Тривимірний червоний(2)

З розплющенням очей нічого не змінилося. Задушлива темрява огортала змучене затерпле тіло непрозорим поліетиленом. Язик ніби присох до нижньої щелепи, проте бодай поворухнути ним не було жодної можливості: всю ротову порожнину займав кляп із зіжмаканої тканини. Свідомість позбавлялася липкого заціпеніння, загострювались чуття. Шия страшенно нила, зв’язані за спиною руки відмовлялися підкорятися мозку, поперек зводило від болю, як і скроні. Судомні вдихи наповнювали легені сухим повітрям. Тут нічим не пахло. Може це черговий уривок сну? Маркіян кліпнув ще кілька разів, максимально напружуючи м’язи, доводячи собі, що не спить. Слабкість сковувала й так знерухомлене тіло. Принаймні стілець, який став його тимчасовим пунктом дислокації, був м’яким. Трясця, про що він думає? Хлопець губився у вирі незавершених, хитромудро сплетених суджень, які утворювали в голові суцільний білий шум. Потроху, дрібками й розкиданими уламками Маркіян став збирати докупи спогади. Що передувало цьому, очевидно, не кайфовому становищу? Ранок 15 червня, спекотно й сонячно, закрита сесія, його день народження… Вибухом феєрверків у спогадах зринула Світлана. Першою емоцією, яка пробилася крізь розгубленість, був страх, за ним вклинилась в’язка тривога. Що в біса трапилось? Так, розпливчасті спогади поволі склалися в послідовність: він запросив дівчину трохи випити тет-а-тет, адже вона майже не спілкувалася ні з ким з його друзів, та й сам останнім часом аж надто призвичаївся до її товариства. Довгі розмови, онлайн-ігри, прогулянки по місту без плану й мети. Вони жодного разу не згадували про випадок на фестивалі, ніби це було надто детальним спойлером майбутнього, проте хлопець швидко зрозумів, що вона не носить червоної помади. То й на краще, вона була занадто вульгарною для такого милого личка. Маркіян повернув голову вбік і біль блискавкою пронизав череп. Тоді де ж Світлана? Перед очима миготіло кілька світлових цяток, викликаних нервовим перенапруженням. Він змучено застогнав, спіймавши себе на думці, що поза цією ситуацією зрадів би такій завищеній увазі до своєї персони. Зашкальний адреналін викликав неадекватну реакцію, хлопець навіть спробував усміхнутися, проте цьому дуже заважав кляп. Серце вистукувало понад сто ударів на хвилину, але нічого не відбувалося, тож потроху мозок втомився чекати небезпеки зненацька. Знову починало хилити в сон.
Невідомо скільки часу минуло, коли Маркіян щось почув. Або йому здалося, що почув. Дрімоту неможливо було відрізнити від неспання, зоровий аналізатор у темряві був просто непридатним для використання. Тільки тепер він зрозумів, наскільки сильним є притлумлений спершу страх: на чолі скупими краплями виступив піт, тілом пробігся сильний дрож. Ставало дедалі важче дихати, чиїсь кроки зливалися з ритмом його пульсу.
Світло різонуло по очах, хоча насправді світлодіодний світильник під стелею мав зблякле світіння кольору лампи розжарювання. Двері тихенько зарипіли, коли кроки проникли всередину. Прокліпавшись, Маркіян помітив ліворуч кілька поличок, заставлених чимось, на чому погляд не сфокусувався, праворуч одна на одній стояли декілтка коробок. Приміщення було зовсім невеличке, нагадувало підсобку в одному з магазинів, де він колись працював. Крапля поту скотилася вниз по щоці. Перед хлопцем стояла Світлана, від усвідомлення цього стало тільки гірше, його сіпнуло, ніби в припадку. Нажаханість та сотні питань кружляли у зболеній свідомості, поки вона теплим поглядом вивчала його обличчя. Через пів хвилини Стеценко наблизилась впритул, торкаючись ногою коліна Маркіяна. Дівчина щось сказала, проте він не одразу розчув слова серед мішанини звуків.
