tail, wings and claws

***

   Тейон голосно вдихає дим, прибираючи з підлоги уламки чергової чашки. Він уже втомився їх купувати. У його руках вони знаходилися тільки в межах магазину, тому ні про яку симпатію до речей мови йти не могло. Але він був радий, що це не його речі, тож готовий купувати ці кляті чашки хоч щодня.

У ванній кімнаті нарешті стало тихо, і, через кілька хвилин, до зали зайшов той самий винищувач посуду.

– Слухай, бро, може тобі залізний кухоль купи… – очі Лі точно не очікували споглядання тої картини, яку він побачив, підвівши їх. – Лукасе, ну чорт забирай, скільки тобі говорити, що ти не один живеш!?

Але співрозмовник посміхався, ховаючи лукавий прищур та поправляючи рушник на стегнах.

– Ти купив? – засяяли його очі яскравіше за лампочку, під якою він стояв.

– Коли ти зав’яжеш? – пробурчав собі під ніс хлопець, йдучи на кухню і повертаючись з пачкою цигарок. – Дістав, серйозно – невдоволено, але водночас, з усмішкою, промовив Тейон.

– Що вдіяти? – знизав він плечима, приймаючись відкривати упаковку. – Чорт…

– Давай, допоможу, – добродушно змилувався старший. – Ти і без цього непогано димиш, – підніс він цигарку до губ друга.

– Вони занадто швидко ростуть для нормального функціонування, – Юкхей потряс долонею перед співмешканцем, показуючи свої пазурі. – Я вже не можу сам їх відрізати.

Тейон лише зітхнув, спостерігаючи, як той затягується димом, повністю розслаблюючи тіло. Крила, які весь час були малопомітними за спиною, зараз зайняли весь диван. І Лі довелося підвестися.

– Ти куди? – збентежився Вонг.

– Ти ж зелений любиш, га?

Лукас лише розуміюче посміхнувся, киваючи головою.

***

   Лі притяг його додому, коли на вулиці було до посиніння холодно. Вікна в квартирі замерзли настільки, що через них не було видно день на вулиці, чи ніч. А при кожному видиху валила пара, як із чайника, який вже годину кипить. Спина неймовірно нила, але він намагався бути обережним настільки, наскільки дозволяли задубілі на морозі руки. Светр ручної в’язки вже не рятував від морозу, але хлопець був радий, що хоч трохи відігріє своєю курткою цього дивака.

Намагаючись не зачепити життєво важливі органи, Тейон затягнув нерухоме тіло у вітальню, примостивши його на диван. Зачинивши двері, він повернувся, щоб нарешті прийти до тями після всього, що відбулося і продовжувало відбуватися. Думати виходило погано. Тому найкращим рішенням було думати не про себе.

Притягнувши дві ковдри і одне покривало, він спробував потихеньку зняти куртку з незнайомця, але ті «життєво важливі органи» були проти.

– Чортові крила, – намагався розплутати вузол з тканини та кігтів Тейон.

Тіло мимоволі ворухнулося, намагаючись відбиватися руками.

– А-я, ти що розійшовся?! Це взагалі-то боляче…

***

   – Їй богу, вперше бачу, щоб хтось захищався бурулькою, – вкривав незнайомця Лі всім, що було в будинку, ненав’язливо підштовхуючи ближче до каміна.

Той агресивно дивився йому в обличчя, не зводячи очей. З носа йшов густий дим, а тіло тремтіло, як стара пральна машинка Тейона.

– Ну чому ти такий злий? Я ж тебе ніяк не кривджу, – спробував наблизитися хлопець, сідаючи поруч. – Та й не планую в майбутньому…

Він теж дуже замерз, тому тремтів не менше. Витягнувши свої руки назустріч вогню, він поклав голову на коліна. Чужий погляд так і пропалював у ньому дірку, але хіба можна щось хотіти від людини, яка пережила таке? Та й людиною його назвати було досить складно, як не поглянь.

***

   Тейон навчався до пізньої години, так як був старостою класу та декількох творчих гуртків, але він завжди мав час на прогулянки нічним містом. Тільки прогулювався Лі дивними провулками, ніби шукаючи, де б його могли вбити.

Хлопець обожнював надягати навушники і повністю занурюватись в атмосферу, яку йому дарувала музика. Ні людей, ні автомобілів та іншого транспорту, який так дратував, ні думок. Якби не його цікавість, це був би звичайний тихий спокійний вечір.

***

   Тейон знайшов його у кутку старої закинутої будівлі. Усього побитого, з замерзлими сльозами та кров’ю на обличчі. Він стулився в болючий клубок і гарчав, як пес. Це лякало Лі до усрачки, тому що гострі шипи на величезних крилах говорили про те, що буде боляче, якщо зробити хоча б пару кроків уперед.

