Бути розчиненим

Великі колеса стукаються ребрами об бруківку. Дрібні подряпини зажили. Кінцівка Вілла — при тому, що вона підлатана — більше схожа на м’ясний фарш. Його доля схожа на класичну криву. Є дві новини, і обидві хороші: інша його нога ціла-цілісінька, а криві не мають кінця. Третя річ не є новиною, але все ж, знекровлене тіло прийнято оплакувати, навіть якщо місцевість навколо незаселена й це не принесе жодної вигоди. Він не знає, що робитиме зі своїм життям, а сховатись від своїх істинних мотивів все одно — перше на меті.

***

Вілл втік.

Далеко. Надовго.

Інша сторона світу. Кілька нескінченних років.

Він втік від Ганнібала, але завжди підсвідомо знав, що повернеться. І той теж це знав, тому був готовий зустрітися, хай не дозволяв Віллові заволодіти усіма своїми думками. Нічого особистого, це просто зайвий згаяний час.

Щойно спрацьовує дзвінок, Ганнібал вимушений залишити усе. Зрозуміло, що це він. Без попередження, але без примхливості. Старанно. А залишити доводиться термінову справу. Він не збирався помирати тут без Вілла, він знав, що вірогідність того, що Вілл залишиться з ним, дорівнює вірогідності його втечі, але припиняти готувати в увесь вільний час, про всяк випадок, твердо відмовлявся. Підсвідомо він згоден на те, щоб навіть не постаратись прикрутити газ. Нехай буде так.

Їхній зоровий контакт тривалий. Вілл, стоячи у проході, намагається отямитись від того, як мало речей змінилося. Посмішка Ганнібала за традицією ховалася за кам’яною стіною, очі все так само говорили за усю його душу. Минуло стільки днів, стільки кілометрів, у нього з’явилась ціла сім’я, і ви не подумайте: в них все було неперевершено добре. І йому хотілося, аби у них з Ганнібалом все було ще краще. На мить все було так, як раніше.

Ганнібал стримано зачиняє за Віллом двері, й на цьому моменті необхідно змиритись з тим, що він не збирається чекати. Спина Вілла притиснута не стільки до дверей, скільки до ручки, що впивається в шкіру крізь одяг пекучим вогнем. Це не погано. Принаймні, порівняно з тим, що тепер йому ще більше хочеться зрадити собі.

— Ти мене знайшов.

— Звісно, — розривати поцілунок немає потреби, але Вілл прийшов поговорити. Справді поговорити.

— Тобі не варто боятися. Це я — той, хто віддає тобі своє бажання, — він з натиском пригортає Вілла за поперек до себе, висмикуючи з-під ременя сорочку. Вагається, — І я дуже боюся. Але нам потрібно…

Продовжити. Не дати цьому зупинитися. Нічого не зіпсувати. Тільки не знову.

— Гаразд, — Вілл коротко, але важко видихає, відчуваючи знайомі натяки на дотик. Ганнібал завжди обережний, іноді — занадто, проте завдяки цьому він влучає в усі правильні точки. І сміючись зараз, він, здається, уже знайшов одну.

— Дякую.

Вілл тане.

В наступний поцілунок прокрадається прив’язаність, безповоротно розбурхана і однозначно докучлива. В нього є діти. Але в нього є Ганнібал. Із грубими руками на шкірі стегон Вілл остаточно запевняється, що скільки б часу не минуло, Ганнібал вічно знаходиться у перших рядах, про нього неможливо забути, за наявності — неможливо позбутися. Найгірше — неможливо не насолоджуватись. Спритні пальці поспішають охопити його під білизною, залізти у душу одразу, не залишаючи альтернатив.

Люди вірять, що з усього є вихід і усе закінчується добре, але так здається лише у порівнянні із кількістю бід, яка відбувається щохвилини в цілому світі. Насправді ж, усе залежить від того, як далеко людина готова зайти у самозахисті і як гарно усвідомлює ризики. Шанси на виживання, частіш за все, невизначені. Віллові шанси такі ж, якщо не ще більш нестабільні. Та він людина. І в тому оманливому порівнянні, його справи ідуть краще, ніж коли-небудь іще. Він радо лине у чужі руки зі стогоном.

— Я скучив, — Ганнібал витрачає декілька протяжних секунд, аби дати собі звикнути до рідного запаху, — Жодного разу не виганяв тебе з думок. Іноді це важко, — його дихання стає нетерплячим, хоча він намагається стриматись, — Ти знаєш, про що я кажу? — він навмисно цілує у шию, знаючи, що Вілл тут чутливий. Він не хоче чути іншої відповіді. Проте це не означає, що Вілл має дати саме її.

