, пироги та інша випічка.

– Доброго вечора, вам чимось допомогти?

***

Дощ вщух. Тепер вітер своїми холодними пасмами охоплював крихке тіло, але це було не страшно, бо пальто з вовняного габардину обіцяло зігрівати з моменту покупки. Лише думка про пахучий та свіжеспечений штрудель спонукала йти щвидше.

Пройшовши величезний шлях назад та нарешті ступивши крок ло власної оселі, запах глінтвейну заволодів рецепторами. З-за дверей кухні хтось виглянув, а від різкості руху, Мона ледь не скрикнула. Та придивившись краще, у силуеті, охопленим темрявою коридору вдалось розгледіти брата.

– Річ, май хоч краплю совісті та не з’являйся так різко.

– А що, місс Девіль може боятися наявності когось ще окрім себе у своїй квартирці?

– Річарде Девіль, якщо ви зараз не перестанете мені суперечити та не наллєте мені глінтвейну, який явно-точно варила Ніколь, бо у когось руки не з того місця ростуть починаючи з дитинства, я не тільки буду змушена закрити вас ззовні квартири, так ще й штруделем не поділюсь.–Янгольська посмішка розповзлася обличчям, але якась гірчинка у виразі все ж була: чи то ледь помітні ікла з ріжками, як у пеклівських слуг, чи то сама диявольська стервоза.

– Як грубо. Ніколь, вона мене ображає!– з жалісним криком на допомогу, хлопець зник з поля зору Мони за порогом кухні, однак одразу ж прилетіла лишена співчуття, відповдь від подруги:

– Сам нариваєшся.

– Ніка! Я думав, що дівчина має бути у союзі з хлопцем в стосунках, а ти…- Мона могла витримати той факт, що її найкраща подруга почала зустрічатися з її братом. Та навіть їх заплановане весілля вона теж могла пережити, але розмови про їх романтичні стоунки у неї вдома- ніколи.

– Господи, Колі, ми дружимо з дитинства, я вважала тебе розумною, самодостатньою дівчиною, а ти обрала цього довбня собі в хлопці. Як це можливо?

– Годі. Обидва, заспокоїлись. Так, я обрала цього дурника собі за майбутнього чоловіка.– Ніколь перевела погляд на обличчя свого хлопця.–Навтіь не дивись на мене щенячими очима, ти сам знаєш, що інколи буваєш тим ще ідіотом. Але ж Моно,– її чорні як вугілля зіниці знову перескочили на подругу.– те що Річ твій брат- не значить, що він поганий хлопець. Я знаю вас обох доволі довго, та як ніхто інший можу сказати, як ви любите одне одного, але боїтеся себе ж. Тому хоча б на вечір, притримайтесь нейтралітету в міжособистісних війнах.

Змірявши одне одного оцінюючим поглядом, Мона зробила перший крок простягнувши свій маленький мізинчик в стоону брата.

– Мир?–У відповідь Річард зробивши те саме, погасивши вогонь ворожнечі хоча б на найближчу годину. – А тепер, хто перший до вітальні, тому подвійна порція штруделя!

***

Вечір минав поволі. Сімейна та тепла атмосфера допомогла відволіктися від сірого життя, яке кожного дня надавало відчуття білки в колесі. Випивши близько літру гарячого вина, в повітрі почали літати ще більш абсурдні ідеї, ніж можна було придумати на тверезу голову. Починаючи від навколосвітньої мандрівки автостопом до виведення незвичайного виду кроликів.

– Ми збираємось провести церемонію на марсовому полі в Парижі.- проговорилась Ніколь.

– А ще, Ніка хоче собі рожеву весільну сукню. Я намагався їй довести, що якщо вона хоче банкетну залу в рожевих тонах, контрастнішим виглядатиме саме біле плаття, але вона не хоче мене навіть сл…Моно, що сталось?– вона й не помітила, як знову занурилася у свої думки. Їй безперечно було цікаво що до життя майбутнього подружжя, тим паче, коли вони твоя найкраща подруга і рідний брат, але останнім часом щось не давало спокою.– Ти знову мене не слухаєш.

– Що?

