Розділ 9

Астрагор помірно крокував кам’яною підлогою астроградської в’язниці, зацікавлено озираючись то направо, то наліво. Це було вперше, коли він завітав до цього місця, а таких місць у світі було небагато. Тож Дух вивчав кожен міліметр тюрми, розуміючи, що не знає, коли повернеться сюди.

А попав він сюди — як гість, звичайно, — саме заради Родіона.

Пройшло вже рівно пів року з того моменту, коли Огнєва посадили. А кохання до нього не згасло.

Він все-таки був його другом, дуже хорошим другом… Соратником… Та й його обличчя… Як він поводить себе… Як справжній домінантний чоловік. Спочатку, тільки після того, як той зґвалтував його племінника, ці всі почуття затьмарилися праведним гнівом. Але час йшов, осінь змінилася зимою, а зима — весною, та емоції спадали… Все-таки сексуальне насилля — це ж не така вже й рідкісна подія у людській цивілізації… Тим паче, скільки цього Руніс вже зміг побачити за життя. Вже звик. Та й хто Примаро Духу? Якийсь попаданець з іншої паралелі та часу.

Астрагор різко зупинився коло однієї з камер. Там біліла як завжди золотава голова Родіона.

Руніс, увійшовши у келію, змінився з ділового джентльмена у костюмі на хлопчика з рожевою перукою з довгою косою, біленьким топиком, що оголював худий, навіть занадто, живіт, міні-спідничку, яка ледве прикривала все, що треба, гольфи та каблуки. Та ще дещо змінив.

Підійшовши ближче до в’язня, Астрагор побачив, що він сидить на лавці, спітнілий, в одніх синіх джинсах — верхнього одягу не було, тож було видно, як на долоні, його спашілий торс та кубики пресу, що побільшали ледве не вдвічі. Хардіус, відкинувши маленький чубчик назад, тяжко віддихувався.

У Духа було відчуття, схоже на те, що у нього встало. Якби не один нюанс.

Блондин помітив гостя.

— Привіт, Родіончику, — промуркотів Астрагор, ставши перед ним. Як життя?

— Забирайся звідси, — гарикнув той, продовжуючи глибоко дихати.

— О, схоже, хтось не покидає спортзал… — сказав той, з виразом подивившись на його прес. Буквально вирвавши від нього очі, додав, глянувши йому в обличчя: — До речі, чому ти ґвалтував Примаро? Та хліб нещасний? Що тобі зробив, гм?

Огнєв впився пильним поглядом Астрагорові в обличчя. Коли той витримав дивоглядки, то блондин зрозумів, що Драгоцій так просто виходити не збирається.

— А це вже не твоє діло.

Руніс взяв його за підборіддя.

— Слухай, я розумію, що те, що я здав тебе в органи, було неправильним… — Астрагор сам не вірив у те, що каже це. — Але я знаю, як все виправити та відкупитися.

Коли їх обличчя зблизилися, то в очах Родіона на мить затанцював той самий вогник, що й раніше. Вогонь пристрасті та кохання.

— Давай так — ти можеш мати Примаро де і коли хочеш, а між нами все гаразд. Домовилися?

Великий Дух Остали ніколи б і не подумав, що буде так просити у когось пробачення. Але відступати вже нікуди.

Вогонь в очах Хардіуса зник та поступився холодній стіні, що закривала вхід в душу.

— Пішов нахуй.

Обличчя Астрагора прикрасила грайлива посмішка.

Він сів на коліна Родіона обличчям до нього та розвинув ноги, обвивши свої руки довкола шиї чоловіка.

— Виконую твій наказ, татку, — прошепотів Дух.

Бувша стійкою позиція Родіона сильно-таки похитнулася. З одного боку зараз на його колінах сидів той, хто і запроторив його у цій тюрмі… Але з іншого — всі роблять помилки. Та й він такий милий у цьому костюмі, м-м-м… Його тендітна статура збуджувала. Все, що він зараз хотів — так це бути з ним. І в ньому.

