Вічність кохання

Серпень обпікав школярів закінченням канікул, змушував ловити останні дні літа з усіх сил. Джин, Барбара та Ліза розʼїхались по домівках вслід за Сяо. Венті, Розу та Ділюка залишили відповідальними за квіти Лізи. 

За відсутності Барбари Розарія дозволяла собі куди більший спектр лайки, особливу увагу вона приділяла своєму волоссю, що відростало і заважало їй. Проте обрізати його вона вперто відмовлялась. 

Ділюк усе частіше грав на піаніно. Тепер на постійні пропозиції Аліси вступити до шкільного оркестру він давав відмову не одразу, дозволяючи собі трохи подумати. 

Джин майже щодня їздила в лікарню до Каї, любʼязно позичаючи йому власні конспекти, від яких Альберіх згодом відмовився, бо елементарно губився в них. Їй було доволі важко сприйняти той факт, що Кая більше ніколи не надягатиме повʼязку. Чорні корені його волосся, що ставали дедалі помітнішими, бентежили не тільки її, а й самого Каю. 

Евла з усіх сил намагалась відповідати ролі подруги, наново заслужити довіру. Вона неабияк заздрила Ділюку, на чиєму рахунку не було жодного скандалу, кому вірили, хоча він і досі лишався новеньким. Саме ця заздрість і привела її під двері кімнати Венті і Ділюка. І знову вона скористалась озвученими друзями планами для відстеження, саме тому їй було відомо, що Ділюк зараз в кімнаті один і найближчим часом нічого не зміниться. Відкриваючи їй двері, Ділюк не стримав свого здивування: 

– Ого… 

Евла безцеремонно пройшла всередину, всідаючись на диван. Раґнвіндру нічого не залишалось, окрім як зачинити двері та пройти за нею. 

– Я хочу поговорити з тобою.

– Навіює спогади. 

– Я не хочу, щоб хтось про цю розмову знав… – Вона втупила погляд у столик, боячись поглянути на Ділюка. Сформувати власний запит виявилось складніше очікуваного. – Ми обидвоє спочатку були доволі холодними з іншими, тому нам не поспішали довіряти. Але ти змінився, став відкритішим, тобі усі довірять ледь не найбільше, а я залишилась на місці. Чому так? Що ти робив, чого не робила я? 

Ділюку хотілось провести її до кабінету психолога та сказати, що вона трохи помилилась кімнатою, проте розпач, що чувся в її голосі, не давав йому цього зробити. Батько вчив співчувати чужому горю, не відвертатись, а навпаки пропонувати допомогу. 

– Я бачу, що ти намагаєшся з усіх сил, – Ділюк намагався копіювати тон Каї, з яким той звертався до нього під мостом, відвертаючи увагу від триклятих пляшок з алкоголем, – проте твоя взаємодія з Аяксом слави тобі не робить. Потрібен час, щоб відбілити це. Ти не просто починаєш з нуля – ти починаєш з мінусу. 

– Ти теж починав з мінусу: Кая був дуже упередженим щодо тебе. 

– Знаю, але він не дозволив цим упередженням взяти гору… Я теж маю упередження щодо тебе, але якби я їх випустив, ти б сюди не увійшла. Не всі можуть так легко ігнорувати власний досвід. Тобі просто треба створити позитивне враження про себе, це лише час. 

– Але як? – якби Ділюк уважніше вслухався в дівочий голос, то почув би цю тонку тріщину, що свідчила про пік хвилювання. 

– Евло, я не знаю. Ніколи не знав. Як тільки сюди потрапив, я не шукав ніяких друзів, взагалі нічого для цього не робив. Я плив за течією і мені лише пощастило, що течія винесла мене аж сюди… – Побачивши, як дівчина стирає сльозу, Ділюк застиг. Очевидно, заспокоювати людей – не його царина. – Довірся Амбер. Вона не вчинить тобі шкоди і вона набагато краще за нас обох знає, як ладнати з людьми. Дозволь їй врятувати тебе. 

