Розділ 29

Шимура Данзо, проводив інструктаж групи АНБУ Кореня, у великій залі. Щось про їхні невдачі, і як вони повинні бути ідеальними, та все інше. Я не вслухувалась, в мене були заняття цікавіші. Наприклад, зайняти вигідну позицію, підібратись до Данзо, і вбити виродка. Бажано без бою.

Я, звісно, хотіла б порізати його на шматки і спалити, але не була впевнена, що зможу повторити успіх Саске, вбивши його десять разів підряд. Не даремно ж в деяких колбочка були відсутні Шарінґани? Остаточно він помер підірвавши себе, чи щось таке. Не пам’ятаю вже. А це й не так важливо.

В нього вже є приблизно одинадцять Шарінґанів. Десять, вживлені в руку, і один в очницю. Це вже достатня проблема. Ще одна – в тому, що він старший та досвідченіший за мене. До того ж, я не знаю наскільки він сильний. Якого він рівня? Наскільки сильно будуть зменшуватись пошкодження, які я нанесу? До того ж, тут повно вірних йому ніндзя.

Я мала приготуватись до цього бою.

По-перше, не дати Шимурі Данзо покинути цю залу. Вона була простора, і пуста. Тут нам нічого не буде заважати.

По-друге, заблокувати цю кімнату, щоб Данзо ніхто не допоміг. Для цього, я використала амулети бар’єру. Розмістила, їх в кожному кутку і на кожній стіні кімнати. Залишилось, встановити лише один, але зроблю я це вже після того, як всі АНБУ підуть звідси.

По-третє, припаси. Зілля, амулети, зброя. Все, що може мені знадобитись. Чакри в мене багато, зілля теж, якщо що, я зможу перемогти вимотавши його.

∞

Відпустивши АНБУ Данзо залишився стояти на місці.

– То це через тебе тут так шумно?

Я здригнулась. Він все таки мене помітив.

– І хто ж ти такий? Сильний мабуть, якщо зміг пройти крізь моїх АНБУ.

Поки він говорив, я закріпила останній амулет бар’єру. Тепер ми тут закриті. По кімнаті пройшла ледь помітна хвилі і залу оточив прозорий бар’єр. Єдиний хто зможе його зняти, це той хто поставив, а якщо ні, то бар’єру повинно вистачити на пару тижнів.

– О. Бар’єр? Здається міцним. Ти маєш якесь відношення до Удзумакі?

Я мовчала, обережно обходячи Шимуру. Амулети невидимості і маскування, все ще діяли. Він не міг мене бачити. Треба лише вбити його. Швидко, точно, і, бажано, назовсім.

Я обійшла чоловіка зі спини. Дістала меч. Вкрила його чакрою вітру, бо вона значно тихіша за блискавку. І вдарила Данзо прямо в серце. Дід захрипів і впав.

Ха… Вузол, який гострим комнем застряг в моїх грудях нарешті розпустився. Злість, горе, біль. Страх. Все те, що роками накопичувалось в мені. Все, що Данзо змушував мене відчувати відтоді, як я потрапила в цей світ. Горе і відчай, які я відчула коли знайшла його «трофеї». Я відчула, наче мішок із всім цим відкрили і висипали кудись, де мене воно не зачепить. Наче, все погане різко зникло, і всі мої проблеми були вирішені. Все моє тіло раптом розслабилось, і я ледь не впустила меч. Майже, як хтось обрізав нитки маріонетки.

Невже цей покидьок нарешті здох? Мої брати тепер в безпеці? Він більше не буде нам докучати?

Раптова біль в спині вирвала мене з роздумів. Трупа переді мною вже не було. Точно як і дії амулетів. Вони вимкнулись, як тільки я вдарила Данзо. А дід, якого я, наче, вбила стояв за мною плюючись вакуумними пулями.

Я пропустила дві, перш ніж почала нарешті ухилятись. Тож, він вже активував Ідзанагі. І дійсно. Права рука вже не була замотана. Біла, зморщена і вкрита червоними очами. Виглядала вона огидно. Мерзото, чому б тобі просто не здохнути?!

Я почала лікувати отримані рани. Нічого страшного. Головне, не дати йому наблизитись.

– Тож, сюди пробралась маленька Учіха. Сецуко Учіха. Хіба ти не повинна, як сумлінна дружина, сидіти вдома біля свого чоловіка?

