***

Цей день не задався з самого початку. Вранці він проспав, на роботі був аврал, а тепер ще й маршрутка приїхала переповнена. Нашпигувалися, як шпроти в банці. Діти, альфи, омеги, звичайні чоловіки й жінки, літні люди, тварини… Все змішалося у химерний калейдоскоп. Альфу затиснуло між якоюсь огрядною жіночкою і худорлявим хлопцем з пофарбованим у рожевий волоссям. Той був не набагато молодшим за нього. Він здавався таким через свою тендітну статуру. Коли пасажири закінчили трамбуватися у салон, маршрутка зрушила з місця. Альфа похитнувся, падаючи. Триматися не було за що. На щастя, впасти у забитому вщент просторі йому не вдалося. Лише трохи повалився на того хлопця з рожевим волоссям. Власник яскравої зачіски не дуже зрадів. У зелених очах читалося роздратування. Воно й не дивно. В салоні між пасажирами була ультра інтимна відстань. Відчувалося все: від мимовільного дотику, до ледь помітного зітхання. Здавалося, ще трохи і вони почнуть читати думки один одного. Хитке положення альфи ускланювала “рельєфність” українських доріг. Провінційна маршрутка стрибала по ямах та латках на трасі, наче на американськіх гірках, страшно гуркочучи металевими запчастинами. Щоразу, коли машина підстрибувала, чоловік падав на того бідолашного.

– Можна якось обережніше? – роздратовано процідив крізь зуби зеленоокий хлопець, кидаючи на нього злий погляд.

– Ну вибачте, – невдоволено відповів альфа. – Мені нема за що триматися.

Тим часом, в салоні розпочалася справжня баталія. Друга половина травня була дуже теплою і всередині маршрутки стояла спека не гірша, ніж у ефіопській пустелі. Хтось відчинив вікно, але знайшлися ті, кому це не сподобалось.

– Зачиніть! Мені дує! – вередиливо попросила старенька бабуся у червоній хустинці, тримаючи господарську сумку на колінах.

– Бабусю, ми тут задихнемося всі! – відповів молодий чоловічий голос.

– Нічого, потерпите, – втрутилася молода жінка. – Вам, бачте, спекотно, а мені дитину продує. Лікуй потім.

– Ви знущаетесь?! – вигукнув ще хтось.

Напруга ставала все більшою. Та альфа втратив ниточку суперечки, бо відчув запах. Пахло від власника рожевого волосся. Суміш ванілі і кориці. Але це не були звичайні парфуми. Так пахнув сам хлопець. Органи чуття безпомилково розпізнали омегу. В штанях стало тісно. Від сильної ерекції зводило низ живота. “Чудово… тільки цього ще не вистачало…” – втомлено подумав він. Відчувши, що йому щось впирається в сідниці, омега повернувся. Побачивши напнуті джинси в зоні паха, власник рожевого волосся кинув з огидою:

– Збоченець.

Якби він міг, то втік від цього, зарослого щетиною, бридкого мужлана на інший кінець салону.

– Вибачте… – альфа не знав, куди йому подітися від сорому.

Різкий голос водія повернув його до реальності, нагадавши про суперечку:

– Ану, позатикалися всі! Бо викину на наступній зупинці!

Наче на підтвердження своїх слів, чоловік пригальмував біля зупинки, де вже чекала наступна партія пасажирів.

– А можна сплатити карткою? – спитав юнак з навушниками.

– Ти б ще біткоїном заплатив! – посміявся з нього водій. – Хлопче, ти звідки?!

– З Києва… – швидко тицьнувши йому пожмакану купюру, підліток протиснувся далі.

Дід, що стояв за ним, розсипав дрібні грощі. Копійки з дзенькотом покотилися в різні боки. Нахилившись, старий почав із важким кряхтінням, збирати їх своїми скрюченими вузлуватими пальцями. Не бажаючи чекати, водій зачинив двері, зробив музику гучніше, та поїхав далі. Бідного дідуся хитало в різні боки. Нарешті, хтось із людей змилостивився над ним і допоміг зібрати монети.

Запах ванілі та кориці став сильнішим, нав’язливим. Лоскотав ніздрі. Змушував шаленіти. Альфа був ладен мати цього омегу прямо тут. Але, на щастя, в нього ще лишилися крихти здорового глузду, які не дозволяли йому перетворитися на тварину. Намагаючись якось вгамувати своє збудження, чоловік нетерпляче поглядав у вікно, чекаючи на потрібну зупинку. Сіра футболка прилипла до вологої шкіри, обтягуючи мускулистий торс. Омега відчув поруч альфу. Справжнього самця. І потік. Сили корчити з себе недоторканку більше не було. Природа вперто брала своє. “Коли вже ця стара шкапа доїде?!” – в розпачі подумав хлопець. У голові вже виник план: прикритися сумкою, швидко добігти додому, залізти у ванну і змити з себе цей сором… Шию обпалило гаряче дихання. Той альфа знову притиснувся всім тілом. Маршрутка різко загальмувала на світлофорі. Боючись впасти, чоловік інстинктивно схопився за його плечі. По тілу пробігли приємні дрижаки.

– Не торкайся мене! – злякавшись власної реакції, омега роздратовано скинув з себе руки альфи.

– Вибач… – збентежено промовив чоловік своїм хриплим голосом, який так збуджував.

А ще йому дуже подобалися брутальні самці з щетиною на обличчі. Та зараз це виглядало, як злий жарт… Нарешті! Зелоноокий хлопець здалеку побачив довгоочікувану зупинку. Крикнувши водієві, він, мов ошпарений, кинувся до дверей.

– Обережніше!

– По ногах, як по бульвару! – невдоволено кричали йому услід.

Та власник рожевого волосся вже не чув їх. Не тямлячи себе від радощів, хлопець вдихнув свіже повітря і побіг додому.

Саме так могла б закінчитися ця історія, якби, згодом, омезі не здалося, що за ним хтось іде. Поглянувши назад, він з жахом впізнав того альфу з маршрутки. Та цього разу, вирішив не церемонитись з ним. Зупинившись біля дверей власної квартири, він з розмаху дав йому ляпаса:

– Годі переслідувати мене! Збоченець! Якщо не відчепишся, я поліцію викличу!

На що той здивовано вирячив очі:

– Та це ти якийсь… скажений! Я живу тут!

– Ага, ще скажи, що у моїй квартирі! – омега був налаштований войовничо.

– Ні! У сусідній! – чоловік вказав на двері поруч.

– Ааа, то ти мій сусід… – зрозумів, нарешті, хлопець.

Зелені очі дивились якось дивно, наче їх власник щось замислив. Зненацька, він схопив альфу за футболку і потяг до своєї квартири. Не очікувавши такого розвитку подій, той ледь не випустив з рук пакет із судочком з-під їжі.

– Пішли швидше! Нічого місцевим пліткаркам очі радувати! – прошепотів омега, бажаючи продовження їх знайомства.

Двері з гуркотом зачинилися. Ось так звичайна провінційна маршрутка об’єднала два самотніх серця.