Невже це кінець?

Він шукав притулок, щоб сховатися від монстрів. Отримане поранення могло привернути увагу упирів, але на його щастя, там були лише заражені паразитами люди. Альберт Кінг вже майже рік виживає в цьому жаху. Після нападу Космічного Кракена його життя та життя людей пішло наперекір.
Паразити швидко поширювалися серед людей та захоплювали їх тіла, і жодні ліки не могли врятувати від них. Тільки строге дотримання дієти та пиття очищеної води допомагали уникнути зараження.
Альберт неймовірно любив харчуватись сухою вермішеллю та енергетиками, це шкідливе харчування врятувало його від паразитів. Але, на жаль, воно не рятувало від нападів упирів та заражених.
Кожен раз монстри нападали на нього, і він відчував, що залишився сам на сам у цьому живому кошмарі.
Сьогодні паразитовані напали на Кінга, хоча один з монстрів виділявся серед них.
– Чорт, що за мутант! – прошипів біловолосий хлопець, відбиваючись від монстра.
Сам мутант виглядав як звичайна людина, але замість голови був кальмар, а руки мав з кігтями та лускою. Ця тварюка накинулась на нього, бризкаючи слизом. Хлопець замахнувся ножем і прорізав рану на тілі мутанта, але, як тільки він витягнув ніж, рана монстра миттєво загоїлась. Кракеноподібний замахнувся і кігтями подряпав плече Кінгу, той скривився від болю і почав тікати, шукаючи сховище. Надія, що його не знайдуть, згасла, коли монстр розбив скло у приміщенні.
– Чортівня! Що ти за чудовисько!? – хлопець не зміг відбитись і отримав другу подряпину нижче раненого плеча. Другий удар від монстра мав пробити йому грудну клітку, але несподіваний постріл відвернув увагу монстра і той кинувся в сторону стрілка.
Чоловік, своєю чергою, не відскочив, а лише пригнувся, рукою пробивши груди монстру. Альберт краєм ока побачив, як той встиг туди щось запхати, після чого чоловік відштовхнув монстра і вистрелив прямо в його груди. Зненацька мутант вибухнув, обливаючи своєю бридкою кров’ю та слизом стрільця.
– Фу, ну й гидота. – Прошипів чоловік. – Агов, хлопче! Ти в порядку?
Кінг стояв у ступорі, адже перед ним стояв дуже привабливий чоловік, хоч і весь в крові та слизі. Оранжеві очі та сіре, майже біле, волосся незнайомця заворожували хлопчину.
– Агов?
– Ой. Вибачте, так, я в порядку. – сказав Кінг, прикриваючи поранення на плечі.
– Ага, звичайно, все плече та рука в крові, і ти в порядку. – чоловік крізь окуляри пиляв поглядом прикриту рукою рану. – Ми негайно підемо до мого бункера, і я оброблю її тобі.
– Дякую, але… – хлопець сторонився чужинця, одного разу він уже потрапив у засідку упирів, котрі прикинулись людьми.
– Ніяких але! До речі, мене звати Джон. А твоє ім’я?
– Я Альберт…
– Що ж, Альберте, ми негайно підемо в моє укриття, воно близько. – чоловік підійшов до того, оглянувши рану. Ніби не серйозне, але бозна, чи ти не заразився. Я перевірю. Ходімо.
“Виглядає як людина, очі не червоні, як у тих упирів, але цей оранжевий колір дивний”, – думала хлопчина.
Все ж він пішов за ним, але міцно тримав ніж.
Вийшовши з покинутого будинку, вони направились до схилу біля близької річки, давно зараженої паразитами. Там був вхід в печеру, а біля неї лежали трупи. Кожен труп належав монстру чи мутанту, тіла вже наполовину розкладалися і сильно смерділи.
– О, господи.
– Вибач, але я залишив їх тут, щоб вовкулаки не наближались до мене, у них гарний чутливий нюх. Та ще більшість з них паразитовані. – чоловік провів його по схилу.