– Ну от, приїхали.– Ніколь театрально сплесгула в долоні та печально поглянула в сторону подруги.- Моно, ти дивна останнім часом, я починаю переживати. Тепер я просто зобов’язана знайти тобі когось підходящого, на роль другої половинки, щоб він нагадував тобі що треба поїсти, або лягти спати. Серйозно, що з тобою?

Посмішки з обличч зникли так само швидко, як і спокійна атмосфера в кімнаті.

– Пробачте мене, я лише… Втомилась. Сьогодні був важкий день. Я залюбки все послухаю, правда. Мені потрібно лишень трохи перепочити. Я можу залишити посуд на вас?– Ніколь та Річ з неприхованим сумнівом перкзирнулися.

–Добре, не переймайся, але знай: завтра ми не підемо до тих пір, поки я не запевнюсь, що ти все послухала і не забула поснідати, пообідати і повечеряти. А ще, я познайомлю тебе зі своїм братом, ти таких егоцентричних телепнів полюбляєш, він як раз в Орлеані, а потім…

– Як знаєте, матусе Ніколь.–зірвалась дівчина.–Але з твоїм братом я ніколи не зустрічатимусь, яким би “сонечком”, або “егоцентричним вилупком” в твоїх очах він не був. Я не повторю твоєї помилки. А тепер надобраніч і гарно вам посидіти. Люблю вас.- Мона мелькои посміхнулась, боячись побачити у відповідь на таку “грубість” розгублене, або ображене обличчя подруги, але навпроти, її стікали дві пари підступних оченят.

Притримуючись за найближчу стіну, Девіль вдалося подолати перешкоду у вигляді вертикального положення та помірним кроком вона попрямувала вздовж коридору. На буквально нових стінах квартири були вивішені фотографії, які робилися роками: друзі, тваринки, сім’я.

Все нагадувало комфорт та безмежність мрій. Але все хороше колись закінчується, віддаючись у лапи холодному та жорстокому світові. Мона захоплювалась своєю подругою та часом не розуміла, як їх душі зійшлися: Ніколь завжди була енергійною оптимісткою. Як тільки її спіткала якась невдача, вона шукала позитив. Обожнювала квіти і рожевий колір. А за рожеві квіти готова була одружитись. Напевно цим і підчепив її Річард. Мона ж напкаки.

 Ні, вона також намагалась шукати позитив та вміла радіти. Декілька разів, їй навіть вдавалось усміхатися таким речам як сонце, чи спів пташок. Але заважди для цього була початкова причина. В такому ж випадку як зараз, особистих, власних причин для радості не було. Дівчина мріяла про спокійне, стійке життя. Без особливих пригод, у власній квартирі, зустрічаючись з друзями час від часу, але… Не на самоті.

Так, такий стиль життя однозначно був кращим та спокійнішим в деяких аспектах, але саміть часом поїдала заживо. Моні не хотілося партнера на одну ніч. Їй не вистачало спорідненох душі, яка б зрозуміла її вибір, підтримала та придбала ліжко-кокон в квартиру.

Зачинивши двері в свою кімнату, увага одразу ж перемкнулася на віконце, через яке Мона й вирішила придбати саме цю квартиру: вид на пейзаж нічної Луари. Небосхил, який поглигає залишки сонячного проміння переливався десятками, а то й сотнями відтінків: від жовтого до чорного. Прочинивши кватирку та зачекавши хвилини з дві, на підвіконні зашкреботіли кігті. Це був граційний, чорний ворон. Десь два тижні тому, Мона знайшла його на вулиці зі зламаною лапкою, принесла додому, дозволила перенести травму у неї вдома, але завжди залишала вікно прочиненим для вольолюбного птаха. З часом він дійсно втік, але кожного вечора прилітав подякувати, приносячи у клюві якусь диковинку.

– Що у нас на цей раз? Лискуча обгортка від цукерки? Ти ж моє сонечко, дякую!–посміхнувшись маленькому другові, дівчина простягнула долоню, а птах легенько підідвинувся до неї потилицею.– Хочеш хлібу? Залітай сюди.

