За згаслими надіями палає смуток

Час забирає до себе час. Давно вже минула правда перетворилася у легенди та міфи, що досі потопають у виріях сучасності. Пам’ятати про своє коріння не так важливо, коли це не грає особливої ролі в твоєму житті. Нові турботи й власні проблеми мають більший сенс, ніж історія, що колись належала твоїм пращурами, але не тобі.

Дівчині здавалося, що вона опинилася у колись справді існуючому й вогняному Дракмарі, історію якого вона вивчила до найменших подій та дрібниць. Як її можлива батьківщина, знищена країна — єдине, що цікавило дівчину в запліснявілих стінах древньої бібліотеки. Вогонь був її рідною стихією — те, що вона могла контролювати, змушуючи полум’я боятися і слухатися.

Але якщо ти завів домашнього улюбленця у вигляді собаки, це не означає, що ти зможеш себе убезпечити,  якщо на тебе нападе дика зграя. Щось зле й неконтрольоване перестає бути твоїм другом. Тому вогонь, який заполонив усе навколо довжиною у сотні гектарів, перестав бути для дівчини чимось безпечним. Дим, знайшовши прихисток в чужих легенях, викликав задушливий кашель, а руки судомно намагалися його придушити, ледь не до крові вчепившись у рот.

Очі прорізала нова хвиля болю, змушуючи сльози знову вимити забруднене й зовсім невпізнале лице. Опіки запекли сильніше, але на це вже зовсім не було сил і сенсу звертати увагу. Те, що завжди її оберігало, зараз відрізало всі можливі шляхи до виживання. Вогонь був повсюди.

Здалеку почулися постріли й полум’я більше не здавалося таким страшним. Зрештою, померти через своє призначення краще, ніж від власного боягузтва. Зібравши в собі всі сили й знання, що вирували всередині, навколо дівчини опинився прозорий купол. Ніби й примарний, але впевненість кричала, що він не підпустить до неї смерть. Саме для цього вона страждала всі ці роки. Щоб одного разу врятувати власне життя.

Бігти було небезпечно, але це здавалося найправильнішим варіантом. Гілки дряпали шкіру, а сторічні стовбури дерев, що нахилялися під вагою немислимого болю, грозилися її розчавити. Вогонь злісно обпікав шкіру, але це єдине, що йому вдавалося зробити.

Дівчина не думала про своїх друзів. Не думала про те, що вони, швидше за все, помруть. Адже тільки вона вважала вогонь чимось рідним. І якщо він зміг поставити її на коліна, то іншим не залишить жодного шансу на порятунок.

Ніхто, певно, не міг достеменно сказати, коли саме виник цей ліс. Але кожен живий зараз спостерігав його падіння, супроводжене ґвалтом відчаю та смерті. Все навколо гуло, тремтіло,  певно, через сотні й тисячі копит тварин, що намагалася врятувати життя, тікаючи з власних будинків і кидаючи напризволяще своїх рідних, трупи яких вже довелося дівчині побачити.  Їй потрібно було за будь-яких обставин вибратися живою. Заради всіх загиблих друзів і нещасних дітей, що так само, як і вона, провели все своє коротке життя в бісовій клітці. Заради всіх, чиє життя обірветься, як тільки палаюча гілка столітньої берези все ж таки наважиться впасти або нікелева ворожа куля влучить у свою жертву. Заради тих, хто так само, як і вона, прямо зараз, перемагаючи ядучі страждання, намагаються виграти в погоні зі смертю, бо так само, як і вона, колись пообіцяли самим собі ніколи не здаватися.

Тіло пронизала секундна чужа енергетика. Хтось був поруч — зовсім недалеко. Знайома. Рідна. Рейчел. В наступні хвилини ноги перестали зважати на ломоту, а вогняна завіса, попри власне бажання, почала розтулятися. Гукнути рідне ім’я не було змоги, адже в цей момент не тільки вогонь був їхнім ворогом. Зачепившись, виснажене тіло впало й прокотилося декілька метрів, перш ніж встати й знову побігти вперед. Мозок, наповнений різноманітним галасом, цього разу випромінював тільки одну ціль — бігти, знайти, захистити.

Ноги ставали важкішими, а кожен крок віддавав струмом болю й паніки у сонячне сплетіння. Не тому, що власне тіло зараз нагадувало обпечений шматок м’яса, обвалений у вугіллі. Просто зі знайомим рідним запахом у мовчазній компанії невидимим обрисом відчувалася загробна присутність смерті.

Імпульси стали більшими, а затуманені димом зіниці нарешті змогли вловити обриси силуету, що згорбленою ламаною лінією припав до нахиленого дерева. Все навкруги справді втратило сенс, допоки арканіянка добігла до тої відстані, щоб до стрункого тіла можна було доторкнутися.

— Рейчел, — єдине слово, наповнене емоціями й почуттями, які накопичилися в душі за всі ці роки. Тихе звертання, яке перебивало тріскотіння вогню, щоб їх ніхто не міг почути. Здавалося, в цей момент навіть полум’я забуло про своє початкове призначення, затамувавши подих.