–Обіцяєш не кричати? Хоч я і скучила за твоїм голосом, проте це було б нерозважливо.– отримавши у відповідь енергічний кивок, через який пасмо вибилося з низького хвоста і лягло на парубоче лице, вона потягнулася до кляпу,– Зараз витягнімо це.
Звісно хлопець збирався заволати щосили, не дослухаючись до цих умов. Це її рук справа? Господи, та вона ж божевільна. Затьмарений розум вибудовував плутані логічні ланцюжки. Що взагалі відбувається? Нижня щелепа дрібно затремтіла, з горла вирвався лише осиплий хрип. Здавалося, що м’язи задерев’яніли, щоб стулити пельку, довелося докласти чимало зусиль. Світлана кінчиками пальців погладила його по щоці, від ласкавості її погляду хотілося виблювати. Когнітивний дисонанс досяг апогею, Маркіяну здавалося, що його переїхав щонайменше навантажений товарняк. Не стало сил тримати голову рівно, він схилив підборіддя до грудей. В кутиках очей зібралися зрадницькі сльози страху й виснаження.
–Одну хвилиночку і все буде добре.– муркотала над вухом Стеценко.
Його пересування більше не обмежувалося, проте від того не з’явилося бажання рухатись. Якась частина свідомості репетувала, що він має тікати, боротися, вибиратися з цієї пастки й рятувати своє життя. Відчувши її руку на своїх плечах, Маркіян бажав лише якнайшвидше заснути, щоб усе вирішилось саме по собі. Картина світу навколо змазалася, стала несфокусованою. Хлопцю не страшно було спертися на Світлану, довіритись їй, відкинувши здоровий глузд, і пройти з десяток кроків, кволо роззираючись крізь напівзаплющені очі. Щойно тіло торкнулося горизонтальної поверхні, свідомість занурилася в блаженну рятівну темряву.

Наступне пробудження мало чим відрізнялося від попереднього, нагадуючи виринання з мерзлої ополонки. На якусь коротку мить Маркіян навіть вирішив, що це було марення, адже з приводу початку 22-го року його життя хтось мав запропонувати змішати віскі з горілкою. Голова гула, ніби після трансатлантичного перельоту. Сівши на розкладеному дивані, він зрозумів, що кімната точно не належить йому. Серце закалатало з подвійним завзяттям, хлопець сковтнув густу гарячу слину. На кавовому столику поруч стояла склянка з водою. Маркіян усе ще почувався достобіса причмеленим, тож замість того, щоб взяти склянку в руки, нахилився до неї й надпив. Скуйовджене волосся лоскотало шию й щоки. Навпроти нього височіли мінімалістичні полиці, що нагадували магазинні стелажі. На одній з них червоною двокрапкою блимав електронний годинник: 8:35. Дивно, в приміщенні панувала напівтемрява. Він кинув заспаний погляд на вікно. Скло заклеєне газетами в кілька шарів, нагадуючи біснуватий ретро-колаж, на карнизі, торкаючись підлоги, висять щільні штори, проте не закриті до кінця. Серце знову пропустило удар, від відчуття дезорієнтації й ірраціонального страху млоїло десь між ребрами. Стиснувши між пальцями тонку ковдру, хлопець раз у раз позирав на двері в тон плінтусу. Ймовірність того, що вони замкнені, наближалася до ста відсотків. Здається, він знову задрімав, бо із завмирання його вивів звук повертання дверної ручки. На порозі стояла Світлана з громіздкою тацею в руках. Її відсторонений погляд набув чіткості, коли за спиною клацнули, зачинившись, двері. Поставивши тацю на столик, вона мовчки всілася на край дивана якомога ближче до Маркіяна. Легка усмішка грала на блідих устах, коли дівчина без жодних пояснень затягнула його в довгий поцілунок. Хлопець відчував її язик на своїх яснах і не міг не відповісти на таке нахабне порушення його особистих кордонів, задоволено примруживши очі. Незважаючи на всю приємність, адреналін так само бив у голову від невідомості та непередбачуваності. На парубочих зап’ястках багровіли червоні смуги, можливо, від кабельних стяжок. Шкіра відгукувалась болем, коли Світлана стискала його долоні, проте він не зважав на цю дрібничку. Стеценко відсторонилася, коли йому зовсім вибило дихання. Тепер вона методично розмішувала цукор в одній з чашок на таці, не звертаючи увагу на розпашіле обличчя Маркіяна. Поруч з двома чашками тіснилися тарілки з тостами, намащеними крем-сиром та варенням. Вперше за цей час дівчина заговорила.