Жовті очі миттю підвелись на юнака в німому здивуванні. Ділюк здивувався не менше, починаючи аналізувати свої репліки на наявність чогось неправильного.

– Кая писав мені те саме… – Ділюк навіть не знав чи добре це, чи ні. Все-таки Кая був кращим в подібних розмовах, тому Раґнвіндр розцінив це за плюс, проте дуже дивний плюс. 

– Раніше я погоджувався на усі пропозиції Венті – так я і опинився в компанії. Амбер краще тебе знає, ніж Венті мене тоді, тому тобі буде легше. 

Після цієї імпровізації сеансу у психолога Ділюк почав відчувати необхідність допомогти якось Евлі. Декілька ночей він навіть спати не міг, думаючи, що б вона могла такого зробити, щоб її усі полюбили. Проте він сумнівався, що насправді щось придумає, тому вирішив почати з малого: під час спільних обговорень чогось він іноді абсолютно випадково питав думку Евли, вплутуючи її в розмову з іншими. Навіть одного слова з її вуст Венті було достатньо, щоб роздути цілі дебати, тому Раґнвіндр майже не виконував зайвої роботи.

Ділюк: В тебе надто складна робота.

Кая: Відколи я перестав бути безробітним?

Ділюк: Ти працюєш менеджером для десятка проблемних підлітків, невже забув? 

Кая: Я склав свої повноваження. 

Ділюк: Помиляєшся. 

Ділюк: Поки ти на лікарняному, я чомусь став твоїм замісником. 

Ділюк: Як це скасувати? 

Кая: Не треба скасовувати, я хочу на це подивитись. 

Ділюк: В тебе виходило в рази краще. 

Кая: Нічого, ти швидко навчишся.

Кая: Я в тебе вірю.

Зрештою Кая не збрехав, адже невдовзі погляд Розарії на Евлу помʼякшувався, Венті почав звертати на неї більше уваги, слова самої Лоуренц ставали дедалі приємнішими та теплішими. Далі уся ця система могла спокійно працювати і без Ділюка, який нарешті міг собі дозволити видихнути. 

Незабаром Ділюку довелось знову підлаштовувати свої плани під Венті, який заявив, що скоро повернеться Сяо. Щоб отримати максимум користі від свого вигнання, він вирішив поставити на той же день зустріч із Чарльзом, про яку вони говорили вже не перший день. Отримати необхідну перепустку від Варки на цей раз було надто легко.

Обійми Чарльза були такими ж міцними, його очі виглядали втомленіше, у волоссі було трохи більше сивини. Проте він досі пахнув домом, дитинством, приємними спогадами, вином і родиною.

– Вибач, що не міг приїхати раніше. 

– Пусте. Ти б розчарувався, якби приїхав раніше.

Усього кілька років тому Ділюк намагався б скинути руку Чарльза зі свого волосся, проте зараз він отримував справжнє задоволення від цього секундного повернення в дитинство. 

– Я б розчарувався, якби ти забув про смерть батька на третій день. Але вона досі глибоко сидить в тобі. 

– Нещодавно мене назвали відкритішим… Думаю, я оговтуюсь, хоча й не хочу цього визнавати. 

– Коли ти востаннє сміявся? 

Таке дурне, просте запитання, на яке Ділюк не мав відповіді. Він намагався згадати усі розмови з друзями, хтось же повинен був його розсмішити! Проте нічого на думку не спадало. 

– Раніше я постійно чув твій сміх, а зараз навіть посмішку доводиться чекати. Проте я радий, що ти втратив саме оптимізм, а не розум. 

Ділюк підняв погляд на знайоме клацання запальнички, до якого його привчив Кая. 

– Відколи ти почав палити? 

– Відколи Крепус з Адді не погрожують обірвати зі мною усі звʼязки. До речі, це ж ти останній рік навчаєшся, а там і спадок отримаєш. Що плануєш робити після школи? 