Внизу красувалися великі залізні ворота, які були сильно пошкоджені кігтями монстрів, а також мали сліди від куль і незрозумілі вм’ятини.
Чоловік притулив руку до індикатора, і ворота відчинилися.
– Проходь, можеш собі на диванчику присісти, я зараз знайду аптечку. – чоловік відкинув рюкзак з плеча і пішов у сусідню кімнату.
Альберт швидко оглянувся і не помітив нічого дивного. На столі стояла срібна таця, на якій був бокал від вина, хоча в самому бокалі на дні були залишки чогось зеленого.
Поруч валялася скляна пляшка від вина, а ще поруч була пластикова пляшка з якоюсь зеленою рідиною.
– Агов, Альберт. Обернись сюди, зніми одяг. – чоловік підійшов з величезною аптечкою до нього.
Кінг все ж зробив це, розчервонівшись при цьому, але зняв толстовку, під якою була добряче така рана, і інші загоєні поранення.
– Ого, ну ти й… Як так. – чоловік став на коліна перед ним і почав обробляти рану чимось. Спочатку ніби не було болю, але після другого нанесення це заболіло.
– Агр. – він закусив губу, і з неї потекла кров.
Джон різко підняв голову і вибрав кров із губи хлопця за допомогою серветки, змоченої якимось розчином.
– Обережніше. Давай-но ти прикусиш цей кусок більш жорсткого бинта. Я зараз зашиватиму рану, буде боліти, але тобі доведеться витримати.
Альберт погодився і прикусив бинт. Під час зашивання рани він ледь не плакав.
– Готово. Головне не чіпати рукою, щоб не розлізся шов. – Джон відкинув голку та залишки ниток в спеціальний контейнер для утилізації, а також викинув використані тампони після обробки рани.
– Ам, можу я поставити тобі питання?
– Звісно, питайте все, що вас цікавить.
– А що в тій пляшці?
– О, це… Це щось на зразок смузі… З зеленого салату… – Джон замешкав, потім продовжив. – Мене вже дістали інші напої, як Кола чи Спрайт.
– Ммм… Якщо чесно, я вже дуже давно вживаю енергетики… Не знаю, як я ще живий…
– Непогано. Уф… – Джон відніс аптечку на місце і сів поруч з хлопцем. – Я виснажений…
Це були його останні слова, перед тим як він заснув.
Хлопчина піднявся і почав уважніше оглядати кімнату.
Затишна кімната в бункері під землею вражає своєю старовинною красою. У цьому обмеженому просторі, що не має вікон, створено атмосферу класичного ретро-інтер’єру.
Срібна таця зі столовими, різноколірні скатертини та кришталеві чарки виглядають дуже вишукано на столі, який стоїть в центрі кімнати.
Дерев’яні стіни оздоблені античними картинами та малюнками, надаючи кімнаті старовинний шарм.
Хлопець відчував себе як в іншому світі, серед розкішності та аристократичної краси. Але, попри всю цю розкіш, він не міг забути про свої проблеми та небезпеки, які чекали його за дверима цього бункера.
Альберт думав про те, як він опинився в цьому бункері, і чому Джон, так само як і він, намагався вижити в цьому жорстокому світі. Тим часом за дверима цього оазису розкоші та безпеки, небезпека не спала. Упирі та заражені паразитами постійно шукали своїх жертв, а цей бункер міг бути їхнім наступною ціллю. Альберт підвівся зі стільця та витягнув ніж, який він носив із собою.
Звуки хриплих голосів та стуків підказували, що щось небезпечне наближається до бункера. Він спробував зібрати свої думки та вирішити, чи має він ризикувати тим, щоб розгадати таємницю цього місця, чи намагатися вижити в жорстокому світі поза цими стінами.
Альберт легенько штовхнув Джона, і той обернувся до нього з питальним поглядом.
– Що таке?? – запитав Джон, вгадуючи тривожну атмосферу.
– За дверима щось є, і це наближається до нас, — відповів Альберт, утримуючи ніж в руці.
Джон зрозумів серйозність ситуації й відійшов від столу, де вони розглядали малюнки.