І спробуй тут проводити якісь переговори. Тейон наважувався, блукаючи очима по споруді. Зараз він думав лише про те, що, швидше за все, більше не гулятиме цими вулицями. І він хотів би закінчити свою прогулянку якнайшвидше.

Це не було схоже на реальність. Тому що крила здіймаються на кожному вдиху, тому що пазурі залишають глибокі сліди на бетоні, тому що це, чорт забирай, нереально, щоб мати право на існування. Але як? Як він може залишити його тут? Одного у такий мороз? Він, звичайно, може й обробився не на жарт із такої картини, але він людина!

***

   – Сподіваюся, ти одягнув штани! – прогорлав хлопець, знімаючи пальто у передпокої.

– Сподівайся! – так само прорепетував Вонг із зали.

– Засранець, дивися, що я тобі купив…

Тейон урочисто вручив сусідові нову чашку, відразу ж забираючи її з його рук і ставлячи поряд на стіл.

– Спочатку розберемося з твоїми пазурами, – потер долоні Лі, зігріваючи їх.

У квартирі зовсім не було холодно, але старший постійно замерзав, враховуючи, що осінь на вулиці більше була схожа на розпал зими. Лукас миттєво взяв долоні хлопця у свої і почав зігрівати їх диханням. Він робив так доволі рідко, зважаючи на настрій, але в такі моменти Тейону хотілось звільнитись якнайшвидше.

– Ну вистачить, лоскітно, – вирвався хлопець, куйовдячи темне волосся на голові у Вонга. – Бачу, ти все-таки вдягнув штани?

– Мені зняти?

– Збоченець! – дав по потилиці молодшому він.

***

   – Ось, дивись, шанс на те, що ти мене вкусиш, набагато більший, ніж шанс на те, що це зроблю я.

Долоні Тейона були протягнуті вже не до каміна, а до напівдракона. Він без поняття, насправді, чи це взагалі дракон, але на що ще це могло бути схоже?

– Та й взагалі, мені шанс вижити під твоїм пильним поглядом уже не здається виграшним, – тяжко ковтнув Лі, відвертаючись до вікна. – Я, правда, хочу допомогти тобі, але я не поспішатиму. Тільки пообіцяй, що не з’їси мене вночі, гаразд?

Відповіді, звичайно ж, не було, але очі жевріли, як вугілля, що тліло в глибинах підсвідомості незнайомця. Він все ще важко дихав, періодично відводячи голову у бік вогню, але так само, незмінно, стежив за Лі. Той давно прибрав свої руки, намагаючись не створювати ще більш незручної ситуації.

– Вважатимемо, що ми порозумілися. Вибач, але ти не проти, якщо спочатку я називатиму тебе Сюйсі? Ти дуже милий, – з непідробною усмішкою констатує хлопець. – Я жахливо готую, але заради тебе постараюся не спалити кухню.

***

   Цю ніч Тейон точно запам’ятав на все життя, якщо не довше. Він не дуже чуйно спить, із-за чого постійно страждає на проспані будильники, а ще засинає надто несподівано, знаходячи себе вранці в дивних місцях і позах.

І навіть зараз, виконуючи домашнє завдання з англійської, він не помічає, як провалюється в сон під монотонне сопіння нового гостя. Він не чує, як той вибирається із своєї хатки, яку Лі турботливо для нього побудував з ковдр, не чує, як босі ноги чапають по дереву, вистукуючи кігтями. Тейон надто солодко спить, щоб слухати.

Щось неприємне раптом торкається його обличчя і хлопець схоплюється та кричить, ніби вперше і востаннє. Його швидко хапають і закривають рота величезними руками. І паніка охоплює вже не хвилею, а цунамі. Міцні руки не дають і пальцем поворухнути, а голос, схоже, чи то сів, чи Тейон примудрився його все-таки зірвати.

На диво ніхто його не вбиває. Рука повільно переміщається на голову і починає перебирати пасма волосся, кігтями приємно чухаючи шкіру голови. Лі дивується. Крила лягають на плечі, ніби загортаючи їх обох у кокон. І Тейон здається, припиняючи сіпатися.

На плечі, слідом за крилами, лягає чужа голова, пускаючи невелику хмару диму. Тейон заходиться кашлем, але так само різко припиняє, коли чує його голос. Вперше. Вперше серце хлопця зупиняється на секунду.

– Вибач, – розтягнуто і незрозуміло звучить напівпошепки. – Я люблю лякати, – і крила розправляються з дивним звуком, викликаючи дрижаки по спині.