– Батько хотів би, щоб я навчався далі.

– Я б теж хотів, щоб ти навчався далі. Я не думаю, що зможу навчати тебе самостійно на практиці. Крепус був чудовим вчителем, але не я. 

– …Мені набридло бути не вдома. Це так по-дитячому, але я нічого не можу із цим зробити. 

– Я розумію. Ти вже понад рік не вдома, це ламає будь-кого. В тебе є ще час подумати, але не раджу відкладати. Хай що ти вибереш, ми з Адді простежимо, щоб нічого не розвалилось без тебе.

Дивно було знову стати дитиною, проте це було якось і приємно, і некомфортно водночас. І все ж Ділюку необхідно було визнати, що дечого він не знає, в дечому досі вередує, не з усім справляється. Чарльз виглядав достатньо витривалим, щоб впоратись з цією інформацією і саме тому Раґнвіндр довірив її йому, завжди довіряв. 

– Познайомиш мене зі своїми друзями? – Сяо вчергове встиг позаздрити своєму вчителю з його рівнем концентрації, адже той міг спокійно вести розмову, не відриваючи очей від книжки. 

– З чого ви взяли, що вони в мене є? – юнаку не хотілось торкатись цієї теми, адже вона усе ще була доволі болісною, це усе ще була тонка крига, на яку виходити зайвий раз не хотілось.

– Раніше ти більше часу проводив зі мною, частіше їздив додому і друкував не так багато повідомлень. В тебе не вийде замаскувати усіх змін. 

– Добре, я просто не хочу про це зараз говорити. 

Чоловік хмикнув. Він надто добре знав усі шпильки Сяо, щоб вдало їх оминати і отримувати правду від нього. Машина нарешті зупинилась, приносячи ще більше задоволення. 

– Гаразд, – чоловік не поспішав розплачуватись за таксі, ніби від цієї затримки грошей в його гаманці побільшає, – все ж я радий, що моя рекомендація пішла тобі на користь. 

Сяо тяжко видихнув. Подібні звички свого вчителя він теж досить добре знав.

– Мені заплатити? 

– Ні, не варто. 

Питання Сяо і справді пришвидшило процес, тож невдовзі машина вже поїхала, а юнак рушив до своєї кімнати, щоб скинути сумки. 

– Містере Джонлі, дуже радий зустрічі із вами.

– Навзаєм, пане Варко. 

Обмінявшись любʼязностями, Варка взяв повну опіку над своїм майбутнім підлеглим, проводячи до вчительського корпусу та влаштовуючи  екскурсію.

Венті очікувано довго стискав Сяо в обіймах, проте поцілувати не зміг через не до кінця загоєні проколи укусу змії. Але Сяо зміг залагодити власну провину, закріплюючи кілька неслухняних пасм Венті новими шпильками з квітами цінсінь.

– Їх зробила Ґанью для тебе. 

Венті помчався до дзеркала, розглядаючи нові аксесуари з усіх сторін.

– Яка краса! Ти, до речі, обіцяв розповісти більше про сестру. Я тебе уважно слухаю.

Падаючи у ліжко Венті, Сяо розкрив руки, запрошуючи хлопця в обійми. Щойно Венті опинився на своєму законному місці, ліюець почав неспішну оповідь про байдужих батьків, для яких він став розчаруванням і які випровадили його, як тільки підвернувся шанс; молодшу сестру, яку виховували ідеальною спадкоємицею, її постійний недосип та велику пристрасть до квітів. Вечір для них був довгий, проте до біса приємний.

Стук у двері відірвав на секунду Ділюка від конспектів. І все-таки в нього не було настрою йти через усю кімнату та відкривати комусь двері. 

– Венті, відкрий. 

– Ти бачиш чим я займаюсь? – юнак теж не хотів відриватись від полірування власної флейти. Все ж післязавтра вже буде осінь, почнеться навчання. Треба багато чого встигнути.