Але було з Астрагором щось дивне. Замість відчуття члену була порожнеча.

Помітивши здивований погляд блондина, Руніс відказав, посміхнувшись ще більше та починаючи обмацувати його член:

— Хотілося спробувати дещо нове з тобою, любий. Тобто, пардон, люба Хронімаро.

Та поцілував Огнєва.

Той поцілував його у відповідь, обхопивши його спину та міцніше притиснувши до себе.

— Що, і досі не забув, як представляв мене серед своїх Драгоціїв?

— Звичайно, що ні. А як таке забути — «голова» Столеттів, хоча у них вже як п’ятсот років немає головного — анархія. Та й ім’я «Хронімара», яке ніколи й не існувало.

— Але я хоча б нормально виконував роль жінки?

— Просто прекрасно… Ти був дуже милим у тій сріблястій суконьці з дубового листя, до речі.

Астрагор знову поцілував Огнєва із вже навіть пристраснішим поглядом в очах.

Його рука сковзнула з великих спітнілих грудей Родіона до його пресу. Затримавшись там найдовше, долоня опустилась нижче, аж поки не досягла паху чоловіка. Руніс розпрямив долоню, щоб більше відчути ерегований член Огнєва.

— О, то тобі, я бачу, подобається… — прошепотів той, ледве не нявчачи, блондину у вухо.

— Ну а як таке повинно не подобатися… — проговорив той таким же шопотом у відповідь, проводячи рукою по Астрагоровим грудям.

Руніс акуратно зліз з ніг свого чоловіка та став на коліна перед ним. Пустотливі пальці Драгоція розтібнули ширинку Родіона. Вийнявши величезний член Хардіуса, він спочатку підніс його до своїх губ та почав акуратно проводити кінчиком язика по вуздечці, а потім, все інтенсивніше лижучи голівку, засунув його в рота.

Десь з самих глибин зігнутого назад від задоволення Родіонового тіла виклокотився стогін.

— Ти така шлюха…

— Знаю.

За хвилин п’ятнадцять чоловіки встали. Родіон, поставивши Астрагора раком, увійшов у нього.

Великий Дух Остали, обпершись руками об холодну кам’яну стіну в’язниці, стогнав:

— Ммм. Хардіусе… М-х-х… Ах! Так, саме туди… М-х-х, жорсткіше!

Родіон грубо переплів свою велику руку з тендітною Рунісовою та почав жорсткіше. Крики задоволення тільки й вирвалися з Астрагора.

Через ще п’ятнадцять хвилин вони помітили офіцера, який з очами по п’ять копійок дивився на всю цю сцену.

— Мій візит до тебе був, звичайно, запланованим, але… Тікаємо? — пристрастно запитав Драгоцій, дивлячись тільки на Хардіуса.

— Тікаємо, — кивнув він.

Тож вони обоє побігли навтьоки.

Сонце вже схилялося вниз, зафарбовуючи небо у мандариново-помаранчевий, а воно, у свою чергу, зафарбовувало цим кольором все навколо. День завершувався, а Астрагор стояв коло дверей особистого кабінету жінки, яка вже як дев’ять місяців служила за повелительку лютів.

Чоловік, тепер вже в адекватному вигляді, постукав у двері.

Нерейва, у легкій чорній суконьці та фарфоровою із золотистими завитками чашкою у руках стояла на порозі, попиваючи чай.

— Що треба? — спитала вона.

— Вітаю з народженням дитини. У мене теж вона буде, до речі. — не вагаючись відповів Драгоцій.

Огнєва поперхнулася чаєм. Їй прийшлося хвилину бити себе по спині, бо Руніс допомагати їй не збирався, що було дуже мило з його боку.

— Я звичайно все розумію, але нащо мені це знати? — здивовано-розчаровано у суспільстві відповіла Чорна Королева. Її очі розгублено бігли від неочікуваного гостя до млинчика сонця та назад.

— Бо це буде брат чи сестра Нортона.

Чорноволоса поперхнулася ще раз, але тепер приводити її до тями треба було вже дві хвилини.

— Що?!