Дивна дівчина без клану

Сонячні промені пробивають тонкі щілини між дошками з дерева. Тяжкі повіки ледве розплющуються і сонні очі оглядають кімнату. Щось з оформленням не так… . Дівчині вистачає секунди і вона різко сідає на ліжку. Швидкий погляд на речі і стає зрозумілим, що кімната ця чужа і вона не повинна тут бути. Тут біля постілі стоїть щось схоже на звичну тумбу, але без відділень. Невеличкий столик з паличками пахощів та порцеляновім чайничком та чашками. Добре, що чайник мав вигляд звичного, але дуже старого, майже як у бабусь на кухні, а ось це чашки.. вони майже плоскі, без ручок, схожі на маленькі блюдця. Та ще на них багато незрозумілих малюнків. Цікавим спостереженням було, що рідина в цій ємності була ще гаряча. Це було видно: пар ще літав.

Обережно дівчина встала та підійшла, щоб промочити горло. Здається від побаченого вона втратила дар говорити. Зробивши декілька ковтків, панянка помітила, що ліжко, на якому вона спала було повністю дерев’яне, але без таких м’яких матраців, до яких ми звикли. Подушки то якийсь рулет взагалі. Ну добре що хоч ковдра якось схоже на наші. Спостерігаючи, було підкреслено, що все тут із дерева, окрім невеликих деталей. О! Тут є щось, що схоже на дзеркало! Нарешті можна побачити, як ти виглядаєш! Дівчина підійшла ближче, але зображення було трохи розмите. Але це не завадило їй побачити, що коротке волосся стало довгим, очі вужчими, а вбрання стало схожим.. на ханьфу? чи як там називалося традиційний одяг Китаю. Зачіска вже була зібраною: висока гулька на макушці з невеликої частини пасм, а решта були розпущені вздовж спини, та невеличкі прядки біля обличчя. Панянка дивиться на одежу и майже падає! Воно ніжного фіолетового кольору з довгими рукавами, які на кінці широкі, поділ сукні був до підлоги, а на грудях було запахнуте один на одного. І це пів біди! Там не один шар одягу! Там їх мінімум три! і штани ще є!

— Що це в біса таке? — з відкритим обуренням спитала попаданка. —Чому я в цьому і де я взагалі ?!

Вона ретельно обдивилася себе, а потім почула тихі кроки за межами кімнати. Дівчина відійшла у куток кімнати, відчуваючи страх перед незнайомим. Це може бути хто завгодно: і воїн у обладунках, і король чи.. голова клану? так це називають? і просто якась людина, що проходила повз. Взагалі хто завгодно! На думку спало те, що навіть невідомо це селище, місто чи щось інше.

— пані Лань, ви прокинулись? — в кімнату заходить невисока дівчина з зібраною зачіскою, майже ідеальною. Незнайомка вклонилася і більше не підіймала очі.

— пані Лань? ти хто? де я? чому ти мене так назвала?! — одразу почала розпитувати що тут до чого.

Очевидно: питання застало зненацька гостю. Вона довго бігає поглядом по предметах інтер’єру.

— пані? вам погано? чи..— вона злякалась. — ви втратили пам’ять? треба терміново покликати лікарку! — служниця вже збиралася виходити, як тут її зупинили.

— Стій! Чекай! — “Лань” вирішила трохи збрехати про спогади. — так, я не пам’ятаю як тут опинилася, чи можеш все спокійно мені пояснити, будь ласка? а і хто ти така? — вона сідає на ліжко.

— Ну для початку ви в Юнмен Дзян, в головній будівлі, в кімнаті для гостей. А попали сюди..

Нічне полювання. Деякі молоді люди з різних кланів ходять по місцевості заради того, щоб знайти добру здобич та отримати славу. Це звична подія, до якої звикли вже всі. Можна сказати, що це наче традиція, яку передають з покоління в покоління. Двоє з натовпу відійшли у сторону, не вважаючи за потрібне йти з іншими. Вони неймовірно сильні мужі, таланти та навички яких заворожують усіх навкруги. Гарні, сильні, сміливі, все що потрібно для справжнього заклинателя, особливо із знатної родини. А вони були. Хто ж у Піднебесній не знає клану Дзян? Сильний, справедливий, з-під крила цього клану виходять безстрашні чоловіки, які здатні захистити будь-кого. Юнмен Дзян — один з п’яти великих кланів, які є основою Китаю. У глави клану було троє дітей: старша дочка Яньлі, середній син Дзян Чен, та молодший Вей Вусянь. Двое перших були рідними братом та сестрою Фенм’яня та його дружини Юй Цзиюань, або Мадам Юй. Звісно в їх родині було не все так райдужно і добре, але то не головне зараз. Вей Вусянь же нерідна дитина цього подружжя. Голова клану знайшов його на вулиці міста І і прийняв у сім’ю. Це був син слуги, який ще був дуже добрим другом Фенм’яня. Говорять, спочатку Вусянь втік з клану, бо собаки Ван’їня його налякали, а Фенм’янь хотів їх забрати, тому рідний син та нерідний посварилися і Дзян Чен був дуже обурений. Але коли Яньлі вночі сама пішла шукати нового брата, то малюку прийшлось змиритися з цим. Так вони і подружилися.