–Знаєш, як боляче, коли від тебе відвертаються?– Світлана дивилася кудись у бік, ніби на одну з газетних сторінок на вікні.– Коли тебе не люблять, яку б хорошу роль ти не грав. Ти допомагаєш, тобі завжди плачуться в плече, шукають підтримки у твоїх словах, щиро дякують і звалюють з твого життя створювати своє. Вони прихильні, та ніколи настільки, щоб ти почувався справді важливим. Невелика втрата, проте вона як скабка в дупі, еге ж?
“Маніяк сповідається перед жертвою. У якому фільмі таке було?”
Маркіян мимоволі глянув на десертний ніж біля однієї з тарілок. На губах досі відчувався присмак її зволожувального бальзаму.
–Ми з тобою пропустимо цю неприємну стадію. Ти занадто хороша людина, щоб тебе втрачати. А щоб не втратити, необхідно володіти.
Дівчина уштрикнула його напрямленим поглядом, від чого він нервово гикнув. Помітивши зміну виразу, Стеценко трохи помовчала й додала.
–Я не завдам тобі болю.
Хлопець стримав бажання істерично реготнути, натомість сів біля неї, відкинувши ковдру вбік. Хребет озвався ниючим болем, одразу заперечивши її слова.
–Де ми, в біса, знаходимось?–голос усе ще хрипів, ніби після довгого приступу кашлю.– Мене обов’язково шукатимуть.
Інстинкт самозбереження явно йому відмовляв. Для Світлани ніж був у такій самій зоні доступності, що й для нього. Дівчина повернулася до нього, на обличчі грала незбагненна усмішка, солом’яного кольору волосся хвилями спадало на плечі й спину, в напівтемряві очі ніби блиснули загрозою. Вона ніби телепатично повідомляла: “Я знаю про тебе все, дурнику.”
–Навіщо шукати того, хто не зникав? Ти вирішив провести канікули в Одесі, про що повідомив усіх друзів і знайомих. Хіба не так, Маркіяне?
Хлопець вражено кліпнув, роззявивши рота. Тільки за кілька хвилин він допетрав, що вона говорить про свої дії, виконані від його імені. Стеценко очевидно втішалася собою, їй була притаманна манія контролю, а виконання іншими її планів можна було порівняти лише з найвищим піком екстазу. У парубка встало дибки волосся на передпліччах, здавалося, що він відчуває тремтіння кожної клітинки свого тіла.
–Добре. Снідай.–вона погладила його по плечу кількома обережними рухами, тоді подалася геть з кімнати, навіть не торкнувшись своєї тарілки.
Скрегіт ключа остаточно вбив будь-які примарні надії на невдалий жарт чи розіграш. Ця дівчина не просто мило-дивненька, вона по-справжньому схиблена. Нічого не лишалося, крім як піддатися відчуттю голоду. Десь у глибині душі хлопець щиро сподівався, що в крем-сир додано отруту. Щоб це закінчилося якнайшвидше.
Доба тягнулася нудотно довго. Втікаючи від нав’язливих роздумів і фрустрації, Маркіян узявся вивчати вміст полиць. Вони були напхані книгами різних жанрів: від романтичних комедій та детективів до філософських трактатів та посібників з ядерної фізики. Доволі дивна домашня бібліотека, проте за нею доглядали і, схоже, збирали доволі тривалий час. Він вихопив зі стосу перше-ліпше чтиво, навіть не поглянувши на назву. Необхідно змусити свій мозок працювати,  знайти рішення. Рядки спліталися один з одним, літери перескакували й мінялися місцями, з підсвідомості виринули непрохані спогади про відчуття губів Світлани на його власних, її долоні, які прослизають під сорочку, тендітне й гаряче тіло в його руках. У паху жаром забриніло збудження, і хлопець, закусивши губу, відклав книгу й утупився порожнім поглядом у стіну. Від протиріч хотілося скрутитися калачиком, висмикуючи собі волосся. Як їй вдалося створити настільки міцний зв’язок між ними? Уперше у своєму житті популярний, впевнений у собі та абсолютно незалежний Маркіян задумався чи насправді не хотілося б йому скоритися її жазі володіння. За деякий час він знову заснув, зморений терзаннями й залишками снодійного.