Тейона відпускають.

***

   – Тепер я можу обійняти тебе? – наївно безглуздо спитав Юкхей.

– Хоч поцілувати, тільки там чай стигне.

– Ти словами не розкидайся, я все буквально сприймаю, – плентається за Тейоном на кухню.

– Хвіст забери, відтопчу ненароком, – відсовує стілець старший, запрошуючи Вонга. – Слухай, знаєш, що пригадав по дорозі? Якось саме по собі спливло в голові: пам’ятаєш нашу першу розмову, до якої ми ніколи не поверталися?

Лукас сьорбнув зеленого чаю, пережовуючи заварку. Тейон перестав опиратися цій його звичці через два тижні після їх знайомства. Проте досі зіниці мимоволі закочувались під повіки.

– Е-е-е, ти про ті сліди від моїх зубів?

Тейон закотив очі ще більше, поправляючи комір светру.

– Ні, Лукасе, я про лаборантів.

– А-а-а, – на обличчі скоробіжно майнуло розчарування, – ну а що тобі розповісти?

– Мені до цього часу незручно було запитувати, що з тобою сталося в той вечір. Невже ти не міг себе захистити, маючи стільки сили?

– Тільки не коли тобі вдовбали подвійну дозу транквілізатору в шию, – він тяжко зітхнув. – Взагалі це довгенька історія, я колись розповім тобі її, проте не сьогодні. Я не хочу псувати такий гарний день. Загалом, на мені ставили всілякі досліди, я робив вигляд, що тупенький і у мене нічого не виходить.

– Типу фокусів з вогнем? – уточнив Тейон, отримуючи кивок чужої голови.

– Так тривало роками. Я дійсно не хочу вдаватись в подробиці, це нагадувало в’язницю. Ні, я навіть не смію порівнювати ці речі. Якби мені запропонували відсидіти за ґратами ті роки, як звичайній людині, я б ні секунди не витрачав на роздуми.

Лі взяв його долоні в свої, не вимовляючи ні слова. Він вже двічі пошкодував, що почав цю тему, завдаючи болю молодшому.

– А потім у них щось переклинило і вони побили мене, викинувши з тонованої машини в тому місці, де ти мене знайшов. Мабуть, я добряче головою приклався тоді. Нічого не пам’ятаю. Сподіваюсь, не шаманять знову нових клонів. В будь-якому випадку, я не проти, якщо ти притягнеш додому ще одного Лукаса.

– Я проти! – підвівся Тейон, доливаючи чаю в чашку сусідові.

– Та невже? – Юкхей знову примружив очі, вдаючи детектива.

– Та обісратися як.

***

   – Я думав, ти один із косплеєрів, – нітиться Тейон, наливаючи в чашку лікер. – Вони часто вечорами повертаються з фестивалів. Я думав, хтось вирішив влаштувати фотосесію на цьому звалищі, але я ніколи так швидко не змінював хід думок, як сьогодні, – він протягнув напій невідомій істоті.

– Що це? – незграбно прийняв посудину Вонг, зазираючи всередину.

– Допоможе швидше зігрітися, – хлопець почав допомагати з триманням чашки. – Просто випий і забудь.

Чого Тейон точно не очікував у якості реакції на міцний напій, – це палаючої штори на вікні. Він, звісно, подумав би, що дракони щось таке можуть, якби дивився фільм в кінотеатрі. Але часу подумати категорично не вистачало, коли він грав одну з головних ролей в цій хворій п’єсі.

– Щоб я всрався, ЦЕ ЩО ТАКЕ?! – заволав крилатий.

– Пожежа, як бачиш, – заспокійливі після пробних тестових екзаменів діяли на нервову систему сильніше, ніж бажання вилаятися та вигнати з дому новоспеченого гостя. – Я, на відміну від тебе, не плююся водою, – топтав Лі шматок тканини на підлозі.

– Ти просто підсовуєш цю термоядерну бурду, і змушуєш заливати у себе. Скажи дякую, що не спалив дім, – складає руки в замок, підгортаючи крила.

– Дякую, блядь, – підіймає юнак з підлоги те, що залишилось від штори, і дивиться на незнайомця через одну з численних дірок.

***

   Лі плететься в ванну, підганяючи попереду себе дракона. Тепер він точно вияснив, що це створіння має пряме відношення до сімейства рептилій. Плани виспатися відклалися на найближчі п’ять годин. Спати в такій компанії, навіть за закритими дверима, більше, м’яко кажучи, не хотілось.

