Поклич Мене, Коли Вирішиш Захлинутися

“Він що?!”
“Я сам не знаю, що сталося, гадаю, треба буде його розпитати.”

“Повний пиздець. Я знав, що все не райдужно, але щоб ось настільки…”
“Слухайте, його друг зараз у жахливому стані, він сам не кращий. Давайте не будемо погіршувати?”

“Неважливо.”

Бін пішов назад у палату до Мінхо, там сидів і Чонін. Весь правий бік червоний від удару, приклався він непогано.

“Що, бляха, сталося?” Мінхо не зводив очей із друга. Він не міг такого зробити. Це не він, точно ні.

“Я подзвонив мамі…”
“Ну?”

“Вона почала звинувачувати мене в усьому, а далі я погано пам’ятаю…”
“Тобто, те, що трапилося, вона вважає твоєю провиною?”

“Так, і ще вона говорила з кимось третім.”
“Охуїти, і що робити?”

“Не знаю…”
“Може сказати як є?”

“Ні, Мінхо, мені вже двічі дзвонили з лівого номера, гадаю, зрозуміло, хто це.”
“…Я… не знаю тоді теж що робити… Може звалимо? Всі разом? Або щось таке? Я правда не бачу іншого виходу…”

“Ага, одразу в столицю, звісно… Це безглуздо все.”
“Ну, я спілкувався з Мьоном щодо Лі, думаю поліція тут не допоможе, його батько не остання людина там…”

“І він буде далі робити що хоче через батька, а на мене хочуть начепити ліве вбивство, так виходить?”

“Та живий він, просто тепер обмежений.”
“Він і без цього таким був.”

“І то правда…”

Дзвінок

“Та скільки можна блять? Алло.” – він наважився взяти слухавку “Ніні, як же ти так вчинив зі своїм батьком, а?”
“Хто це?”

“Твій друг! Це ж Мьон, не впізнав?”
“Що…”

“Що? Я просто турбуюся за тебе!”

Чонін скинув.

“Хто це був?”
“Мьон. Він дізнався про батька.”

“Дідько, ще й він тут? З ним треба щось робити, він життя не дасть тепер.”

Телефон вібрує і вібрує.

“Що там відбувається?” – Лі стало цікаво
“Не знаю, у групі строчать.”

“Подивися, раптом важливе щось.”

Варто подивитися, він має рацію.

“Стаття начебто…”

Пишуть зрозуміло про кого, і про що.

“…практично вбив власного батька. Слідство буде якомога ретельніше розбиратися з цією справою.”
“Про мене… Тут пишуть, що я практично вбив батька…”

“Нехай пишуть що хочуть, Нін. Це ж жовтуха звичайна, ніхто її не читає.”

Тим часом чат летів як не в себе.
Хіба 30 людей можуть там швидко друкувати?

“Як він міг таке створити?”

“Жах який”

“Я завжди знав, що він дивний тип”

“Неможливо, як?”

“Не читай, кажу тобі, вимкни телефон.”
“Це точно Мьон поширив, я впевнений.” – Лі має рацію, ніхто, крім нього, подібне і не зміг би викинути.

“Ми придумаємо щось, не переживай тільки.” – Бін обійняв за плече Йена, нехай і видно, що це не допомагає нікому.

Хто ж знав що так все обернеться? І наскільки далеко це все зайде?
Страшно подумати.
Тепер він убивця для всіх, і що тут поробиш?
Чи потрібно?

✹✹

З Мьоном потрібно обговорити це все. Лі мав рацію, спокійного життя він не дасть. Тим більше така ситуація цікава виходить.

Чонін чекав його на даху.

Бін відразу сказав, що йти туди одному – погана ідея. А йому все одно, скоро стане ще гірше, і він чекає цього.

“Як бачиш, я один, як і домовилися. Так, і про що ж зі мною хоче говорити вбивця свого ж батька…?”
“Закрийся, я його не зачепив навіть пальцем, там усе занадто заплутано.”

“Ну не знаю, мені здається все чорним по білому написано. Ти – вбивця. Угробив родича, залишив його овочем. Може це так вплинуло, що я тебе щодня після школи бив?”

“Це до чого? Я його не чіпав, і досить надсилати ці жовтушні статті.”
“О ! Може ти мене вбити вирішив? Таке місце гарне, а потім ще скажеш, що я сам стрибнув з горя, а?”

“Закрийся нахуй! Ти нічого не знав і не знаєш.”

“Будь обережнішим зі словами, а то гірше собі тільки зробиш.”