Ворон кумедно почалапав з козирка на підвіконня оминаючи віконну раму. Лапка фактично загоїлися, це Мона могла гарантувати як ветеринар. Тому це так звані “особливості ходи”. Варто зауважити, що останні декідька днів, поранена лапка постійно була перев’язана новим бинтом, який ясно-точно був свіжий, а пір’ячко-чисте. Тобто надію в цей світ та його жителів ще не було кінцево втрачено.

Простягнувши птаху скибочку хлібу взяту зі столу та розмочену в холодному молоці, головним заняттям замість сну стало спостереження за живою істотою. Щось таки було у воронах загадкове. Навіть не загадкове, а напрочуд величне. Хоч ці птахи й були хижаками з гострим розумом, пазурями та клювом, деякі з них відрізнялись вийнятковою вірністю та благородністю: як цей.

– І як же ж мені тебе назвати?Минулого разу ми з тобою так і не дійшли згоди що до імені.- дівчина вдумливо зіщулила очі, вивчаючи особливості птаха, щоб дати йому хоч якесь прізвисько, поки його не заберуть в хороші руки, або він не втече до дикої природи, де важливим є не ім’я, а сила. “Але може хоч воно зможе принести йому удачу.”- подумала Мона та сплеснула в долоні.

– Гелук! Тебе зватимуть Гелук! Сумніваюсь що ти занурений в лінгвістику так сильно, але удача будь-кому в житті не завадить.- ворон скептично глянув кудись в бік, але потім голосно каркнув і забив крилами у знак згоди, підтверджуючи реакцію легким рухом голови о її долоню.

– От і чудово, хоч щось за сьогодні зробила важливого.

Легенько зітхнувши, дівчина відійшла від вікна та впала на ліжко. Її сил вже не вистачало. Вона з кожним днем лише хотіла швидше заснути. Розвернувшись обличчям до стелі, Мона пролежала на теплій ковдрі близько п’яти хвилин, поки не почала замерзати. Гелук доїв хліб, граційно махнув крилами та вилетів у вікно на зустріч нічній темряві.

***

Ранок почався не дуже вдало. І так не стійкий сон, перервало повідомлення від начальника. Він просив Мону вийти на роботу сьогодні, в суботу! Господи, чим вона так провинилась? І перед ким?

 Глянувши на годинник, яскравий циферблат “08:46” зустрів її із знущанням. Тихо простогнавши в подушку від відчаю і бажання спати далі, дівчина підвелася на ноги через силу та попрямувала до кухні. Помітивши на столі вимитий посуд, одну тарілку з залишком вчорашнього штруделя, та порожній диван, рука автоматично потягнулась до телефону вдруге за ранок.

 “На столі ми залишили тобі штрудель. Не забудь поснідати, Мо! Інакше приб’ю тебе! Ти мене знаєш! Побачимось ввечері. (Спробуй зробити так, щоб я не побачила шматка штруделя в смітнику, інакше я сама закину тебе в сміттєвий бак) Цілую!”- саме таке повідомлення чекало Мону в чаті з Ніколь. Це було приємно. Про неї турбувалися. Але вона не відчувала такого задоволення, яке мала б.

Поснідавши та поспіхом вдягнувшись потепліше, вона підтюпцем попрямувала до “un peu de bonheur”- клініки, де вона працювала. Від вчорашнього дощу, на ранковій вулиці було прохолодно, тож швидко добігши до будівлі в офісному районі Орлеану, Мона причинила двері не пускаючи холодний вітер всередину. На рецепшені її зустріла Елла- жіночка тридцяти років, яка була віддана своїй роботі та працювала тут з моменту свого повноліття. Її погляд сьогодні був трохи втомлений, напевно її теж викликали поза робочим часом.

 – Сьогодні якісь термінові справи у другої зміни? -спитала Мона потираючі сонні очі.

 – Певно що, дорогенька.- сказала Елла, ніби приходилася родичкою дівчині.- Але сьогоднішній день обіцяє бути насиченим. По вихідним куди більше клієнтів. Доречі, один з них вже чекає в коридорі біля твого кабінету. Не знаю, чи часто вам давали таку практику в університеті, але тобі доведеться працювати з білкою. Здається ти таке любиш.

