Новорічна метушня та два А

Pov Артем
…Яйця, зелень, огірки, куряче філе, майонез, кукурудза, крабові палички… Хм… Здається, все купив. Сподіваюся, вдруге до магазину йти не доведеться, і так треба стільки готувати.
Вийшовши з магазину я зірвав із себе цей шматок тканини, що заважає мені нормально дихати, яка називається маскою. Дорога до будинку була недовгою, але тягнути дві, набиті догори, сумки не так і легко. А коли дійшов до своєї вулиці, то взагалі хотів просто телепортуватися одразу додому, бо вся вулиця була повністю в льоду і йти, не ковзаючи, було неможливо. Але, на жаль, магією я не володію, а як хотілося б. Ну що ж, уперед підкорювати цей льодовик, якось дійшов до магазину, тому повернітись теж зможу.
Але просто так я дійти все ж таки не зміг, коли я вже пройшов майже до середини вулиці ззаду засигналила машина. Я хотів зійти, чесно, але тільки-но я почав сходити вбік, як послизнувся і впав.
“Яйця … Схоже, все ж таки доведеться йти вдруге в магазин.”

Pov Артур
— Ти там ще довго возитимешся? Ще 5 хвилин і я поїду без тебе,— кричав я сестрі.
Ми кожен новий рік збираємось і їдемо до батьків святкувати всі разом, у родинному колі. Це наша сімейна традиція, так би мовити. І ось сьогодні ми їдемо до батьків, і я вже близько години чекаю на свою сестру в її будинку.
— Та що тобі так нетерпиться? Все одно Новий рік тільки завтра,— бурчала сестра з другого поверху.
— Ти що мені пропонуєш тебе до завтра чекати? — почав було я злитися, але побачив як вона спускається сходами.
—Та йду я, йду. Поїхали,— відповіла мені ця мадам, і ми вийшли вже нарешті з дому і сіли в машину, завантаживши всі подарунки.
— Ти їм там вирішила весь будинок заставити коробками?
— Досить уже чіплятися. Поїхали.
Ну, ми й поїхали. Усю дорогу слухали музику та перемовлялися. А от коли вже заїхали на вулицю, де живуть наші батьки, довелося загальмувати. Попереду йшов хлопчина з повними сумками в руках, я йому посигналив, і він, мабуть, злякавшись, послизнувся і впав.
— Телепортувався? — засміявся я.
— Він просто впав, придурок, — не оцінила мого жарту сестра.
Я вирішив вийти допомогти бідному, потерпілому хлопцеві. І ось підійшовши до нього я простягнув руку.
— Невдала телепортація?
— Ага, точку телепортації не поставив з переляку, — відповіло це диво, явно намагаючись зрозуміти чому не може сісти хоча б.
— Давай допоможу, — взявши його за плечі, поставив на ноги і допоміг зібрати продукти, що викотилися з пакетів.
— Схоже омлетик уже замішаний, можна смажити, — пробубнило це диво, дивлячись в один із пакетів.
—Я Артур,— представився я і простяг руку для рукостискання.
— Артем, приємно познайомитись, — стискаючи мені руку, відповів він.
— Навзаєм, — посміхнувся я.
—Ну що ж, Артеме, обережніше наступного разу з телепортацією,— віджартувався я.
— Добре, попрацюю ще над приземленням, може хоч ефектніше буде, — підтримав мій жарт хлопчина.
— Ще побачимося, щасливого нового року,— побажав йому я і попрямував назад до машини.
— І тобі щасливого, — долинуло мені в спину.
Коли я сів у машину, побачив, що хлопець став на узбіччі дороги, посміхнувся до нього і поїхав далі.
— Він тобі сподобався? — раптом видала сестра.
— Що? — не розуміючи, про що вона запитав я.
— Той хлопчина, якого ти мало не збив
— Можливо, — відповів я і посміхнувся сестрі.
— Ненавиджу цю твою професійну посмішку. Взагалі неможливо зрозуміти що в тебе на думці,— зітхаючи сказала сестра.
— Ну-ну, не бурчи. Ми вже приїхали. Краще готуйся витягувати все, що якось пропхнула в багажник машини.
— Ну що ти бухтиш то вічно, га? — саркастично озвалася сестра, вилазячи з машини.
У відповідь я лише кинув на неї стомлений погляд. «Тому що мені все це тягти»,— відповів я.