А гірше може бути.

“Гірше? Стояти тут із тобою, ось що найгірше.”
“Ти сам мене покликав, чи дах зовсім поїхав уже?”

“Я не чіпав його! Це була мама. Зараз я не знаю, де вона.”
“Ще щось скажеш?”

“Це вона його вдарила! Він упав і розбив собі голову після цього. Це не моя вина!”

“Ти покликав мене на цей клятий дах заради цих шмарклів? Якщо так, то в мене є справи й важливіші за подібне.”
“Ну, я й не очікував, що до тебе дійде щось, просто вкотре переконався в цьому.”

“Ага, я подивлюся на твої спроби вилізти з цього лайна. Поклич хоч коли вирішиш захлинутися в ньому.” – Мьон пішов

Проводжаючи того середнім пальцем, Чонін сидів і не розумів нічого.

Що далі? Ніхто йому не повірить, ніхто не допоможе.

Завжди можна закінчити все, головне зважитися на відповідальний крок.

✹✹

“Навіть думати забудь про це! Ти ідіот чи що?” – таким злим Мінхо не був ніколи
“Що таке?”

“Це ж не нормально! У тебе все плече в цих порізах, тебе потрібно записати до лікаря, не можна так із собою чинити, Йен!”
“Я знаю, що це погано, але що мені ще робити? Що?”

“Блять, та не знаю, ну точно не різати собі передпліччя. Ти через це не носиш футболки, так?”
“Це одна з причин…”

“Не смій так більше робити! Хочеш я на роботу влаштуюся? Я зароблю тобі і на лікування, і на що захочеш!”
“Не виставляй мене хворим якимось…”

“Краще зараз виставлю тебе таким, ніж потім справді станеш ним.”
“Це дурня все, Лі. Це не допомагає.”

“Ти не пробував навіть! Забудь, кажу! Ще дізнаюся про твої ці витівки.”
“Ага…”

✹✹

Він слухав усю розмову, всі ті слова, записані на диктофон. Слухав, і в деяких місцях погоджувався з Мьоном. І мама має рацію. Існує сотні й тисячі варіантів, однак, Чонін прийшов до єдиного невірного, як він думає.

Хіба любляча мама вчинить так зі своєю дитиною? І чи любляча?

✹✹

“Мама дуже зла на тебе, Чонін.”

Знову випивала з батьком. Судячи з синіх плям на обличчі.

“Це через тебе все, ти знаєш же, так? – тицяє в синець під оком. – І це теж, і це.” – водить пальцем по всьому обличчю.
“Мене навіть вдома не було! До чого я?”

“Який же ти невдячний… Боже, кого я виростила? Недолюдина якась…”
“Що…?”

“Що чув. Чи ти ще й глухий? Інвалід ще до всього на додачу.”

Недолюдина…?

✹✹

“Тварина, сюди йди!” – п’яний батько кричав услід босому хлопцеві.

Котрий раз він тікає з дому? Раз шостий може, чи сьомий… Мама знову залишилася з ним сам на сам, а сам утік як щур.
Вона мала рацію, він точно не людина.
Але хіба він винен?

✹✹

“Це Мьон зробив?”
“Батько.”

“Бляха, що знову?”

“Як завжди, Лі. Нового нічого в нас не буває…”
Він знову дезінфікував другу рани.
Шрамів на руці стало більше, але при другові він не соромиться знімати сорочку, як при інших зазвичай.

“Ти знову за своє?”
“Ти про що?”

“Рука.”
“А, ні, це заживає просто погано.”

“Чонін, я ж бачу що ні, навіщо ти брешеш мені?”
“…”

“Гаразд, так, у мене є хороша новина для тебе.”
“Це яка?”

“Я знайшов хорошу роботу!”
“Через мене?”

“Так, я і для себе теж, рано чи пізно довелося б. А тут і тобі допоможу!”
“Може і мені варто?”

“Можна спробувати! Ось побачиш, ми заробимо купу бабок, зберемо речі, і всі поїдемо звідси!” “Ха, окей, я постараюся не забути.”
“Не забудеш, це буде швидше ніж думаєш.”

“Сподіваюся…”

✹✹

Чонін швидко друкував на телефоні текст, слухаючи  запис диктофону. Це яке коло за рахунком? Він обіцяв, що через 20 хвилин повернеться. Мабуть, знову не вийшло стримати слова.
Знову.

“Відправити…” – натиснув на синю кнопочку, після чого залишив телефон лежати з краю