– Ти ближче до дверей. 

– А ти їх замикав взагалі? 

– Я очікував теплішого вітання.

Флейта вмить залишилась необережно покинутою на журнальному столі, адже Венті накинувся з обіймами на доволі побитого життям Каю. 

– Венті, злізь з нього. – Ділюк надто добре знав свого співмешканця, тому підійшов ближче з готовністю силою відірвати його від Каї. – Ти заважкий. 

– Все нормально. – Проте Венті більше повірив у слова Ділюка, тому перестав навалюватись на Альберіха та відступив, з пересторогою оглядаючи друга.

– Може, я б і повірив, якби ти не переносив усю вагу на одну ногу.

– Все такий же зануда. 

Ступивши на крок ближче до Раґнвіндра, Кая закинув руки на його плечі та заглянув в очі, що неймовірно радісно палали. Венті відчув гостру потребу хоч якось зберегти цей надто довгоочікуваний поцілунок, тому попри ризик отримати на горіхи від Ділюка він наважився зробити кілька фотографій. 

Насправді Кая справді був щасливий, що перед ним усе ще той самий Ділюк, що відмовляється підігравати йому у його брехні. Адже саме такого Ділюка він покохав. 

– Перш ніж, – Кая перевів свій погляд на Венті, скидаючи сумку з плеча, – ти повноцінно зʼїдеш звідси, мені потрібна твоя допомога із цим. – Гумка, що тримала синє волосся в купі, перемістилась на запʼясток Альберіха. 

– Ти сам на себе не схожий з такою зачіскою. 

– В тому і проблема!

– Це буде дуже важко виправити. 

Спостерігаючи за гаруванням Венті навколо волосся Каї, Ділюк ще раз спробував скласти пазл до купи, проте деталей було надто мало. 

– Кає, ти нічого не хочеш пояснити? 

– До речі, так! Ти завжди вмів роботи ефектні сюрпризи, але завжди залишаєш купу запитань.

– Я тут, бо мене виписали – це логічно. Годину тому мене офіційно перевели на історичний, тож все нарешті на своїх місцях. 

– Що?! Тебе на історичний?! Як?!

– Ти не казав, що іспити будуть сьогодні.

– В цьому і суть сюрпризів. 

– Ти знав?! І не сказав мені?! 

– Джин з Лізою теж знали. 

– А я точно твій найкращий друг, Кає? Усі все знали, усі, окрім мене! Який же жах! Та не смійся ти, бо щось не те відріжу!

Проте Кая розсміявся ще дужче. Ділюк не міг стримати посмішки, хоча і відчував себе із нею недолуго, надто незвично було. Востаннє, коли Кая був у цій кімнаті, в нього заледве знаходились сили кліпати очима, він виглядав на біса жалюгідним. І після цього надія побачити його тут знову поступово згасала. Але ось він знову тут, його дзвінкий сміх знову наповнює ці спорожнілі стіни, він знову вдома. 

– Гаразд, насправді я сам не до кінця розумію яким чином мене перевели. Варка ніби знайшов якусь прогалину в правилах і через екстернат вивів мене на історичний. Цей рік я почну в 12 класі і отримаю атестат за історичний. Джин з Лізою знали, бо Джин мені допомагала з підготовкою до іспитів. 

– До речі, про підготовку: чому мої конспекти тепер нагадують зоряне небо? 

– Хтось мені пояснить, що тут відбувається?

– Я позичив йому свої конспекти. 

– Я малюю зірки, коли хвилююсь. 

– В тебе сталась панічна атака на темі повалення Хаенрії? 

– Ні, просто це доволі складна тема. До речі, хто прибрав в моїй кімнаті? 

– Це був Ділюк. 

– Ти не казав про це. 

– В цьому і суть сюрпризів, чи не так? Я не копирсався у твоїх речах, лише прибрав безлад за Аяксом та викинув сміття. Тобі не треба було знову бачити те все. 

– Дякую. 

