Клавіші

Робота присвячена подрузі, ідея котрої була модерн ау, де Сє Лянь грає на фортепіано, а Хва Чен гітарист.

Дякую їй за чудову ідею, для мене було насолодою писати цей фф з двох частин. Приємного читання ♥️

 

– Я ненавиджу подібні концерти. Тут не має на що дивитися, а люди поводяться як… Як ти- ненажерливо,- Хва Чен з холодним лицем подивився на пачку снеків у руках свого нещасного друга Хе Сюаня.

Їх дружба стоїть на взаємовигоді і він досі не розумів як так вийшло, що Хе Сюань вирішив витягти його до світу. Така турбота про його моральний стан була підозрілою і Хва Чен не переставав придивлятися до всього, щоб помітити, які ж мотиви він переслідує.

Хе Сюань сховав снеки перед входом у просторий зал і нарешті звернув увагу на Хва Чена.

– Останнім часом ти думаєш лише про вихід з цього життя. А я думаю якби мені застерегти втраті свого ходячого гаманця.

– А не нахабно ти кажеш? Тобі ще цей борг все життя повертати, а він тільки збільшується,- Хва Чен посміхнувся, вишкіривши зуби. Він не міг сперечатися з тим, що Хе Сюань правий щодо його хиткого стану. Він грав на гітарі з дитинства, ще коли їх сім’я мала ілюзію єдності, грав, коли його викреслили з цієї ілюзії, і грав, коли побудував собі нову.

Хва Чен навчався на спеціальності, котра дасть стабільність, а після випуску гітара була залишена у кутку кімнати. Вона сіріла від нестачі теплих дотиків та світла.

Хе Сюань приходив, щоб занести йому замовлену інформацію і бачив стан нещасного інструмента. Чим довше так було, тим більше Хва Чен втрачав стабільність у житті і тим небезпечнішим ставало становище Хе Сюаня. Він вже мав опору під ногами, хоч і криву, але звик проводити ранки за гострими розмовами у телефоні з другом.

Їм просто достатньо визнати, що їх чарівність настільки просякнута похмурістю, самотністю та погрозливістю, що товариство один одного для розмов їм необхідне.

– Я не цікавлюсь класикою. Мені не цікаве ні піаніно, ні опера, ні скрипка! Чому ти обрав саме їх, якщо ми могли б піти у якийсь харчовий заклад? – Хва Чен не переставав тиснути на мовчазного Хе Сюаня, котрий робив вигляд, що він риба, котра не розуміє мови божевільного рибака.

Хва Чену залишилося зітхнути і замовкнути, займаючи своє місце.

Він приснув від сміху і додав: “Ну, нічого. Подивимося як ти будеш шкодувати, коли це затягниться на години без їжі”

Хе Сюань влаштував пакетик зі снеками низенько біля ніг і продовжив гризти. Хва Чен викривився і фиркнув:

– Ти огидний.

Хе Сюань на це нарешті виказав хоч якусь реакцію і холодно засміявся. Це виглядало трохи зловтішно і Хва Чен замислився чи не має він на думці чогось незаконного.

Концерт почався. Хва Чену це більше нагадало шкільні походи на філармонію: вийшла ведуча без радісного вигляду і прочитала (навіть не потрудилась вивчити) зміст того, що їх очікує. Вона представила дирегента, скрипалів і ще деякі інструменти. Вже на цьому моменті Хва Чен дивився лише на штору позаду сцени і монотонний голос жіночки на ім’я Лінь Вень десь минали його.

Хва Чен повернувся подивитися на свого друга з докором: “Я ж казав, що це погана ідея”,- але побачив уважне лице Хе Сюаня, котрий вичікував чогось.

“Он воно що… Він прийшов задля когось…”- Хва Чен подумки насміхався з друга.

– Бачу, тобі справді подобається. А хто саме?

Хе Сюань випрямився і нагнувся до Хва Чена, невідриваючи погляду від сцени:

– Пам’ятаєш я розповідав про ненависну мені сім’ю Ши? Про те, як я помстився їм за свою сім’ю, посадивши старшого брата сім’ї у в’язницю?

Хва Чен безмовно кивнув.

– Я помстився їм, але не відчув заспокоєння… Ши Цінсюань я ненавидів рівноцінно з його братом. Він втратив все без старшого. Я…

– Що ти зробив? – Хва Чен не любив влазити у чужі справи, але щось йому підказувало, що він хоче замішати у це і його.

– Не хвилюйся за себе. Я зробив те, що хотів,- сіра шкіра Хе Сюаня забарвилася у червоний і Хва Чен ледь не відмахнувся від друга, не знаючи, що він здатен на такі реакції. – Деякі зароблені мною гроші і позичені тобою мені я витратив, щоб він зміг закінчити мистецький університет і втілити свою мрію.

