***

Примітка автора: події відбуваються у 2000-х.

У великій вітальні Дітера стояло старе піаніно, що лишилося від попередніх господарів будинку. Він думав продати його, поки до нього в гості не приїхав Томас.

Зараз брюнет сидів за ним і грав сумну, але красиву мелодію. А Болен лежав на дивані, підперши рукою голову і уважно слухав, не зводячи з Андерса очей. Простору кімнату заповнювали промені сонця. Через відкрите вікно легкий весняний вітерець доносив з саду солодкі аромати квітучих дерев. До кімнати залетів хрущ, наповнивши її голосним дзижчанням. Але воно зовсім не псувало романтизму моменту. Навпаки, надавало йому особливої чарівності. З вулиці долинав переливчастий спів птахів.

Томас мав мрійливо-зосереджене обличчя. Він, начебто, знаходився тут, і водночас, десь далеко, у своїх думках. Грав без нот, на пам’ять. Дітер радів, що ще не встиг продати інструмент. Йому хотілося, щоб ця мить не закінчувалася ніколи. Це було краще за всі побачення, на яких йому доводилося бувати. З Томасом завжди було по-іншому. І сам Андерс був іншим. Як закрита книга, яку потрібно відкрити та прочитати. З цікавим змістом. Змістовний. Мабуть, це слово найкраще описувало враження блондина від спілкування зі своїм коханцем.

За стільки років роботи в шоу-бізнесі, Болен встиг надивитись на жінок, які були наче яскраві ляльки. Та всередині у них нічого не було. Сама лише порожнина. Продюсера нудило від них. А Том – наповнений. Вони знали один одного багато років, і за ці роки Дітер не зміг прочитати до кінця цю загадкову і складну книгу. Щоразу в ній з’являлися все нові й нові рядки. Вона – нескінченна, як Всесвіт. І так само неймовірна…

*Satura (лат.) – змістовний, наповнений.