– Не твоя турбота, де я, і що роблю, – прогарчала я.

– Якщо ти тут, то моя.

Він випустив в мене ще декілька вакуумних пуль. Довелось пострибати, але жодна не попала. Розмахнувшись, направила чакру блискавки в меч. Він розтягнувся і став схожим на гострий батіг.

Я спрямувала його в праву руку Данзо. Чи вдасться мені перемогти відрізавши його руку з Шарінґанами? Дід, очікувано ухилився. Але були у мене пару фокусів, на які ця пристаріла мумія не очікувала. Різкий змах рукою, і, вкритий блискавкою, кінчик батога розвернувся і пробив легені старому.

Я смикнула рукоятку, і батіг з хрускотом вирвався з тіла Данзо. Той видав булькаючий хрип і почав танути в повітрі.

Залишилось дев’ять Шарінґанів.

– Цікава зброя, – почула за спиною.

Злякавшись, я прискорилась і зі всієї щосили врізалась в стіну. Надто близько. Якщо, раптом, він поставить на мене паралізуючу печатку, мені кінець. Тут немає Обіто, який би однією своєю присутністю тримав Данзо в напруженні. Навіть Карін могла стати якимось відволікаючим фактором. Тут були лише ми двоє.

Поки я відновлювала дихання, після раптового прискорення, Дід вже почав складати печаті.

[Бажаєте скопіювати техніку?

Техніка: Вакуумна хвиля

Ціна: 40 очків

Так / Ні ]

Так! Не закривай мені огляд!

Я припинила направляти чакру в ноги, відліпилась від стіни і гепнулась на підлогу. В те місце, де лише пару секунд тому находилась моя тушка, врізалась потужна хвиля вітру. Спочатку, я почула гуркіт від розрізаного каменю, а потім наче щось кудись засмоктало. Озирнувшись – зрозуміла, що це бар’єр. Здається це він поглинув атаку.

Але часу, на оцінку бар’єру, мені ніхто не дав. Прямо піді мною виросли кам’яні шипи. Що за?.. Хіба він це вмів?

– Тож, що така соплячка, як ти, тут робить? – повільно підходячи до мого пронизаного тіла, запитав Данзо.

Відповідати йому я не поспішала. Та й слухати його бажання не було. Все моє тіло пронизав пекучий біль.

Хіба Шимура міг використовувати іншу чакру окрім вітру? Бляха. Шо за підстава? Тепер що, битись із цим чудовиськом майже в сліпу? Але він принаймні не збирався мене вбивати. Не цією атакою. Шипи пройшли крізь ногу, лівий бік і руку. Нічого смертельного. Однак це не дасть мені рухатись. Або він так вважає.

Я почекала поки дід підійде поближче, зібрала всю свою чакру і вивільнила потужну хвилю чакри блискавки. Це зламало шипи, і вразило чоловіка достатньо сильно, аби він черговий раз помер. Такий собі Чідорі Нагаши made by Сецуко. Дивно, що Система не вимагала від мене за це очки навичок.

Тепер у мене було декілька секунд. Я дістала з Рюкзака одразу два божественних зілля, один для HP, інший для CP. Ковтати все одразу, я не стала. Як казала Система, вони досить потужні навіть якщо ділити їх на порції. Тож примірившись, я відпила третину кожної з пляшечок. Рани затягнулись, а чакра відновилась повністю.

Тепер, можна було продовжувати бій. Труп Данзо знову розвіявся, а живий він, з’явився недалеко від мене. Не гаючи ні секунди, я виростила свої власні кам’яні шипи. Мої однак, цілились по важливим органам. Тож, як тільки Шимура матеріалізувався, то знову був змушений відроджуватись.

На цей раз, я витратила час його воскресіння на переміщення своєї тушки в більш вигідну позицію. Приліпилась на стелю і почала чекати появу Данзо. Він не змусив себе довго чекати, з’явившись недалеко від місця, де я раніше була.

Наповнивши меч чакрою вітру, відправила його в Шимуру. Але, здається, він вирішив не попадатись на один й той самий трюк двічі. Дід виростив перед собою стіну, в яку в врізався мій меч-батіг.

– Ви, Учіхи, завжди були проблемою.

– А ти завжди був таким балакучим? – роздратовано спитала я, і не чекаючи відповіді, видула в нього один за одним три великі шари полум’я.