Хва Чен нахмурився:

– Тобто ти не просто допоміг йому встати у житті, але й мрію здійснити і прокласти майбутнє? Це у тебе через відчуття провинни? Ти вліз у борги.

– Я відплачую тобі його інформацією про клієнтів та здійсненням твоїх забаганок: принеси каву, віднеси у пральню одежу. І це при тому, що це звучить майже нездійснено, враховуючи, що я живу в іншому кінці міста!

Хе Сюань не шкодував і не жалівся, але зараз йому здалось що Хва Чен намагається онулювати його відпрацювання і додати борг.

– А міг би просто не витрачати гроші на дороге життя і віддавати борг потрохи готівкою. У тебе є завжди вибір,- Хва Чен потиснув плечима.

Вони так заговорились, що не помітили як пройшла година.

Нарешті чадо старань Хе Сюаня вийшло на сцену. Це був чоловік з яскравою усмішкою, зі щасливими, блискучими очима, одягнутий не у звичний костюм, а оздоблений газовою тканиною, що додавало легкості його образу.

Від його співу хотілось співати пташкам, він колисав всіх вітром, то сильним, то легким, то грубим, то ласкавим.

Хе Сюань випрямився і схвально та задоволено усміхався.

Хва Чену стало так нестерпно кисло від всього цього, що він хотів завити. А чому б йому не покінчити з усім цим прямо зараз? Голова гуділа і він не розумів чому їм подобається цей спів, а у нього лише бажання вирвати горлянку співця. Хва Чен щиро не вірив, що Хе Сюань не зійшов з глузду, якщо у нього не таке ж бажання.

Безсилля різко накотило на тіло Хва Чена і він захотів закопати всю музику під кладовищем, розтрощити гітару, на котрій він і забувся як грати.

Він може вийти прямо зараз. Це Хе Сюаню потрібен цей вечір, аж ніяк не йому. Абсурд тривав довше, ніж він хотів би.

Хва Чен вийшов із зали і пішов сміливо до виходу. Вдома його чекає блаженна тиша.

Він задихався від ненависті до своєї слабкості. Кожна зіграна ним нота критикувалась, вона нагадувала батька, нагадувала роки навчання, коли Хва Чен грав примітивні мелодії для розваги студентам. Вони знецінювали гру інструмента розмовами і воланням.

Хва Чен сидів осторонь і дивився на студентське життя із заздрощами, бо сам потім йшов грати задля грошей. Це стало вимушеністю, роботою, анекдотом для інших. Хва Чен дійшов до висновку, що ненавидить музику. Він грав її тільки для себе, вночі, коли у душі ставало так пусто, що відео у соц.мережах ставали єдиним полотном без сенсу. Музика його повертала, але так коротко, що він гнівався на свій інструмент ще більше.

Хва Чен настільки переповнився думками, що не помітив як пропустив сходинку і рівновага його підвела. Всередині похолодніло і на мить падіння він подумав: “Тільки не руки, я ще хочу грати! Я повертаю свої слова, Боже, прошу…”

Подув вітру змусив відчути божественну присутність. Міцні руки підховипи його плечі і зловили до себе в обійми, наче втішаючи дитя. Хва Чен зміг знайти опору для ніг, але не одразу відсторонився від “бога”, котрий почув його молитву.

Запах легкого адекалону змусив Хва Чена покаятися про свої думки, висповідатися подумки і тільки потім подивитися на чоловіка у білому костюмі, із кишеньковим годинником з якого звисав ланцюжок. Янтарні очі блищали героїчністю, а губи вигинались у ласкавій легкій усмішці.

– Сходи тут інколи небезпечні. Заслухаєшся музики, а отямуєшся на підлозі. Але все ж не завжди може бути хтось поруч… Ви заблукали?

Хва Чен онімів, чуючи цей мелодійний голос. Він був таким ідеальним, що Хва Чен засоромився своєї потворності, свого шраму на лиці і того, що тільки що ледь не впав, хоча не якийсь там юнак, котрий мчить постійно кудись.

– Я не слухав музики. Я хотів вийти…

– Вам набридло? Як шкода…- Незнайомець був засмучений такою відповіддю, але швидко повернув м’якість на лице.- Мені кожен слухач важливий, тому я засмучений, що мушу відпускати Вас, але тримати не маю права. Мене звати Сє Лянь.

– Мене Хва Чен. Ви будете співати?

Сє Лянь стримано засміявся і Хва Чену здалось, що навколо нього ореал світла.

– Ні, я буду грати на фортепіано.