– Ми краще готуймося до нападу.
– Якщо це дійсно небезпечно, то ми маємо бути готові, — погодився Альберт.
– Нам краще бути разом в цей момент, — сказав він.
Джон зрозумів, що їм доведеться виправдати свої дії, незалежно від того, що за цими дверима.
– Що б там не було, ми готові, — сказав Джон, підготовлюючись до, мабуть, неминучого нападу.
Альберт і Джон напружено слухали, як ззовні чути стукіт дверей. Звук був важким і виразно давав знати, що щось велике та небезпечне намагається потрапити в бункер.
– Ми маємо діяти швидко, — прошепотів Джон, взявши ніж у руку. Він намагався не показувати Альберту свою справжню силу.
Двері почали гойдатися від сильних ударів, і вони обоє підготувались до нападу. За дверима чути лайки та вигуки, які вказували на те, що упирі вже знають, що вони в бункері.
– Готовий? – запитав Альберт, готуючись відкрити двері.
Джон кивнув і відкрив двері. На порозі стояли упирі, і вони негайно накинулись на них.
Битва розпочалася в мить ока, і Джон відступив, щоб прикрити Альберта. Упирі були сильні та витривалі, і ця битва обіцяла бути жорстокою.
– Тримайся! – кричав Джон, оберігаючи свого спільника, беручи на себе кожен удар і поранення.
Альберт боровся, намагаючись не допустити, щоб упирі прорвалися в бункер.
Упирі накинулися на Джона та Альберта з жахливою агресією. Джон рухався швидко і точно, уникаючи їхні удари та укусів, і намагався не виявити своєї справжньої сутності перед Альбертом. Він міг відчути, як зуби та кігті упирів нещадно пробивали його шкіру, але він намагався витримати біль і не показувати слабкість.
Альберт теж не сидів склавши руки. Він користувався своїм ножем та срібною тацею, яку першою побачив в бункері, намагаючись відбити атаки упирів. Його рани кровоточили, але він старанно продовжував боротьбу.
Упирі розкидалися навколо, запускаючи своїми кігтями та зубами в усі боки. Кров упирів була зеленою, і вона бризкала навколо при кожному ударі.
Здавалося, що битва тривала вічність, і кожен рух був обміркованим та швидким. Джон намагався вбивати упирів, а Альберт боровся, не зважаючи на біль та втому.
Нарешті, вдалося вбити одного з упирів, і він перетворився на попіл.
– Як нерозумно, Джоне. – сказав один з упирів, ніби знаючи власника бункера.
– Я нізащо не дозволю тобі нашкодити хлопчині. Попробуй наблизитись, тварюко!
Упир проігнорував погрозу і кинувся на Кінга. Джон вихопив срібну тацю і впихнув прямо в груди монстра.
Він надіявся, що Альберт не помітить, що його рука була опалена від срібла. Хлопчина бачив, як вихор боротьби розгортався навколо нього, і він помітив, що Джон використовував срібну тацю, а рука його тремтіла.
Упир, опалений сріблом, зачав стогнати й розпадатися на попіл, а інші відступили на кілька кроків, збентежені втратою товариша. Небезпека минула, але обидва знали, що це лише тимчасово. Упирі не давали спокій, і ця битва ще далеко не завершилася.
Несподівано один з монстрів знову кинувся на Альберта. Саррінгтон прикрив того собою, отримавши серйозне поранення для людини. Неймовірно різкими умілими рухами Джон знищив нападника та упиря позаду, лишаючи після них попіл.
Хлопчина помітив серйозне поранення на тілі Джона, але той різко кинувся в іншу кімнату, це збентежило його, тож Альберт не випускаючи ножа пішов за ним.
Це було, мабуть, страшенною помилкою. В кімнаті було темно і з цієї темноти на нього щось напало, придавивши до стіни. Ніж випав з рук, а очі не змогли спочатку сфокусуватись.
– Ай, чорт! Боляче! – Кінга охопив шок та страх. – Невже це кінець?..

П.С.: в пошуках редактора