Рішення було дурне. Один шар розбив стіну, що він викликав, другий він потушив водяним джутсу, а третій, який я сховала за другим, спалив самого Данзо. Однак температура в приміщенні піднялась, а кількість кисню різко зменшилась. Палити вогонь в закритому приміщенні, де навіть вентиляція блокувалась бар’єром? Та я справжній геній. Ще й чакра майже вичерпалась. Довелось ще раз пити зілля.

Однак, він все одно помер, а густа завіса пару і пилу не спішила розвіюватись. Я зістрибнула вниз. Ті секунди, які потрібні були Данзо на відродження минули, а його самого я не бачила. Скоріш за все, він заховався в тій завісі.

Спочатку, я хотіла скористатись невидимістю. Але, думаю, це не буде великою перевагою. Не тоді, коли пил вже почав потроху осідати. Щоб остаточно прибрати завісу, я використала вакуумну хвилю. Користувалась нею я лише перший раз, і чакри використала зовсім трохи, тож не розраховувала ні на що серйозне. Але результат мене все одно розчарував. Різниця між нашими рівнями було колосальною. Якби всі ті попередні рази я не попадала по критичним точкам і не вливала б всю в техніку астрономічну кількість чакри, Данзо досі був би живий і не пошкоджений. Навіть Ідзанагі вимкнув би, бо мої атаки не нанесли б йому ніяких смертельних пошкоджень. Продовжувати попадати по критичним точкам – мій єдиний шанс на перемогу. Або я вбиваю його одним ударом або не вбиваю зовсім.

– Якось слабкувато. Невже це все, на що здатна принцеса клану Учіха? Ганьба.

Технічно кажучи він не помилявся. Удар був жахливим, а я, як та що знаходилась під офіційною опікою свого дядька-голови клану могла носити титул принцеси. А так, я все ще була всього лише племінницею.

Але що він намагався зробити? Спровокувати мене? Так це не вийде. Я і так знаю свій рівень. Буквально. Зараз він 146. До рівня Данзо ще приблизно 90. Про рівні Мадари і Кагуї я навіть думати не хочу.

Відкинувши в бік роздуми про не дуже щасливе майбутнє, сповнене постійним фармом заради підняття рівня, я знову атакувала батогом. Меч, розтягнувся, засвітився чакрою блискавки і полетів широкою дугою по залу.

Данзо, мабуть вирішивши заощадити чакру, кинувся на мене із кунаєм. Ухилившись від леза, Шимура швидко біг в мій бік. Хоча чоловік і був значно повільніший за мене, я теж не поспішала, даючи йому наблизитись. І ось, коли він був приблизно метрах в трьох від мене, дістала інший меч, і наповнивши його чакрою блискавки пронизала Данзо.

Вже шість смертей.

Раптом, я відчула, як у мене в голові ніби щось повзає. Ха. Ґенджутсу вирішив спробувати? Не вийде. Моя стійкість до ілюзій була достатньо висока, аби не звертати на неї увагу. Однак я все ж зупинила потік чакри, аби позбутись будь-яких ефектів, просто про всяк випадок.

Меч, втративши живлення, стягнувся назад, а я завмерла, прислуховуючись до наймеших шорохів. Данзо, після шести смертей, по якійсь дурній причині, все ще вів себе так, ніби саме він тут займає домінуючу позицію. Я б на його місці вже почала панікувати. Але він, досить повільно підійшов до мене, роздивляючись, наче я якийсь товар.

– Ти станеш непоганим екземпляром. Але спочатку, розкажеш куди ти діла мої минулі експерименти.

То ось чому він хоче мене живою. Через те, що я заховала в Рюкзак все що він так довго збирав. Ха. Ну удачі.

Дочекавшись поки Данзо нарешті стане достатньо близько до удару, я, вирішивши не вигадувати велосипед, повторила своє Чідорі Нагаши made by Сецуко. Серце в діда хапануло вдруге, і він гепнувся де стояв.

[Бажаєте створити техніку?

Техніка: Чідорі Нагаши made by Сецуко

Ціна: 50 очків

Так / Ні ]

А. Її ж ще не придумали… Буває.

Так, хочу. Тільки «made by Сецуко» з назви прибери.

[Здроблено.]

Діставши недопиту пляшку Божественного зілля мани, я відхлебнула останню третину. Але одразу ним і захлинулась. І купою води на додачу. Мене впечатало в стіну.