Наступного дня вікно було прочинене, свіже повітря, заповнене голосами людей та звуками моторів автівок. Сонце ще не встигло прожарити місто, тож небесна блакить прозорим куполом огортала ранкову прохолоду. Хлопець поволі встав з дивану й визирнув назовні. Звичайний дворик, оточений хрущовками: старий дитячий майданчик, який тепер більше нагадував декорації для Сталкера, клумби з шин, стіл, за яким пенсіонери вже різались у карти, і звісно купа машин, які паркувалися де попало. Таких дворів сотні тисяч у будь-якому містечку України, на видимому боці сусіднього будинку не було адресної таблички. А що б вона дала? Він усе одно не має жоднісінького доступу до інформації. Хоча з того, що на полицях знайшлося кілька путівників пам’ятками Одеси, Маркіян виснував часткову правдивість слів Світлани. Незапланована відпустка на морі. Здуріти можна. Щось кардинально змінилося у порівнянні з минулою добою. Запаморочення минулося, тепер світ набув чіткості та об’єму, перестав бути схожим на картинку реальності людини, яка потопає. Він уважко розглядав натерті зап’ястки, коли з фонового шуму особливо виділився один звук. Ритмічний, непослідовний і нерівномірний. Швидке клацання. Хлопець кинув погляд через плече й отетерів. Двері також було прочинено. Сюрреалістичність того, що відбувалося, Маркіян міг пояснити двома речами: або це хитра пастка, або в дівчини проблеми не тільки з психікою, а й з логікою. Звук однозначно був продуктом натискання на клавіші клавіатури. Може прямо зараз Стеценко оформлює заяву про його зникнення? Відтепер його навряд щось зможе здивувати. Він випив пів склянки води, поки не наважуючись наближатись до примарного виходу. У коридорі підлога була такого ж кольору, стіни прикрашала двоколірна декоративна штукатурка. Доволі непоганий ремонт, як для будівлі, зведеної понад пів століття тому. Та і в’язниця виходить непогана. Маркіян згадав комірчину, де вперше очуняв, і здригнувся. Клацання стихло і він на хвилин перестав дихати, дослухаючись. Щось скрипнуло, а потім долинули тихенькі кроки, що швидко наближались. Вона завжди ходила й рухалась тихо, плавно, вміла бути непомітною, коли це потрібно. Хлопець намагався вдати невимушеність, проте на лобі знову виступив піт.
–Доброго раночку.– осяйна усмішка.
Поки Світлана гладила його волосся, прочісуючи пальцями довгі пасма, Маркіян зміг трохи розслабитись. Дивно і дико. Чи нема в її кишені шприца зі смертельною дозою наркотиків? Інтуїція схилялася до ствердної відповіді. Цього дня він уперше побачив кухню і взагалі всю площу ув’язнення, водночас отримавши дрібку інформації про зовнішній світ. Календар повідомляв, що настало 20 червня. Незвично відносно вільно рухатись у приміщенні, помічаючи як скляніє погляд дівчини, коли йому випадає зиркнути на вхідні двері. Замкнені, з ланцюжком і кількома замками, що не входили до базової комплектації. Можливо, якісь із них кодові? Хто ставить у квартирі кодові замки? Це не практично… Чи легко їх збити? Хлопець загубився у вирі власних думок. Він пообіцяв відновити міркування пізніше, як тільки Стеценко перестане так гаряче стискати його член у своєму нутрі, солодко стогнучи плямо у вухо. Блаженне тремтіння хвилею прокотилося по всьому тілу й Маркіян закотив очі, стиснувши долоні на її талії.