— Одрі, — обпалене обличчя розвернулося; червоні очі, які колись світилися магічною блакиттю, кліпнули, а обвуглене чорне волосся, ніби так само вітаючи дівчину, легко колихнулося. — Я знала, що з тобою все буде добре. Моя вогняна дівчинка, — тихий, млявий голос ехом відлунював у голові.

Боячись поворохнутися, Одрі закривавленими пальцями прибрала прилиплі пасма волосся з-під чужого чола. Подразненими очима вона вдивлялася в такі ж самі — вісімнадцятирічні, але вже давно старезні, які зараз безмовно трактували значення слова «приреченість».

— Я не знала, що мені робити. Я вже його таким знайшла, але просто не могла кинути, не могла залишити. Це все не має сенсу, але ж що я могла зробити? Що зараз слід робити? — голова тремтливо нахилилася, даючи неминучому зрештою збутися. Худі пошарпані руки, міцно стискаючи, ніби це могло якось допомогти, вчепилися в бездиханне тіло. Половина колись вродливого обличчя друга повністю згоріла; обпечена плоть де-не-де оголила кістки. Тільки інша — зовсім трохи вціліла половина лиця допомогла впізнати знайомі риси, хоча й це вже не мало великого сенсу. Опізнати Крістіана можна було й по іншим дрібничкам: сімейний кулон, який класифікувався як древня реліквія і допомагав аксеонам керувати своїми здібностями; сузір’я з п’яти родимок біля лівої ключиці; браслет, що вже втратив свій блиск, але вміщав у собі занадто багато сестринської любові.

— Де Лізі? — до горла підступив клубок нудоти, але Одрі змушувала себе не відвертатися, як в данину пам’яті й пошани. Ґвалт всередині неї перекрив всі інші можливі звуки, але дівчина — зовні мовчазна, піднесла пальці до вцілілої частини обличчя, прикриваючи одне-єдине око.

— Я не знаю, не знаю, — Рейчел судомно почала хитати головою, заколисуючи Крістіана, ніби мати своє немовля. — Я впевнена, що вона жива. Але не знаю, не бачила. Як же вона тепер буде сама? Без Кріса? Це ж її сім’я. О господи, все, що в неї лишилося.

— Ми в неї залишилися. Ходімо, Рей. Рей! — здалеку почулися постріли. Одрі різко обернулася, руками хапаючись за Рейчел.

— Хіба ми його так залишимо?

Одрі мовчки потягнула подругу за собою під звук далекого вибуху. Легко доторкнулася до зап’ястя Крістіана, підпалюючи бездиханне тіло. Лише вона знатиме, яке значення і сенс був укладений в цей спалах. І лише на відстані приблизно двадцяти семи ярдів, дівчата востаннє глянули на свого друга. Язики полум’я витанцьовували на ньому своє власне аргентинське танго, прощаючись замість хлопця.

×××

— Ти більше нікого не бачила? Енді, Ештона, Міранду? — втома хапала Одрі за кінцівки, намагалася збити з ніг, вклавши на землю. Ділитися своєю силою з кимось виснажувало, але це був єдиний варіант захистити Рейчел від вогню. Тим паче, вони навіть не знали, чи йдуть в сторону виходу, чи в саме серце загорання.

— Ні. Я втратила їхній слід після того, як ми всі загубили одне одного. Але ж все буде гаразд? Міранда теж арканіянка, як і ти, вона зможе дати собі раду. А Енді ти ж знаєш. Його навіть вогонь не зможе наздогнати. Все буде в порядку, — Одрі відчуттями пробувала зрозуміти, де полум’я мало свій кінець, з болем у грудях намагаючись не ламати надії подруги. Міранді не допоможе володіння стихією вітру, а Енді, попри всю його швидкість, просто нікуди тікати. Порожня приреченість, яку дівчина так боялася, засіла в середині. Вона вдруге втратила сім’ю.

Лише одна крихта надії гріла її роздріблене нутро — вони, зрештою, знайдуть вихід; вони, зрештою, втечуть з цього кола пекла й вперше заживуть нормальним життям. Помстяться за Крістіана, Лізі, Енді, Ештона, Міранду і ще сотню загублених дитячих душ. Разом.

Але Одрі вже давно запам’ятала, що навіть дещиця надії робить тобі боляче. Запам’ятала, але досі не могла змусити себе перестати сподіватися. Прикро було усвідомлювати те, що з-поміж усього її реалізму, навіть дрібка надії приносить невимовний біль. Навіть дрібка надії не має шансу втілитися у реальність.

Вона не знала, як могла проґавити чужу присутність. Не знала, як могла допустити цей хаос. Але спочатку був вистріл. Згодом — крик. Не свій, чужий. Рейчел. Потім — вже власний. І біль, який також належав їй.

Думати було небезпечно, Одрі в ту ж саму секунду відкотилася в сторону і зіп’ялася на ноги, кинувши вогняну сферу в нікуди. Навколо нікого не було.

