Фанфіки українською мовою

    Примітка автора: події відбуваються у 1983-му році.

    Дітер прокинувся від бридкого пищання будильника на тумбі біля ліжка. Доплівся до ванної кімнати, сонно потираючи очі. Почистив зуби, вмився. Зробив собі кави, з’їв трохи вівсяних пластівців. Вдягнувся, забрав з кухні судочок із сендвічем, сів у свій старенький Фольксваґен Гольф гірчичного кольору і поїхав на роботу. Там, майже весь ранок, просидів за саунд-комп’ютером. А коли настав час обідньої перерви, пішов до парку неподалік, на своє улюблене місце. Сів на лавку під розлогим дубом. Дістав сендвіч. Відкусив. Жував неквапно, роздумуючи над текстом нової пісні. Доївши, подивився на наручний годинник. Час повертатися до студії. Там він продовжив написання музики, вже разом зі своїм другом і колегою Луїсом Родрігесом. До закінчення робочого дня вони встигли десять разів посваритися і стільки ж помиритися. Нічого особливого. Дітер і Луїс часто сперечалися, коли справа стосувалась музики. Але воно було того варте. Бо, коли Родрігес брався за аранжування, виходила не пісня, а справжня цукерочка. Приїхавши додому, повечеряв перед телевізором. Сів у своїй домашній міні-студії звукозапису писати текст, який придумав у парку. Потім, прийнявши душ, ліг спати. І так кожного дня. Його життя нагадувало стару заїжджену платівку, яку знову і знову ставили на повтор. Та одного ранку все змінилося…

    День розпочався, як завжди: писк будильника, чищення зубів, пластівці, його стара колимага, суперечка з Луї… Продюссер саме прямував парком до свого місця, щоб з’їсти сендвіч, коли на нього налетів якийсь чорнявий юнак. Вони боляче стукнулись головами. А хлопець ледь не звалився з ніг.

    – Ой… вибачте! Ви не сильно забилися?! – бідкався він.

    – Та ні… – блондин не одразу зрозумів, що сталося.

    Настільки швидко це відбулося. – Але, якщо бажаєте дожити до старості, вам не слід так бігати.

    Брюнет сором’язливо посміхнувся:

    – Можливо, ви праві… Я, все одно, вже спізнився. Мабуть, те місце віддали комусь іншому.

    – А куди ви поспішали, якщо це не таємниця? – поцікавився Болен, сідаючи на лавку і запрошуючи до себе свого співрозмовника.

    – На прослуховування, – засмучено відповів юнак. – Приїхав з іншого міста. Якийсь починаючий продюсер, забув його ім’я, шукав виконавця для свого нового проекту. Почув об’яву на радіо, от і вирішив спробувати. Його музика і тексти здалися мені досить непоганими.

    Губи Дітера розтяглися у веселій посмішці:

    – А той продюсер, рамтом, не Дітером Боленом звався?

    Хлопець мало не підстрибнув на лавці:

    – Точно! Саме так його і звали. А звідки ви знаєте?

    Карі очі дивилися на нього зі щирим здивуванням і дитячою наївністю.

    – Бо я і є Дітер Болен.

    Очі хлопця розширилися від ще більшого здивування:

    – Вибачте… я спізнився на дві години. Потяг затримали.

    – Нічого. В мене є для вас гарна новина: місце виконавця все ще вільне, – поспішив втішити його продюсер.

    Чооовік, чомусь, не сумнівався, що саме цей сорм’язливий хлопчина поставить крапку у його довгих пошуках.

    Болен знову прокинувся від пищання будильника. Почистив зуби. З’їв пластівці, випив кави. Взяв обід, поїхав до студії. Там, як завжди, трохи посварився з Родрігесом, потім вони одразу ж помирилися. Пішов до парку. Сів на лавку, дістав сендвіч. Його очі закрили чиїсь долоні.

    – Вгадай, хто? – грайливо сказав знайомий голос за його спиною.

    На що блондин лише посміхнувся, бо вважав це питання риторичним. Дітеру було двадцять дев’ять, Томасу – двадцять. Не зважаючи на це, їх співпраця дуже скоро переросла у дещо більше, ніж робочі відносини. Його життя все ще нагадувало заїжджену платівку, та це вже не мало значення. Кохання визволило продюсера з полону рутини…

     

    0 Коментарів