Хва Чен мовчав. Вони дивились один на одного: один вагаючись і обдумучи, а інший із спокоєм та надією.

Сє Лянь подивився на годинник.

– Можливо, Вам нудно, бо Ви дивитися не з того ракурсу? Як Вам ідея подивитися на сцену за кулісами?

Хва Чен неочікувано для себе киває. Він не розуміє де ділась його ворожість, чому забув гострі слова і відчуває лише ірраціональну надію. Надію на що? Цей чоловік дав йому шанс на музичне майбутнє, він зустрів його тоді, коли душа розколювалась.

Сє Лянь радісно усміхнувся і повів Хва Чена за собою. Саме оголиси ім’я піаніста і він залишив Хва Чена за спиною.

Хва Чен дивився на те як його силует розмивається у підсвічуванні сцени, як він вклоняється. Лінь Вень випускає якийсь сценарний жарт для розрядки авдиторії і Сє Лянь не фальшиво, але стримано сміється, сідаючи на своє місце.

Далі Хва Чена відриває з реальності. Він перестає дихати, перестає відчувати щось, окрім натхнення.

Ноти розбіглися навколо: по сцені, по головах людей, закружляли навколо Хва Чена і просочились у його шкіру. Він дихав мелодією. Хва Чен не тільки чув фортепіано, він бачив його.

Сє Лянь грав тілом, він ковзав пальцями, змушував клавіші втиснутися і випустити потрібний звук. Хва Чен відчував тяжіння колін до землі. Музика заграла у нього в голові і він ненавмисно уявив свою гру поруч з його: це було б принизливо для Сє Ляня! Хва Чен зрозумів, що не дійшов до досконалості гри, щоб стояти поруч з ним. І чи взагалі можливий такий варіант? Якщо може поруч грати скрипка, співати Ши Цінсюань, то чому гітара не може стати його супроводом?

Коли Сє Лянь дограв, а оплески посипались на сцену, Хва Чен захотів вирвати руки гоядачів: їх втручання стало вибухом, котрий змусив його вирватися із марива.

Хва Чену захотілось торкнутися до Сє Ляня, він зрозумів, що йому не привидівся бог.

Коли Сє Лянь зайшов за куліси він усміхався від адреналіну.

– Ну, як? Я думав, що Ви вже пішли.

– Це неможливо. Я не зміг би піти…

Сє Лянь задоволено кивнув і відкрив рота, щоб відповісти. Хва Чен вже насторожив вуха, але неочікувано для себе сам почав говорити:

– Я давно не чув музики і не вірив, що вона може так звучати. Для мене класичні інструменти були пережитком минулого! Скажіть, як мені бути, якщо я вже не можу чути музику?

Сє Лянь витягнувся у лиці і наставницьки примружив очі.

– Ви граєте на якомусь інструменті?

– Так. Грав, на гітарі.

– Як давно Ви грали на ній?

– Тиждень тому.

– А кому Ви грали? – Сє Лянь не додавав коментарів та відгуків, прямуючи лише до однієї цілі: пізнати глибину проблеми і врятувати.

– Собі.

– Вам сподобалось?

Хва Чен нахмурився, задумуючись, а потім просто кивнув. Сє Лянь на це полегшено зітхнув.

– Ви праві, музикант має грати перш за все собі, але я не бачу у цьому сенсу!

Сє Лянь співчутливо подивився на Хва Чена і розтумачив своє зітхнання:

– Я граю, тому що мені подобається, але граючи я хочу досягти чужих сердець. Ми обманюємо себе, коли хочемо творити для себе і тоді мистецтво втрачає сенс…

– Тому я вирішив більше не грати, але це виявилось нестерпно, а грати я не маю кому, всі дивляться на це як на розвагу.

– А Ви відчуваєте у цьому життя… – розуміючи підсумував Сє Лянь.- Якщо Ви не маєте для кого грати, грайте для мене.

Хва Чен відчув удар тепла, котрий водночас зігрів, а водночас викарбував клеймо на його серці. Пальці затремтіли, бажаючи відчути струни.

– Йдіть і творіть, а я слухатиму.

На цій ноті діалогу Сє Ляня терміново позвали колеги і він вимушено попрощався з оципінілим Хва Ченом, котрий дивився на нього так, що Сє Ляню було важко не зніяковіти.

Хва Чен швидко знайшов Хе Сюаня, котрий не намагався дізнатися де той пропав.

– Знайди мені вчителя для гітари.

Хе Сюань витягнувся у лиці. Сьогодні був день емоцій.

– Ти й так вмієш грати…

– Просто виконай, а все інше мої турботи.

 

Хе Сюань потиснув плечима: вибору все одно не має.

Хва Чен планує стати кращим.