Pov Артем
«Цікавий хлопець він, однак. Хотілося б ще з ним зустрітися, — проводжаючи поглядом машину, подумав я. І важко зітхнув, згадав про тяжкість пакетів у руках і, що потім доведеться з ними робити.
— Ну що ж, телепортуватися не вийде, значить треба йти,— швиденько оглянув дорогу і зашаркав черевиками по льоду.
Діставшись свого двору я побачив, що біля сусіднього будинку стояла машина, яку проводив поглядом. “Може помилився?” — намагався я переконати себе.
У будинку було безлюдно, бо жив я зовсім один. Батьки вічно у роз’їздах, братів чи сестер не було. Хоча не зовсім один, два пухнасті клубочки прикрашали моє життя. Біле з чорними цятками на спинці цуценя Сатті і чорне пухнасте, з білою цяткою на шиї, кошеня Корі. Ці двоє на зиму перебиралися жити в будинок, а з настанням тепла вічно пропадали на вулиці.
І ось, зайшовши до хати до моїх ніг кинулися ці двоє, на перегонки. І обидва, не встигнувши загальмувати, врізалися в мене.
—Гей, повільніше, а то так і з ніг знесете,— розчулюючись цими двома мордочками, я пройшов у кухню, де залишив пакети і повернувся до коридору, щоб зняти верхній одяг та мокрі черевики.
Навіть не переодягаючись вирішив зайнятися приготуванням, бо обіцяв своїй сусідці поділитися своїм фірмовим салатом. Час летів зі швидкістю світла, я настільки замотався на кухні, що не стежив за ним і відволікся тільки на гавкіт Сатті та дзвінок у двері.
– Хто це?

Навіть не глянувши у вікно, яке вело надвір, я пішов відчиняти двері. Коли я їх відкрив, переді мною з’явився він. Він… Той хлопець, який мене спочатку мало не збив, а потім допоміг підвестися. Здається, його звали Артур.
—Я…я.як? — тільки й зміг видавити з себе я, здивовано дивлячись на нього.
—Та ось,— вказуючи на тарілку в його руках,— мама попросила передати,— зніяковіло посміхнувся мій співрозмовник.
– Мама? — не міг ніяк зрозуміти я.
– А точно. Серафима Володимирівна — моя мама, — поінформував мене він.
— Так отже не здалося, — прошепотів я про себе.
— Що?
— А, ні, нічого. Заходь,— я відійшов убік, впускаючи змерзлого хлопця.
—Дякую,— проходячи всередину сказав той,— Куди поставити? — піднімаючи тарілку на рівень очей спитав хлопець.
— Сюди, — проходячи на кухню і вказуючи на стіл, я заходився накладати салат у велику миску, — Стривай трохи, зараз накладу салат, як просила Серафима Володимирівна.
— Ти правда її так звеш? — якось здивовано спитав Артур.
— Ні, для мене вона просто тітка Сіма, але ти ж її на ім’я по батькові назвав, от і подумав, що так краще буде,— не відриваючись від своєї справи, відповів я. У відповідь я почув лише його сміх. Він був гарний і дзвінкий.
— Приходь до нас святкувати, не думаю, що батьки будуть проти,— раптом видав хлопець, що стоїть у дверях.
— У вас начебто сімейна вечеря? Або я помиляюсь? — закінчивши робити гірку із салату, обернувся до хлопця і спитав у відповідь.
— Так сімейний. Хм… — раптом задумався той, — ну тоді припустимо, що ти мій хлопець, — дивлячись мені в очі сказав він.
– Ем що? — я не міг зрозуміти, що діється у цього хлопця в голові, але його запрошення гріло душу. Але не може відбуватися все так швидко, та й це ж не насправді, а просто на час вечері, але…
—Ну, адже ти живеш один, мені мама розповіла, поки до тебе відправляла. От я й подумав, що можеш не проти повечеряти з нами,— спробував пояснити Артур,— але якщо ти не хочеш нічого страшного,— поспішно додав він.
—Я хочу,— не подумавши ляпнув я.
«Хоча я не проти повечеряти з ними, це краще, ніж у цій тиші, але мої дітки, Сатті та Корі, залишаться самі, я так не можу.»
— Але ось цих двох, — вказав я на мирно сплячих разом цуценя і кошеня, — залишити одних не можу. Пробач, — вибачливо посміхнувся я.
– Да нічого. Вперше мене так швидко відшили,— засміявся він.
— Що? Я начебто тебе не відшивав, — нерозумно пробурмотів я.
Він відштовхнувся від одвірка дверей і повільно підійшов до мене впритул.
— Тоді я можу ще раз спробувати? Чи можна прийти до тебе після сімейної вечері та відсвяткувати новий рік? — дивлячись мені просто у вічі вимовив він. Це змусило моє обличчя перетворитись на помідор, який до того ж смажать на грилі. Все обличчя горіло, але я не міг відвести від нього очей.
— Добре, – це все, що я зміг сказати, у мене ніби всі слова різко вилетіли з голови, просто зникли.
— Тоді я прийду о десятій. Дякую за салат. Обов’язково спробую,— забираючи тарілку з моїх рук, сказав хлопець і зник у дверях. А я залишився дивитись туди, де він стояв, і безглуздо посміхався, адже цей Новий рік зустрічатиму вже не один.