— Що за… — дівчина тяжко дихала, стискаючи місце поранення. Кинула швидкий погляд на лежачу подругу, але не могла довго відволікатися.

Хоча, можливо, її чуття не підвело. Можливо, навколо справді нікого не було. Але тоді доля ще більше грала над ними злий жарт. Підхопивши Рейчел, Одрі, ледве не бігом, попрямувала далі. Мозок не звертав уваги на біль. На жаль, він більше й не звертав уваги на раціональні думки.

— Тупі… йолопи… — закрихтіла Рейчел, намагаючись засміятися. Вона опустилася на землю, випльовуючи згусток крові.

— Що з тобою? — по шиї пробіглося страхітливе передчуття.

— Кіанітова куля. Тупі виблядки думали, що таким чином зможуть вбити нас обох.

— Не розумію. Я не розумію, Рейчел.

— О, хтось все ж таки пропустив пару книг про кам’яні породи в бібліотеці, — з горла дівчини щось забулькотіло і вона знову виплюнула червону рідину. В голові забриніла тривога. — Одрі, Кіаніт. Він діє тільки на зодіянів. Він вбиває тільки зодіянів.

— Тобто… — запізніле усвідомлення збило з ніг, а руки, що судомно смикалися, схопилися за подругу. — Ні-ні-ні, почекай. Зараз ми щось вигадаємо. Тільки почекай, гаразд?

— Моя вогняна дівчинка. Мені й так залишилося недовго, — Рейчел оголила обпалений шматок шиї, на якому виднілася мітка. Мітка Реймуса. Одрі прикрила рот руками, відповзаючи на декілька ярдів назад. — Все добре. Ну-ну… — вона потягнулася до Одрі, але відразу себе відсмикнула.

— Мені так багато є що тобі сказати. Я так багато чого не встигла. Але вже не зможу. Хоча, можливо, якийсь ідиліарх щось зробить з моєю душею і я хоча б зверху зможу подивитися на світ, про який так колись мріяла. Це несправедливо, справді несправедливо. Я так не хочу помирати. Мені так страшно, Одрі. Але страшніше було втратити Крістіана. Втратити Міранду, Енді. Втратити тебе. Я рада, що не застала твою смерть.

Рейчел зігнулася навпіл y ще одному позиві кровавої блювоти. Зіниці Одрі розширилися, а рот, намагаючись щось сказати, лише недбало здригався. Блакитні очі подруги засвітилися, дихання стало гучнішим, подеколи переходячи на страждальницькі стогони. Пальці вп’ялися у землю, а простір заполонили невідомі до цього звукові хвилі. Одрі прикрила вуха долонями, намагаючись зіп’ястися на ноги. Було враження, що все навколо тремтіло, а зловісне виття басом відлунювало в голові.

— Помста солодша за смерть, Одрі. Ми пройшли крізь це не заради смерті. Хоча б хтось з нас має колись покласти цьому кінець. І ти знаєш, що підходиш найкраще на цю роль, — Рейчел закрихтіла, а в очах блиснула частина історії, котра вже почала писати свою кінцівку. Очі зодіянів можуть розказати багато чого: правду, якщо цього вимагає доля, брехню, якщо цього хоче сам власник. Саме очима зодіяни говорять, саме ними вони відчувають. І саме вони випромінювали зараз сум від нездійсненних мрій, про які останні роки говорили губи; випромінювали печаль від фатальної несправедливості, якою було пронизане їхнє коротке життя; розповідали про любов, про яку більше ніколи не зможе сказати рот і про плачевну жорстоку надію, яка лягла на плечі Одрі занадто тяжкою ношею. — За всіх нас.

Дівчина зірвалася з місця під руйнівний пронизливий крик. Оголені гілки, що в унісон стогнали під вагою вогню, намагалися її зупинити, але біль, що вирував усередині, був набагато більшим за біль від опіків, що вже встиг прижитися.

За нас. За Енді. За Ештона. За Міранду. За Крістіана. За Лізі. За Ліліану. За Елісара. За Кадаріка. За Лору. За Аріанну. За Корвуса. За Мею. За Танґа.

За Енді. За Ештона. За Міранду. За Крістіана. За Лізі. За Ліліану. За Елісара. За Кадаріка. За Лору. За Аріанну. За Корвуса. За Мею. За Танґа. За всіх. 

За Рейчел. 

За себе. 

«АТЛАС» об’єднався з пожежею. Можливо, кожен з них мав іншу думку щодо цього, але того дня вони об’єднали зусилля для того, аби не дати наївним надіям втілитися. Крики, що тоді лунали з усіх куточків пекельного танцю, однієї миті все ж стихли. Вогонь все ще продовжував обіймати дерева, ніби ховаючи за собою скоєне горе й виправдовуючи свої вчинки. 

«Їм і так не було куди йти. Вони й так були нещасні. Їм і так було боляче». 

Вони й так були нещасні.  

Їм і так було боляче.