***

За вікном давно стемніло. Томас не знав, котра година. Він навіть не пам’ятав сьогоднішньої дати і дня тижня. Андерс знав лише одне: він давно не бачив Клаудію і дуже втомився. Його мозок плавився. Здавалося, співак сидів у студії вічність. 609… Скільки болю у цій цифрі! Хоч кричи. Або плач… Йому остогидла ця кімната, цей мікрофон, ця музика, цей Дітер, який просить переспівати другий куплет ще раз… У Томаса в житті й ​​близько не було того, про що писав блондин у своїх піснях. Їх із Клаудією сімейне життя нагадувало їжу без солі…

– Я не буду… Я втомився… – тихо сказав брюнет слабким голосом. Андерс хотів вийти з вокальної кабіни, але Болен, наче навмисне, затуляв собою двері, дивлячись йому в очі. Їх погляди зустрілися. Блакитні очі продюсера нагадували безкрайнє небо і виглядали надто яскраво на тлі сірої, похмурої кімнати звукозапису. Вони затягували. Завжди. На цей раз щось пішло не так. Чоловіки, немов за чиєюсь командою, почали цілуватися. Спокійно. Не поспішаючи. Наче це була звична справа. Дітер непомітно обійняв Томаса за талію. З ним треба бути обережним. Той цілком міг дати кулаком по фізіономії. Це тобі не дівчинка-танцівниця. Співак рішуче опустив руки партнера по сцені нижче. Так краще. Чоловіки не знали скільки цілувалися. Може, цілу вічність. За склом у кріслі спав Луї. Поруч, на панелі саунд-комп’ютера, лежали його навушники…