Знадобилось декілька секунд, щоб прийти до тями. Вода від Водяного дракона, яким мене атакував Данзо, розтеклась по підлозі. Десь збоку розбилась пляшка із залишками зілля. Дідько. Я відволіклась, і пропустила його відродження. Однак я встигла проковтнути трохи мікстурки, перш ніж мене накрило водою.

– Які цікаві в тебе мікстури. Їх я теж заберу.

– Змушена відмовитись, мені вони потрібніші.

Чакри відновилось не так багато, як хотілось. Але цього поки вистачить.

Води від дракона вистачило, аби залишити нас із Данзо в калюжі обох. До того ж, я була вся мокра. Використовувати блискавку прямо зараз було поганою ідеєю. Тож на цей раз я використала його воду, створила декілька водяних списів, які пронизали Шимуру.

Це однак, не дуже йому зашкодило. Знерухомило? Так. Вбило? Ні.

Я смикнула руків’я батога сильніше ніж повинна, і леза, наповнені чакрою вітру, стрімко полетіли прямо в Данзо. Діду, який і так застряг на місці з пронизаними ногами, тепер ще й серце пробило.

Вся ця битва, йшла лише десять хвилин, а я вже відкупорювала другу пляшку Божественного зілля, бо в кожну атаку доводилось вкладати купу чакри. Чідорі Нагаши, мого виробництва, взагалі жерла все що у мене залишалось. Але навіть так, я спустошила себе вже чотири рази. І це тоді, коли на найважчому босі жодної пляшки не п’ю.

Але бій, поки що, йшов на мою користь. І думаю, вже час підготувати для Данзо пастку. Для цього я використаю тіньових клонів. На мою думку ця техніка мала більше мінусів ніж плюсів, але для мого плану підійде.

Для максимальної ефективності, у шинобі, що використовує Тіньове клонування, повинен бути запас чакри як у Біджу. Якщо ж ні, то для бою її використовувати не було сенсу. Хіба що для бійки з кимось набагато слабшим. Однак, якщо використовувати цю техніку для отримання «зайвих рук», то вона безцінна. Для домашніх справ наприклад. Або для виконання домашнього завдання.

Зазвичай я створювала чотирьох клонів і відправляла їх на зачистку підземелля. Монстри зазвичай були досить тупими і слабкими аби звичайних клонів вистачило. Босів їм звичайно не перемогти, але це й не потрібно було. Я ж в цей час займалась навчанням Хаку. При створенні, клони додавались в групу, як звичайні Користувачі, і мали ті ж самі можливості. Наприклад, тому що це були мої клони, вони мали доступ до власного Рюкзака і Системи, яка була наче клоном моєї. Я навіть подивилась на їхні номери, там просто додавалось число через кому. Однак це не відміняло того, що вони були цілком самостійними, і отримували свій власний досвід. Я б напевно назвала б це зовсім безглуздим, якби не одна механіка системи.

Коли члени групи помирали, весь їх досвід і предмети з Рюкзака, переходили до мене. Досвід переходив не повністю, а приблизно третина (Індіана пояснював, що отримувати всі 100% від рівнів Користувачів було дуже жирно, тож Адміністратори це пофіксили), а от речі з Рюкзака передавались усі (це було зроблено, щоб артефакти, та інші магічні штуки не зникли в нікуди). Звичайно, якби в моїй групі були інші Користувачі, лут і досвід ділився б порівну, але в моїй групі були лише я та Хаку. А він лише НПС хоча й із доступом до системи.

Але оскільки в моїй групі були саме мої клони, тож мені переходив весь досвід який вони встигли отримати з моменту їх виклику, без врахування тих рівнів що вже у мене були.

І ця фішка системи, також була тією причиною, чому Користувачі дуже рідко виходили за межі Форуму в групі із кимось. Між нами з Індіаною тимчасово був встановлений зв’язок Наставник-Учень, тож ми і не могли нашкодити один одному. Але як тільки він закінчився, ми з ним хіба що вітали один одного, якщо бачились в Форумі.

Однак, зараз клони мені потрібні були не для АФК-фарма. Викликавши пару десятків, і подумки пожурившись, які ж вони вийшли слабкі, я ще раз відпила з пляшки із зіллям. Тепер, настала черга клона. Обравши одного з найближчих впихнула в її руку колбу, із залишками синьої рідини і пару мечів. Далі вона і сама знає що робити.