“Дідько…”
Світланині поцілунки нагадували одкровення, ніби знедолена, спрагла людина дісталася джерела з цілющою водою. Він мав певність, ніхто й ніколи не дарував і не подарує йому таких відчуттів. Якась частина підсвідомості нагадувала, що його честь і гідність принизили, витерли ноги об загальнолюдські права й цінності та просто ґвалтують його без права на відмову. Роздерті зап’ястки чухались і поволі вкривалися кіркою. Хлопець вкотре притлумив спроби здорового глузду навернути його на шлях правильного життя, розчісуючи скуйовджене волосся. Вражала здатність дівчини залишатися настільки одержимою і водночас так раціонально враховувати деталі. За допомогою банального володіння його гаджетами вона повноцінно імітувала спілкування й активність Маркіяна. Він не тяжів до телефонних розмов навіть із батьками, що неабияк спростило завдання. Досконало вивчивши стилістику та зміст листування, Світлана змогла вжитися в роль та створити ілюзію існування його в інфопросторі. Тепер він зрозумів, чому покладатися на інших– це гра в російську рулетку. Коли вважаєш, що людина не опуститься на самісіньке дно, не зрадить, не буде настільки лицемірною чи жорстокою, негайно відкидай ці думки. “Вона не зробить цього.” Зробить. А потім ще раз. І ще. Якби ж то хлопець не прагнув створити маску містичності навколо своєї особистості, можливо, тоді хтось помітив би зміни.

Години поволі набирали темп, повертаючись до пульсу буденної рутини. Людина– довершене творіння еволюції, створіння, яке пристосовується до будь-яких умов. Крім обтяжливих роздумів та пошуку власних помилок, ніщо не обтяжувало життя Маркіяна. Хіба що перманентне дихання смерті в нього на потилиці. Він мав усе: дім, кохану (якщо його сприйняття можна вписати в цю призму) дівчину, від трьох до п’яти трапез на день і на додачу– різноманітну домашню бібліотеку, яку вони часто використовували за еротичним призначенням у напівмороці заклеєних газетами вікон. За два чи три тижні Світлана навіть витягла його на прогулянку. Звісно під вартою розкладного ножа-метелика, який вона застосує за найменшого натяку на бунт. Хлопець знав, що Стеценко знехтує всіма нормами навіть кримінального кодексу. Ще раз.
Мляві хвилі ліниво облизували берегову лінію. Майже штиль. Сонце виблискувало тисячами діамантів на поверхні вмиротвореного моря. Медово-спекотний липень витяг на пляж ледь не все населення міста. Маркіян стояв по кісточки у воді, сонячне проміння пекло в саму маківку.
“Втопитися б простісінько отут. У смарагдово-синій глушині знайти спокій, розчинитися й ніколи більше не бентежитись земними й порочними думками.”
Світлана стиснула його долоню, тим самим вирвавши з потоку роздумів. Крізь розжарене повітря кораблі на горизонті перетворилися на тремтячі уламки геометричних фігур.
–Про що думаєш?
Звичайне запитання, проте здатне увігнати в ступор будь-кого.
–Недосконалість семестрового освітнього модулю з філософії, спрямованого сформувати хибне уявлення про можливості людини й побудову суспільства.
Дівчина злегка нахилила голову, тінь від капелюшка впала їй на очі. Тепер до нього був прикутий сіро-сталевий і ніби сяючий погляд. Світлана завжди робила цей жест, коли насправді була зацікавлена у словах співрозмовника. Схоже, цей раз не виняток. Наразі серед усієї симфонії фонового шуму для неї існував лише його обволікаючий голос. І не важливо, які саме ідеї він вкладає у свої слова. Говори, говори, не замовкай.
Уперше за останній тиждень Маркіян змусив мозок працювати на повний потенціал. Над потилицею все ще відгукувалося болем після удару, отриманого при спробі втечі. А він устиг тоді роздлубати один із замків, настільки близько підібрався до свободи. Від того ще більш досадно. Після нещодавньої поразки хлопця не раз наздоганяла думка про те, що простіше було б задушити Світлану уві сні. Як-не-як на його боці фізична перевага, проте висока ймовірність отримати ножа під ребро чи голку шприца в шию розбивала утопічну теорію.