— А-Чен, а якщо прямо зараз на тебе би впала гарненька дівчина, ти б що зробив? накричав на неї? Чи просто кинув би в неї пляшку з водою? — Вей Їн сміється, за що отримує легкий удар в плече.

— Що ти таке кажеш, бовдур? Дівчата з неба не падають! Такого не буває! — насупивши брови, хлопець грізно подивився на брата, а той ще більше починає сміятися, стаючи к тому лицем, через що вони зупинилися.

— А може буває? Звідки ти знаєш? ти ж ніколи такого не бачив!

—Ах да — схрещує руки на грудях і закатує очі. — ти ж Вей Вусянь, покоритель жіночих сердець, впевнений дівчата тобі під ноги так і падають.

— Ой та що ти, А-Чен! я ж просто пожартував — знов сміється і стає спиною, ідучи далі. Ван’їн зітхає і йде за ним.

Вони ще довго були у дорозі, на шляху перемагаючи різну нечисть. Один постійно говорив, інший ж просто іноді відповідав з великим небажанням. Він хотів, щоб брат просто помовчав, але це неможливо.

Подолавши ще декілька кілометрів, хлопці зупинилися, аби перепочити та поїсти. Нарешті була тиша, бо Вусянь їв, а з набитим ротом не говорять (так завжди наказувала Мадам Юй). Раптом, на одній з гір вони почули звук сильних ударів меча о меч. Один нападав, другий оборонявся. І останній явно був не в плюсі. Хлопці підійшли ближче, щоб роздивитися, але все було наче в тумані, нічогісінько не видно. Через хвилину звуки замовкли. Було чутно лише чийсь сміх та звуки падаючого каміння. За ним впала і дівчина. Вона перекотилася декілька разів та зупинилася біля чужих ніг. Гарна зачіска, на яку явно витратили багато часу майже розпалася, одяг був обідраний, втративши блиск нової тканини, все тіло ( видимі частини ) було в ранах, синяках, подряпинах. З однієї рани, здається найглибшої, навіть йшла кров. Хто це? Чому вона в такому стані? Що з нею трапилося? Та де її зброя? Було видно, що це вона оборонялася, а меча не було видно.

—Як думаєш, хто це? — питає Дзян Чен, роздивляючись потерпілу.

—Не знаю, але вона все таки впала нам у ноги, а ти говорив, що це не можливо!— з посмішкою відповів Вей Їн.

— Вей Вусянь! Не бачиш, що зараз не час для твоїх жартів?! Їй допомога треба, а ти тут жартуєш!

—Йой, все, все, не злися — присідає поряд, вже збираючись підняти незнайомку, яка так несподівано тут опинилася.

—Л-Лань..— тихим голосом, майже непомітно промовила вона, і знову втратила свідомість.

Двоє хлопців переглянулися. В їх очах більше питань, ніж відповідей. Лань? Вона з клану Лань? але тоді чому немає стрічки на лобі із хмарами? Вбрання її теж не біле… Так добре, розберемося потім, зараз її треба віднести до клану.

—Ось так ви і опинилися тут, пані. — після розповіді служниці, все стало більш загадковим. Як вона опинилася на тій горі? Чому вона була в такому стані? І хто в біса вона така?!

Дівчина голосно зітхає та встає з ліжка. Вона все обдумує та вирішує, що легше просто підіграти ситуації, а потім поступово дізнаватися все. Вона дивиться на служницю, на її одяг і розуміє, що все це не вигадки і вона справді в цьому клані.

— добре, — вона робить збентежену павзу. — як тебе звати?

— Лін.

— добре, Лін, чи можу я зустрітися бодай з кимось з правлячої тут сім’ї? в мене багато питань до них.