 От же ж дідько. Клієнти, насправді не часто приходили з кимось, окрім котів, собак, або хом’яків. Та на великий подив колег, саме Мона захоплювалась неординарними клієнтами. Вона ж сама хотіла завести собі ручного ворона в квартирі, то чого ж ні? Хіба що сьогодні вона була не в зовсім підходящому стані: її очі були ще наполовину заплющені, макіяж вона зранку навіть не думала робити, а ледь руде, пряме волосся зараз в деяких місцях красувалося “півнями”, бо зібране воно було в розхристаний пучок. Прямо як у клієнтської білки, яка сиділа на ветеринарному столі, тримаючи хвіст у лапах.

 – І на протязі якого часу вона шкутильгає?- запитала Мона у її хазяїна.

 – Певно що тиждень. Раніше звернутись я не мав змоги.

 Мона надягла латексні рукавички та обхопила пальцями лапу білки. Побачивши невеличкий, ледь помітний уламок скла в мініатюрній подушечці, її серце радісно застукало. Вона зможе допомогти тваринці, так ще й швидко. Діставши пінцетом зломисний шматочок, Мона продезинфікувала лапу та перевірила стан улюбленця. Білка швидко закрутилася на місці та з’їла простягнену в долоні вітамінку. На величезний подив ветеринарки, та навіть оперлася на її палець, стала на задні лапи та легенько потерлася об рукавичку. Радісно посміхнувшись, Мона подивилась на хазяїна білки: вперше за весь прийом, його обличчям заволоділа ледь помітна посмішка.

 – Дякую вам.

 – І вам, за те що привели таке чудо.- дівчина попестила рудо-сіре хутро.

 – Хотів ще дещо запитати, місс…

 – Девіль.

– Дякую, місс Девіль.- трохи подумавши, чоловік продовжив.- Як краще доглядати за зламаною пташиною лапою?

Мона прищурила очі та хитро подивилась на клієнта.

– То у вас ще й птах є? Краще, звісно, привести на прийом. Але якщо такої можливості немає, перев’яжіть лапку бинтом хрест на хрест та зав’яжіть бантик вище коліна. Так птаху буде легше ходити.

– Дякую, місс.

– Я рада, що змогла допомогти. Приходьте ще, з задоволенням з вами зустрінуть, надіюсь без серйозних проблем.

Мона не очікувала почути відповідь на банальну ввічилість, але підійшовши до порогу кабінету, чоловік повернувся та сказав:

– Сумніваюсь що ми ще побачимось. Ми не місцеві і зупинились не на довго.- білочка на його плечі завиляла хвостом, але чомусь від цього Моні стало сумно.

– Тоді сподіваюсь, що ви ще завітаєте в Орлеан.

– А ви до Тулузи.

Дівчина посміхнулась та через секунду, кабінет лишився пустим.

***

Прийшовши втомленою після важкого робочого дня та прогулянки з Ніколь і Річем, Мона миттєво, ще на порозі скинула каблуки з втомлених ніг та попленталась до кухні. Заваривши чаю з м’ятою, щоб швидше заснути та побороти наступивший період весняного безсоння, вона важкою ходою попрямувала одразу до спальні. Підійшовши до вікна вона прочинила його любуючись Луарою, частину якої було видно з вікна. День сам по собі був важким. Всі нормальні люди відпочивали, а вона працювала як трудоголічка. Але думка про врятовані життя білки, двух собак, черепахи та стрижку кота- давали їй надію на не марно витрачений вихідний. Ніколь розповіла про таємні деталі власного весілля, а Мона лише могла уявляти, якими щасливими вони були з разом з її братом. Хай там як вона не вирячувалась на Річарда, але їй однозначно подобалось, що Ніка обрала порядного хлопця- вона знає, сама його виховувала.

Думки розвіяв лише один помах крил перед обличчям. Гелук приземлився на підвіконня та тримав у клюві якусь лискучу шпильку зі штучним рубіном.

– Ух-ти! Вона дуже красива, дякую, друже. Будеш їсти? -побачивши ствердний кивок, дівчина взяла вже підготовлене зранку зерно та підставила тарілочку під лапи ворону.

Той радісно почав клювати, але дівчину огорнув подив. Лапка ворона як завжди була перебинтована свіжою марлею.

Але цього разу вище коліна. 

Хрест на хрест.

Бантиком.