Поволі добові біоритми повертали на осінній лад. Кут падіння сонячних променів щоденно ставав більш гострим. У повітрі пахло спокоєм та морем. Нарешті він навчився виокремлювати цей особливий аромат. Маркіян сонно прокліпався, місце поруч було порожнє й простирадла вже захололи. Там, де вночі після сексу до нього тулилася Стеценко, одними губами промовляючи поеми крізь десятки довгих, глибоких поцілунків, зараз панувала пустка. Змінилося й дещо інше. Тиша. Ні клацання– Світлана не набирала чергову статтю для місцевого видання–, ні її дихання в сусідній кімнаті, ні шуму побутової техніки. Відтепер цілковита тиша асоціювалася лише з небезпекою. Він вибрався з ліжка й тишком обійшов усю житлову площу, проте не було потреби ховатися, бо нема від кого. Спантеличений та розгублений хлопець був залишений сам на себе. Календар сповіщав про настання головного державного свята– Дня Незалежності України, 24 серпня. Проте увагою Маркіяна заволодів набір речей, акуратно розкладених на столі. Його паспорт, смартфон, ключі, кілька купюр номіналом у тисячу гривень, квиток та складений аркуш. Квиток на нічний швидкий потяг зі сполученням Одеса-Харків. Кінцева станція для хлопця– Кропивницький. Там, де все почалося. Від нерозуміння затремтіли пальці. Увесь папір списаний дрібним некаліграфічним почерком Світлани. Писання від руки було однією з її дивнуватих пристрастей, які мало хто розумів. Вона стверджувала, що шурхіт ручки та запах чорнила надають душі крила та натхнення, яких часом так не вистачає як у роботі, так і в повсякденні. Звісно, це була її сповідь. Виправдання, зізнання, фактаж– усе змішане й пов’язане через речення. Він не знав ще нікого живого, хто зміг би настільки наситити емоціями лінії, що звуться літерами. Маркіян таки втілив у життя бажання дитинства– покатався в багажнику. Хоча й при пам’яті в процесі не був. Чимось нагадувало щиросердне зізнання маньяка-збоченця і від цього спиною пробігся неприємний холодок. Серце калатало як і першого дня, очікуючи чергового удару в спину. Проте нічого не відбувалося, а проспект неподалік жив ранковим життям: клаксон автомобіля, сварка пенсіонерів, дзвіночок трамвая. До чого ці кардинальні зміни? Вона розлюбила його? Більше не потребує присутності, контролю й володіння? Отримавши таку необхідну людині волю, хлопець відчув гострий укол ревнощів, насупився. У нутрощах аж пекло від думки про те, що йому знайшли заміну. На шкірі ще багровіли смуги від мотузок, якими напередодні так спритно зв’язувала його Світлана. Дівчина на високому рівні володіла мистецтвом сібарі, яке задовольняло не лише людожерську потребу контролю, а й наповнювала естетичні прагнення. Маркіян згадав, як її гарячий язик виводив візерунки навколо чутливих сосків, і закусив губу. Погляд раз у раз ковзав по дрібному шрифту квитка.
Золотогаряче проміння відбивалося від усіх поверхонь. Світлова доба добігала кінця, проминаючи так звану “золоту годину”. Ще пів години тому потяг рушив від початкової станції. На вокзалі завжди особливий запах: суміш мастила, креозоту, закладів швидкого харчування, метушливості, сліз, радості й свободи. Іноді на вокзалах лунає більше молитв, ніж під час великодніх богослужінь. Це одне з тих місць, яке не втрачає символізму крізь століття.
Передпокоєм луною рознісся звук клацання дверної ручки. Заб<span;>ула замкнути? Безперечно, ні. Вона відпустила, давши вільність у всій її повноті. Побачивши силует коло вікна, Стеценко спинилася, так і не дійшовши до кухні. Погляд втомлених сірих очей зустрівся з рішучими карими. Обидвоє відчували полегшення. Світлана стояла в тіні, Сонце заходило, залишаючи по собі напвсутінки. Вона споглядала як проміння плуталось у його хвилястому волоссі, що струменіло до плечей. Він промацував очима бліду шкіру її обличчя, яка була подібна до лику повні. Якщо кохаєш– відпусти. Коли твоє  воно обов’язково повернеться, а як ні– то ніколи й не було твоїм. Та стискаючи в долоні стилет з гравійованим руків’ям, він не міг так просто її відпустити.