— Так! Звісно! Ходім-но, я відведу вас до Глави Дзян! Чи —вона задумалася. — краще до пана Вея! він знає все про всіх! Йдіть за мною. — дівчина веде пані за собою майже через усю споруду. “Лань” роздивляється оточення і дивується: тут є невеличкий ставок, з водними ліліями, лотосом та якимись травками. Багато доріжок, викладені каменем, а по узбіччям доріг багато трави. Будівля та її продовження зроблені з дерева й розписані в деяких місцях візерунком, що означає герб клану. Здається, це лотос? можу помилятися. Але як там не було, все це виконано дуже майстерно. Все ж таки це один з п’яти великих кланів і він має бути просто неперевершеним. Чим далі дівчата шли тим більше було навколо зелені та води: там річка, там озеро, на якому було купа рослинності. Справжній водний орден. Ну воно і не дивно.

Ось нарешті вони дійшли. Служниця привела її на невеличку гору, де Вусянь разом з Ченом та молодшими учнями стріляли в повітряних зміїв.

—Молодий господине Вей! Молодий господине Дзян! — Лін кланяється, вітаючи молодих панів. Ті обертаються обличчями до неї і посміхаються. Точніше тільки один.

— А-Лін! привіт, ти привела до нас молоду пані Лань? Вона нарешті прокинулася? — хлопець у чорному, як завжди, дуже веселий і радісний, а інший, у фіолетовому, знову закочує очі.

— Затули пельку, йолопе! — зітхає, а потім звертається до пані. — як ви? як себе почуваєте?

—дякую, все добре, але видно я втратила пам’ять і не пам’ятаю ні хто я, ні мій клан. Взагалі нічого! —як вона майстерно грає роль постраждалої дівчини. Ніхто б не запідозрив, що вона в душі не гребе, що відбувається.

—ох, вибачте. Але ми теж цього не знаємо. Єдине, що дізналися, точніше ви сказали, що ваше прізвище Лань. — знизує плечима.

—Чекай! Але у мене немає стрічки Лань! я не можу бути з цього клану! — добре, що вона хоч щось знає з цього світу. Може це допоможе бодай щось дізнатися.

— Це теж вірно! — нарешті заговорив Вусянь.

—Але якщо ви не з клану Лань, та не із клану Дзян, то хто ви? — задумавшись, він пару раз ледве доторкнувся носа, наче він зачесався. Тут служниця щось дізналася та не замислюючись вигукнула.

—Коли молоді господини привели пані у клан то на ній була одежа! брудна, але по ній можна дізнатися походження!

Всі троє здивувалися, що ніхто про це не згадав одразу, але всі хутко побігли до кімнати, де був увесь брудний одяг. До пагорба служниця і пані йшли хвилин двадцять, а назад вони всі витратили хвилин десять, бо бігли дуже швидко. Забігши у приміщення, хлопці та дівчата почали шукати вбрання у якому знайшли незнайомку. Перевернувши купу усього, нарешті було знайдені потрібні речі.

Але не дивлячись на їх сподівання, все було марно: одежа дівчини була звичайна, наче  вона була простолюдинкою. На ній не було ні гербів клану, ні кольору, по якому можна було б дізнатися звідки. Вона просто була сірою.

— Нічого? Ми просто так сюди бігли? — надувши губи, говорить Вусянь, який не очікував такого.

— Видно, що так. Здається, дізнатися мою таємницю буде не так легко, як здавалося. — задумавшись, відповідає дівчина. —я думала хоча б дізнатися як мене звати…

—Я придумав! — встає поряд, дивлячись на неї. — ми самі вигадаємо тобі ім’я поки ти не дізнаєшся хто ти!

— Нащо тобі це? — незадоволено буркотить Ван’їнь

— Тому що називати її просто пані чи дівчина не дуже зручно, а так буде ім’я, за яким ми її будемо відрізняти від інших!

—Логічно — зауважила пані і почала чекати нової особистості, якщо можна так сказати.

Цілий день Вусянь думав-гадав як назвати нову знайому, бо всі імена здавались йому не підходящими, або тими, які не описують саму дівчину.

—Мен Юань Яо! — нарешті він вигукнув під кінець дня.

—Що це означає? — здивовано запитав Чен.

— Прізвище щирого нефриту! Бо у цієї дівчини шкіра наче нефрит! і вона щиро хоче дізнатися хто вона така! а прізвище.. я не вигадав нічого кращого — знизує плечима Вей Їн.

— добре, мені подобається — до них підходить тепер Юань Яо і посміхається. —це краще від пані Лань.

— Ну от і добре! А як нам дізнатися хто ти насправді?

— Не маю навіть маленького уявлення