Дванадцятий клас для Ділюка розпочався з того ж, що і одинадцятий – з переїзду. На цей раз він не просто спостерігав, а й допомагав, щоразу дивуючись кількості речей Каї. Альберіх домовився про такий фінт із Варкою ще коли був в лікарні, тож проблем із дозволом не виникло. Усі залишки художніх матеріалів Кая урочисто доручив Альбедо разом зі співчуттям, адже Ґолд тепер став старостою художнього проти власної волі. “Вибач мені”, – це усе, що отримав Альбедо від Каї в ту кляту ніч. І ці два слова були неймовірно вичерпними для цієї пари. 

– Кає, я пробачив тобі. Я хочу, щоб ти це знав. Я пишаюсь знайомством з тобою.

Якщо йому пробачив Альбедо, то, напевно, слід пробачити самому собі. 

– Дякую, для мене це справді важливо. 

Розминаючись з Альбедо, Кая повернувся до своєї майже колишньої кімнати, обриваючи своєю появою розмову Рози та Ділюка. Раніше їх навіть за одним столом страшно було садити, а тут вони вже друзі нерозлийвода – звісно ж це здивувало Альберіха. 

– Відколи ви ладнаєте? 

– Відколи якийсь хлоп пообіцяв завжди чекати на мене, а потім щез. Він високий, трохи вище за нього, – дівчина вказала на Ділюка, що сидів на столі зліва від неї, – має довге синє волосся і донедавна носив чорну повʼязку на правому оці. Не знаєш такого? 

– Який збіг, щодня його в дзеркалі бачу. 

Дівчина перестала спиратись на стіл та підійшла до Каї, міцно обіймаючи його.

– Ще раз так зробиш – шию зверну. 

– Ніби я дозволю. 

– Щось в минулий раз ти його недопильнував. 

– Він швидко вчиться на помилках. 

Розарія прибилась до них ненадовго, адже через пів години їй треба буде розбудити Барбару, що доволі тяжко переживає акліматизацію після відпочинку в таборі на Архіпелазі Золотого Яблука. Захопивши чергові речі вони рушили до майже колишньої кімнати Венті.

– А він тобі розповідав про Евлу? 

– В дрібних подробицях. 

Повз пролетів мʼяч, за яким шлейфом пробігла Амбер зі словами вибачення. Проте не пробігла вона і трьох кроків, як повернулась назад, адже повернення Каї вона якраз пропустила на пару з Евлою, що теж поквапилась приєднатись до подруги. 

– Не вірю своїм очам! 

– То ти нарешті повернувся? 

– Венті про це писав вже разів 10. – Проте, на диво для Каї, Розарія сказала це без жодного справжнього докору. 

– Вже так. А ти нарешті не морозко. 

Мʼяка посмішка Евли лише підтвердила твердження Альберіха. Він отримав щиру радість від цього відкриття. Дарма він так боявся повертатись. 

– Більше ніколи. 

– Йой, вам важко напевно, а ми вас затримуємо! 

– Ми пізніше зайдемо до вас.

– Краще вже зібратись завтра. Цим двом точно є про що поговорити сьогодні. Та й Сяо з Венті складно буде викурити. 

– Гаразд, тоді до завтра! Рада, що ти знову з нами, Кає! 

Тільки-но групи розминулись, як Роза повернулась до минулої теми: 

– Бачив? Мені іноді здається, що справжню Евлу Ділюк десь глибоко закопав, а це якийсь робот.

– Робити мені нема чого. Мороки багато.

– Справді вражає. Як ти це зробив? 

– Використав балакучість Венті та Амбер. В цьому немає моєї особливої заслуги.

Венті радо відкрив їм двері, але лише коли Ділюк почав гепати ногою у двері ледь не з усієї сили. Він також вказав на пачку сумерських солодощів з листівкою, які занесла Ліза. “Ми з Джин не заважатимемо вам сьогодні. Хотіла подарувати цукерки з алкоголем, але не знала чи тобі можна. З поверненням”, – ось що вдалось прочитати Каї з листівки, на якій також виднівся темно-червоний відбиток помади. 