∞

POV Шисуі

Я дивився на Сецуко, яка помішувала щось в каструлі. Цей клон прийшла десь три дні тому, і заявила, що поки побуде тут. Днем вона, зазвичай, кудись зникала, однак зранку і вечором вона сиділа за столом на кухні і випитувала в мене новини.

– Я все ще не розумію чому вона не прийшла сама, якщо сумувала за мною, – спитав я клона, коли вона тільки прийшла.

– Хіба ви не посварились?

– Але вона відправила тебе. То ж можливо, я подумав, що вона готова пробачити мені?

– Хіба це не її треба пробачати? – різко спитала клон.

– Ні, – рішуче заперечив я. – Не її провина, що вона стала Сецуко. І вона все ще моя сестра. І я хочу її побачити.

– Це буде не скоро, – зітхнула Сецуко.

– Я знаю. Вона пішла з Конохи відразу після початку усамітнення, хіба ні?

– То ти знаєш. Хто ще?

– Я майже впевнений, що Фугаку-сама, тітка Мікото і Какаші-сан знають. Однак вони нічого не говорять, тож…

– Тоді нехай так і буде, – вона поставила на стіл тарілку з рисом і овочами.

– Де вона? – спитав я без особливої надії на відповідь.

– Не скажу.

Сьогодні ж клон була надзвичайно мовчазною. Не дивлячись на те, що я розповів їй, мабуть, всі плітки клану, вона й слова не сказала.

– Щось сталось?

– Ні, ні. Зовсім ні. Просто погане передчуття.

– Думаєш з Сецуко може щось статись?

– Хто знає, хто знає…

– Тоді скажи де вона! – вимагав я. – Ти ж знаєш де тебе викликали, ти можеш провести мене туди!

– Можу, але не буду, – покачала вона головою. – Твоя безпека мій головний приоритет. Якщо щось станеться із моїм оригіналом, то й тобі туди точно не слід йти.

– Я можу впоратись з усім, що може статись.

– Ммм, – похитала клон головою. – Є речі з якими вона не хоче щоб ти стикався. Облиш це.

Тц. Це моя робота турбуватись про Сецуко, а не навпаки. В той день коли сестра підтвердила, що вона інша Сецуко, не та яку я знав в минулому житті, я майже зламався. Маленька вперта Сецуко, яку я так і не зміг захистити… З того моменту, як прокинувся в новому часі, я жив думкою, що тепер зможу все виправити, що моя сестра і батьки будуть живі, що мені вдасться запобігти повстанню. Але мої батьки зникли, Сецуко виявилась не тою, на кого я сподівався. Хоча б с кланом усе добре. Але хоч там як, Сецуко, ця Сецуко, вона все ще моя сестра. Саме її я ростив в цьому житті, саме за нею наглядав. Однак, те, що я не зміг прийняти це одразу… Те, що від правди про особистість моєї сестри прокинувся мій Манґекьо… Все це говорить, що я не достатньо хороший брат для неї.

Як би ж я тільки міг її побачити. Сказати, як люблю її. Сказати, що вона все ще моя сестра, не зважаючи ні на що. Вибачитись, що я був не достатньо хорошим братом для неї.

Я підняв очі від чашки чаю, яку розглядав останні п’ять хвилин. Сказати все це клонові? Коли вона зникне, Сецуко отримає всю її пам’ять. Але це не відчувалось чимось правильним. Якщо я хотів виразити свою щирість, я повинен був сказати справжній їй це особисто. Дивлячись прямо в очі.

– Хей. Я хочу поговорити зі своєї сестрою. Відведи мене до неї.

Клон лише тяжко зітхнула. Вона була тут приблизно три дні і я весь час вимагав одне й те саме. «Відведи мене до Сецуко». Тож вона налила собі чаю, випускаючи, майже видимі, хвилі роздратування. Взяла чашку, ту саму, яку я подарував Сецуко на її випускний, синю із малюнками миленьких видр, і рішучим шагом пішла до столу.

– Я вже сказала н-

Пуф.

Дзінь.

Мені знадобилась секунда, щоб зрозуміти що сталось.

Секунду назад тут стояла клон Сецуко. Вона тримала чашку. І вона збиралась знову мені відмовити. Але клон зник з гучним «пуф». А чашка впала на підлогу і розлетілась на шматки.

Сецуко!

Що з Сецуко?!