Струни

Це друга частина до роботи присвячена подрузі, ідея котрої була модерн ау, де Хва Чен гітарист, а Сє Лянь грає на фортепіано.

_________________

Хва Чен відвідував виступи Сє Ляня кожного разу, коли була така можливість. Він був педагогом музики і Хва Чен хотів стати його учнем, але йому перешкоджала невпевненість у своїх вміннях.

Хва Чен спостерігав за ним у соціальних мережах і образ Сє Ляня надихав його до досконалості. Йому навіть вдалось ще кілька разів перестрітися з ним.

Хва Чен вмикав виконання Сє Ляня композиції і намагався відіграти з ним це на гітарі. Йому хотілось перестрітися з ним знову. Але концертів ставало все менше… Сє Лянь зійшов зі сцени після гучного скандалу, де його звинуватили у самогубстві однієї глядачки. Причину писали так: “Він любив мотивувати людей. Але інколи слова були невдало підібрані… Це був саме цей варіант”

Сє Ляня знали як улюбленця музики, котрий грав для тих, хто цінував музику. Він намагався надати їй цінності, він заохочував бачити у ній цінність.

Хва Чен не вірив нікому. Він побував на останньому концерті і бачив Сє Ляня: його очі були пустими, а руки грали так, як колись грав Хва Чен до зустрічі з ним. Без сенсу, ліниво, на автоматі.

Хва Чен бачив біль, бачив сором на лиці Сє Ляня. Він ненавидів ту жертву, бо вона не дала звіт своїм діям! Вона знищила вогонь, за котрим Хва Чен йшов. Його серце боліло і він підійшов до самої сцени, дивлячись на Сє Ляня, котрий віддалявся з опущеними плечима.

Хва Чен відмовлявся від гри у гуртах чи дуетах. Він хотів грати лише із Сє Ляньом, але Сє Лянь більше не може грати. Хва Чен знає цей стан, знає у яке дно впав той, кого він кохав.

Ні, не як піаніста, не як рятівника, а як особистість, котру він хотів пізнати повністю і у котрій має впевненість.

Сє Лянь не хотів би грати, але це єдине, що він вмів. Тому піаніст почав підзаробляти у закладах із живою музикою. В одній із таких не випадково сидів Хва Чен. Він приходив день за днем і чув стогнання серця від фортепіано. Це стискало його ще більше у відчай.

Сє Лянь лежав на ліжку на холодній постілі, доки не почув як молодь грає на гітарі. Він усміхнувся: як чудово, що музика досі живе. Навіть без нього. Сльоза впала на подушку і він не міг заснути, доки музика не стихла. Це були струни, котрі вібрували разом із його душею, вони плели нитки для нього. Він закрив очі і уявляв, що це для нього.

Сє Лянь і цього разу прийшов на робоче місце, але на сходинці сцени вже сидів чоловік і грав на гітарі. Так схоже на вчорашні струни. Пальці сковзали по них і вони здригалися у єдину музику, сковуючи розум. Сє Лянь усміхнувся і сів на один із стільців, слухаючи разом з усіма виконання чуттєвої мелодії. Цей чоловік зізнається у коханні. Яким же різним воно буває: освідчення в почуттях. Можена це зробити і фортепіаном, і гітарою, і барабанними, і скрипкою, співом, флейтою…

Сє Лянь болісно усміхався, милуючись чоловіком. Такий чарівний, холодний, але весь наче лине до нього. Він здається знайомим.

Його роботу забрали, отже варто б піти, але Сє Ляню хочеться дослухати цю гру. Вона змушує згадати за що він любить музику.

І знов бризжчання. Звук стих, хоча мелодія мала б продовжуватися.

Хва Чен піднімає голову і дивиться на Сє Ляня. Прямо в очі.

Сє Ляня здригнувся. Це той чоловік роки тому… Він грає на гітарі досі. І чудово грає.

– Я граю для Вас. Зіграєте для мене?

Сє Ляня вражено киває, піднімаючись на своє місце у трансі.

Він дивиться на клавіші і згадує чи колись взагалі бачив цей інструмент.

Вони починають грати. Їх звучання таке різне, воно належить різному часу, різним емоціям, різним атмосферам, але зараз воно сплітається у бажанні грати для один одного. Фортепіано існує для гітари, а гітара для фортепіано.

Сє Лянь наповнився життям, він закохався у гру і не міг згадати, як він досі грав без супроводу гітари? Вона підлаштовується під нього, грає так, щоб чув він. Сє Лянь знов хоче грати.

Але час збіг і настають дратівливі оплески, а потім тиша вулиці.

Вони стояли під вечірним небом і усміхалися, розмовляючи про проведені роки.

Хва Чен провів його додому і невпевнено запитав:

– Ми ще зіграємо? Я кохаю Вас ще з того дня. Я граю лише для Вас, прошу… Грайте ще. Я хотів сказати лише це, якщо це остання зустріч.

– Вона ніяк не може бути останньою. Ви стільки шляху йшли за мною і Ви викреслили мені мій шлях далі.

Сє Лянь не вагаючись хапає його за плечі, як колись, коли впіймав його, і цілує у губи. Напружено, боячись реакції.

Хва Чен відповів на поцілунок, нетямлячись від щастя. Він міцно обійняв Сє Ляня і вони не могли відірватися один від одного, наче їм не потрібні якісь ще умовності, щоб поглиблювати до непристойності поцілунок.

Відсторонившись, Сє Лянь лагідно подивився на Хва Чена і обійняв у відповідь. Вони стояли в обіймах стільки ж скільки цілувалися, а цілувалися і обіймалися стільки ж скільки грали разом. Грали

ж вони до сідого волосся…