До пізнього вечора з переїздом було покінчено, тож, що Кая, що Венті, що Ділюк з Сяо могли спокійно видихнути та впасти у ліжка. Щоправда в Ділюка замість ковдри був Кая, що ліниво розповідав про свої лікарняні будні.

– Я надто поквапився, коли казав, що не мав родини. 

– Тебе знайшли якісь інші родичі з круглими статками? 

– Не зовсім… Моя мама не була такою, як казав батько. Це вона стала його першою жертвою, а не я… А ще я казав, що бачив лише кілька її фотографій з дозволу батька. Це були не її фотографії. Він настільки боявся її впливу, що видавав якусь іншу жінку за мою матір увесь цей час!.. Я багато чого очікував від нього, але точно не такого. 

– Звідки ти тоді дізнався про маму? Поліція чи що? 

– Дайн. І стосовно нього я теж помилився. Він дуже близько дружив з моєю мамою і наймався нянькою не для мене, а для неї. Батько любив її, як псих любив, але все ж… А після мого народження мама намагалась захистити мене, але не вийшло… Зрештою, він довів її до самогубства. Дайн дав їй обіцянку захистити мене, але він сам визнав, що захищав не від того. Він прибирав зовнішні загрози, поки мене вбивали зсередини. Але принаймні він закінчив це жахіття, яке я вважав нескінченним. 

– Мене радує, що все-таки була людина, яка тебе любила. Тепер твоє життя не здається таким абсолютно нещасним.

– Мені соромно перед нею. Вона власним життям пожертвувала заради ймовірності мене врятувати, а я пускав своє життя за вітром. 

– Якщо тобі соромно, значить ти розумієш свої помилки. Ти зараз тут, не тікаєш знову і принаймні пробуєш їх виправити. Це гідно, Кає, в будь-якому випадку. До того ж в тебе купа помʼякшувальних обставин. 

– Я маю дещо для тебе. 

Альберіх повільно відірвався від Ділюка та встав на ноги. Покопирсавшись у своїх речах, він знайшов необхідний конверт та швидко виловив з нього фотокартку, простягаючи її Ділюку, який пів хвилини тупо витріщався на неї і намагався хоч щось розібрати. 

– Поясни, – зрештою здався він. 

– Моя мати, – Кая тицьнув пальцем на усміхнену жінку поряд з Крепусом для кращого пояснення, – архітекторка, яка спроєктувала “Частку янголів”. А ще вона була завзятою фанаткою вина твого батька. 

Ділюк дозволив собі ще на мить задивитись на усміхненого та молодого батька, за яким неймовірно сумував. Потім він перейшов до детального огляду жінки, що стояла поряд і на яку вказав Кая. Вони і справді були неабияк схожі, навіть відчуття викликали однакові. Раґнвіндр щиро зрадів, що Кая успадкував саме зовнішність матері, адже так той ніколи не упізнає батька в дзеркалі. Ділюк перейняв настрій свого батька з фотографії. Крепус не помилявся в людях і якщо вже підпустив цю жінку так близько, значить вона справді хороша людина.

– Вона б пишалась тобою… Ти не просто продовжив її захоплення, а ще й примудрився закохатись у спадкоємця цієї індустрії. 

– Я пізніше зроблю тобі копію цієї фотографії. Все ж це доволі історичний знімок…

І знову Ділюк не міг стримати посмішки при погляді на такого щасливого Каю, який сидів поряд на його ліжку. Ось він – його особистий всесвіт. Пошрамований, втомлений, але неймовірно щасний. Знову високо задирає підборіддя та розпрямлює плечі, знову нагадує граційного павича.

– В тебе очі ще більше сяють зараз. Неймовірне видовище. 

– Ти сяєш не менше. 

Ось вона – вічність кохання.