Pov Артур
«Хм, мені навіть цікаво, що ж із цього вийде»,— посміхнувшись, подумав я, коли за моєю спиною зачинилися двері. Повільним кроком повернувся додому і віддав мамі салат. Вона знову почала мені розповідати про нього. Що ж цікавого я зараз дізнаюсь? На жаль, нічого вартого мені так і не довелося почути.
«Ну нічого, сам скоро все дізнаюся,»— думав я, поки мама з сестрою метушилися і накривали на стіл. Батько безуспішно намагався дістатися свого віскі. Раз у раз одне й те саме, він намагається пробратися до своєї заначки, а мама це помічає і звітує його.
— Допомогти не хочеш, ледар? — прямо на вухо прокричала мені сестра.
— Не треба так репетувати, я не глухий, — обурено відповів їй.
— Воно й видно, сидиш у прострації. Фіг докличешся,— нарікала вона.
— Просто замислився. Що треба зробити? — підводячись із дивана запитав я.
Сестра наговорила мені цілу купу того, що треба принести з кухні. І чого вони завжди так морочаться з усім цим. Одних нарізок п’ять тарілок, наче у нас у сім’ї всі такі ненажерливі. Про салати я взагалі мовчу, мама випросила у сусіда його фірмовий і сама наготувала. А крім того ще гаряче, і не одне. Вона вочевидь переоцінює можливості наших шлунків.
Нарешті стіл був накритий, і ми всі дружно сіли за нього. Батьку все ж таки дозволили дістати його дорогоцінний віскі, чи багато для щастя потрібно. Ми їли, пили та багато розмовляли. Чого тільки не обговорили. Звичайно ж, не обійшлося без запитань про моє особисте життя, благо, я до цього вже звик і спритно виводжу тему в інше русло.
– Котра година? — спитав я у батька, якому було добре видно настінний годинник.
— Так уже пів на дванадцяту, скоро й новий рік,— усміхаючись відповів він мені.
— От чорт, — вилаявся я, — прошу мене вибачити, але я пообіцяв декому зустріти новий рік разом.
Під шквал обурень і питань я швидко накинув на себе куртку, одягнув черевики і вибіг за двері, побажавши сім’ї чудово зустріти новий рік. Пробігши, вже по знайомій мені доріжці ,я підійшов до потрібних дверей.
«І чого я зупинився? Потрібно зателефонувати до дзвінка. Ну ж бо. Невже хвилююсь перед зустріччю з ним? Цікаво, — роздумував я. Все ж таки набравшись хоробрості, зателефонував у двері. Щось довго її ніхто не відчиняє. Знову дзвінок, гавкіт собаки та.
— Так ти все ж таки прийшов? — Здається, він на мене не чекав.
— Звичайно, я ж обіцяв,— усміхнувшись куточками губ відповів йому,— а ти не чекав мене?
—Ну, ти запізнився на півтори години. Гаразд, заходь уже,— він пропустив мене всередину.
— Я обов’язково заглажу свою провину, — знімаючи куртку, відповів йому.