– Залізай, – проштовхнув він його в душову кабінку. – Це холодна вода, це гаряча, тут стоїть все, що тобі потрібно, щоб тримати своє тіло в чистоті. А, точно, – Тейон відкрив найближчу поличку, – губка. Не можу повірити, що спілкуюся з тобою, як з дитиною. Я, загалом, не можу повірити, що це відбувається зі мною… Сподіваюсь, завтра прокинусь, і просто збагну, що у мене лихоманка.

– А при чому одне до іншого? – поцікавився гість, знімаючи одяг.

– О, Господи, – відвернувся Лі, завішуючи його шторкою. – Ти б на моєму місці притягнув додому дракона? – всівся хлопець на кришці унітазу.

– Справжнього – так. Я експеримент. По суті, я така ж людина, як і ти. Просто зі змішаним геном рептилії, – увімкнув воду незнайомець.

– Я можу називати тебе рептилоїдом? – розплився у втомленій посмішці Тейон.

– Ну взагалі я маю ім’я – Лукас Вонг, або Юкхей, або ти можеш називати мене, як хотів, – Сюйсі. Мені подобається.

На душі Лі стало тепло.

– Твої ознаки рептилії виражаються тільки в хвості, крилах і кігтях? Як взагалі таке можливо? – скляний погляд хлопця не рухався зі шторки, за якою тінню розстилались величезні крила.

– Не все, – задоволено поправив Лукас, – ще в мене зуби довші звичайних, людських. І роги по бажанню відростають. Я не жартую. Просто не бачу в них сенсу.

– Сказати, що я здивований, – нічого не сказати. Наскільки хворою має бути людина, щоб зробити з іншою людиною таке? – питання було адресовано, скоріше, до себе.

– Я генномодифікований. Це незаконно, тому я спалив лабораторію.

Тейон трохи підгрузився, пробуджуючись від напівсну.

– Лукасе, я в ахуї. Я, звичайно, хотів би в майбутньому бути кремованим, але не в найближчому майбутньому. І багато вас таких, крилатих? Звідки взагалі взяли ген дракона? Це ж, наче, вигадані істоти…

– Ти розмовляєш з одним із них, наскільки реально виглядає? – в голосі Вонга звучав насміх. – Вся лабораторія працювала наді мною одним. Хотіли подивитися, що із цього вийде. Я називаю такі речі «вдалий провал».

– Слухай, поки я так вдало сиджу на туалеті, розкажи, що сталося з людьми з лабораторії? Я їх не жалію, якщо що. Те, що вони зробили з тобою – жахливо…

– Ти так не думаєш, – перебив Юкхей.

– М-м-м? В сенсі? Я справді не співчуваю лаборантам чи вченим, ким би вони не були.

– Ти вважаєш мене привабливим, – мило повідомляє крилатий.

Тейон давиться власною слиною і заходиться кашлем.

– Не помри там, мені ж потрібно у когось жити.

– Я так розумію, з наглістю в тебе все ок?

Шторка від’їжджає, показуючи променисту посмішку Вонга.

***

   Тейон не з тих, хто обіцяє і забуває. Він з тих, хто вилізе із власної шкіри, та зробить, не дивлячись ні на що. На початку минулого року вони з Лукасом жартома пообіцяли один одному поїхати до моря. І якщо старший витрачав купу часу, щоб здати чергову сесію, то молодший щодня шукав роботу в інтернеті, бо йому це неймовірно подобалось. Він міг робити що завгодно, спілкуватися з ким-завгодно і головне, – відчувати себе звичайним. Бути таким як усі.

Сесія була успішно закрита, квитки не менш успішно придбані. Двоє друзів розносили вагон потяга, радіючи першому спільному відпочинку. Тейон ще ні за кого так не хвилювався, як за Лукаса. Він перший раз побачить море, про яке так часто розповідав зі своїх снів Лі. Він зможе поплавати, наковтатися солоної води, поганяти разом з Тейоном чайок, загубити щось цінне в пісках, як то завжди трапляється по необачності. Він нарешті зможе відчути справжнє життя. Ніколи думки про море не змушували очі Тейона так швидко наповнюватись сльозами.

***

   Вечір. Прохолодний вітер лоскоче дихання, контрастуючи з теплом від поверхні моря. Лукас стоїть на пірсі, стискаючи в долоні кулон, знятий з шиї. Невелика посудина в формі кігтя, заповнена сірою, однорідною субстанцією. Він посміхається, дивлячись на те, як Тейон пропливає десятий круг повз нього.

Знімає корок і висипає попіл над водою, жбурляючи вслід якнайдалі кулон. На душі стає легше, серцебиття приходить в норму. Юкхей спускається вниз, звішуючи ноги з причалу. Легко видихає, закриваючи очі.

Тепер він зможе розповісти Тейону все, тепер їм нічого не загрожує.