Трахатись із Ганнібалом було легко. Він хотів розчинити, Вілл — бути розчиненим. Все було так рівно до того дня, в який вони почали говорити. Про це чи загалом — байдуже. Це висмоктує надію, сподівання й романтику. А романтично трахатись — єдина річ, заради якої Вілл погодився на близькість. У долі свої погляди, й раніше Вілл би подумки жалівся на цей розворот, але з роками він зрозумів, що це те, що змушує їхні стосунки дихати. Якби він не пішов на компроміс і продовжив зустрічатись з ним без жодного слова чи бодай офіційного статусу, в якійсь мірі було б простіше, і водночас складніше втримати ту іскру, яка їх звела в самому початку, після чого він міг зовсім втратити інтерес, попри всю потужність почуттів, які він отримує. Йому не подобається перспектива втратити те, як Ганнібал пишається одним його існуванням, мирно споглядаючи з-під вій.

— Ні.

Ні?

Гаразд.

Ганнібал киває головою з гірким розумінням і веде їх, позбавлених одягу, до ліжка. Він має шкодувати про втрачений час, але натомість цінує чарівний вигин спини Вілла. Сьогодні, можливо, останній раз, коли він може це робити. Вілл не проти беззаперечно погодитись з усім, що на нього впаде. З якого каменю він би не був зроблений, з якої глини його б не зліпили — він ламається під Ганнібалом. Погано видимим з-за плеча, та все ще так детально описаним для нього Ганнібалом.

Відчувати його всередині себе завжди було урочистим. Бачити його тваринну частину, певне, коштувало великих багатств, — не грошей — і Віллу пощастило мати ці знання задарма. Добре це чи ні, йому зносило дах, коли Ганнібал робив щось подібне до того, що відбувається зараз. Слухав. З рукою на його грудях у районі серця. Слухав із вустами на шиї.

— Не розвертайся, — зійшло б за команду, якби Вілл не відчував у кожному клаптику власної шкіри увесь ток, який іде від Ганнібала.

«Ти прекрасний тут, піді мною».

Саме це малось на увазі. Вілл знав це.

— Скажи мені, — Вілл, хоч у спробі протестувати, і те — перервався на стогін від глибоко поштовху. Ганнібал міг почати захищатись настільки рано, наскільки забажає, проте Вілл усвідомлює, що його вже почули, і це нікуди не зникне. Лише питання смаку — чи залишиться це повідомлення без відповіді.

— Ти прекрасний, — спеціально чи ні, він так само змішує слова зі стогонами, які рефлекторно хочеться ковтати і ковтати. Вперто не договорює решту.

«Я тебе кохаю».

На те, щоб не казати цього зараз, свої причини. Вагомі. Безсумнівні. І той факт, що Ганнібал цього разу здався із проникаючими під шкіру розмовами, лише це підтверджує.

Нюх Ганнібала виловлює з духу поту і змазки, що вирує у повітрі, запах диму. Вірогідно, це догоріла волога деревина його столу, й одним рухом вогонь перейшов на більш слабкі перед ним речі — скатертину зі столу поряд, серветки, а може навіть шпалери. Залежить від того, наскільки помутнішала його свідомість у переживаннях, з яких не хотіла виходити жахливо значуща людина, до того моменту, як він кинувся відчиняти двері. Він ігнорує цей запах. Все, що він робить — запевняється, що Вілл не дізнається про це раніше, ніж потрібно, й зупиняється на кілька коротких секунд, аби витягти звідкись мотузку. Вілл теж дозволив собі зануритись у відчуття, тому це далеко не обов’язково, проте його зап’ястя однаково зв’язують із зайвою застережливістю, з силою врізаючись всередину. Темп знову наростає, його голова доходить до підозрілої зміни атмосфери майже вчасно, але його змушують переступити за край в ту ж мить, і єдина його спроможність — просити більше, доки його мозок не розірветься на шматки. Ганнібал досі вагається, досі відкладає щось важливе на подальше обмірковування, і він лише радий знати, що Вілл вирішив усе за нього. Здається, він дуже однозначно був ладен кричати. Старі відчуття відрізняються від нових хіба що тим, що нові переважають у насиченості. Він думав про те, яким рідкісним мав бути їхній зв’язок, раз після стількох випробувань і скинутих масок їх так само сильно тягне одне до одного.

Йому було так добре.

І йому добре зараз — знати, що він дотримався слова. Ганнібал попросив його не казати нікому, поки самостійно надавав першу допомогу. Дивно думати, що ще тоді він мав шанси жити далі. Бо того, як його розум перемкнуло, коли він поспіхом повідомив Вілла, що повинен померти, всунувши в його руки зброю й в ту ж секунду натиснувши на гачок, ніхто вже не зміг би запобігти. Ганнібал мертвий. Вбитий з його рук. Ясне діло, за цих умов Віллові немає сенсу розповідати про це комусь, та він і так нізащо б це не зробив. В одному він мав рацію — відучитись повертатись сюди вимагає нелюдської міці, навіть якщо господар вже не зустрічає його із безумовною шаною.

Зруйнована будівля погоджується з ним, відриваючи від себе чергову шибку, й Вілл назавжди прощається з нею.

Нехай буде так.