Голос совісті

Ранок в адвокатській конторі “Новоа і Медіна” почався як звичайно. Після ранкових сборів одні працівники пішли зустрічати клієнтів, а інші – пити каву  Крівники компанії Хулія Медіна і Маркс Новоа належить до другої групи.

– Як моя хрещена? – спитав чоловік колегу,

– Квітне, як кущ троянд. Часто про тебе згадує. Коли зайдеш у гості?

– На наступномк тижні постараюсь. Я тільки вчора прилетів.

– Коли твій контракт з армією закінРанок в адвокатській конторі “Новоа та Медіна” почався як звичайно. Адвокати зібрались на нараду, а потім одні пішли приймати клієнтів, а інші – пити ранкову каву. Керчиться?

– Коли закінчиться, підпишу новий.

– Ну хоч скажеш, куди цього разу поїдеш?

Маркос одарував Хулію іронічним поглядом, і вона зрозуміла, що питати немає сенсу

– Все зрозуміло з тобою, контррозвідник, – Медіна легенько вдарила друга кулаком в плече і завмерла, побачивши людину в коридорі.

– Оригінально, – новоа підняв брови,

– Санта у серпні? – Хулія посміхнулась.

– Може, це розіграш, від Івана наприклад?

– Це не розіграш – це клієнт.

До товаришів підійшла худерлява блондинка з довгим волоссям – Евелін Понс. Шкільна подруга сестри Маркоса вчилась на юриста і для здобуття практичних навичок працювала помічником в адвокатській конторі.

Мігель Марсо. Його звільнили з роботи через цей костюм.

– Він ходив на роботу так? – Маркос почесав в потилицю. – Я б теж його звільнив

– Вам потрібно довести, що це незаконно.

– Ну думаю, якщо це його вибір… Мені теж не подобалась шкільна форма.

– Ти також оригінально впоралась з цією проблемою. – чоловік посміхнувся, згадавши кумедний випадок зі школи, за що подруга штовхнула його вбік.

– Ніякої емпатії! Іди перебирай свої справи, а я попрямувала до клієнта.

***

– Добрий день! Я Хулія, адвокат. А ви… Я так розумію…

– Мігель. Мене звуть Мігель. Санта – це мій образ. Я люблю цей костюм, але мені забороняють так ходити на роботу.

– А ким ви працюєте?

– Редактором в одній малотеражній газеті.

– Зрозуміло, якби ви були наприклад лікарем то ходити на роботу в такому одязі забороняли би санітарні норми, а з газетою проблем не повинно бути. Але…

– Ніяких “але”, сеньйоро Медіна. Ви допоможете?

– Я хотіла спитати. Чому саме цей образ?

Хулія уважно придивилась до обличчя співрозмовника, намагаючись побачити хоч щось за накладною бородою, але Синьйор Марсо відвів погляд у бік.

– Мені просто так подобається.

– Гаразд. Я відправлю
листа у вашу компанію, з проханням дозволити вам ходити в одязі Санти, і назначимо зустріч задля перемовин, якщо це пройде безуспішно, підемо до суду.

– Дякую вам, сеньйоро. У вас чудова дівчинка.

Весь цей час чоловік поглядав на портрет, що висів на стіні зліва від нього – то було сімейне фото Хулії, Івана та їх доньки Кароль

– Дякую.

***

Ранок п’ятниці у лікарні почався з виписки Хімени, дівчинки з остіосаркомою, яка поступила у ніч з неділі на понеділок.
Іван котив дитину на візочку до холу, де її чекали батьки.

– Дякую вам. Я буду сумувати, – Хімена обняла лікаря.

– Я теж радий був познайомитись. Сподіваюсь, побачимось на твоїй виставці.

– Обов’язково!

Ноірет був задоволений тим, що вселив у дівчинку надію і віру в свій талант, і в той же час розчарований. Тепер Хімена думає, що одного разу стане відомим фотографом, Іван же знає, що цього ніколи не трапиться.

Через плече пацієнтки хірург побачив ще одного хворого, який стояв посеред коридору, який явно слідував за ним від відділення.

– Мені треба йти. Щасти тобі, Хімено.

– Що ти тут робиш? – хірург схопив переслідувача за рукав піжами, а потім, побачивши що привертає увагу, взяв його під руку і повів у сторону відділення.

– Я шукав вихід. Чому ви “тикаєте” пацієнтам?

– Я тобі майже тиждень повторюю тобі, що я твій син.

– Мій син Томас. А вас, лікаре, я не пам’ятаю.

– Звичайно не пам’ятаєш – у тебе пухлина мозку. Якщо її не видалити, ти помреш.

– Не треба мені ніяка операція. Випишіть мене!

– Іди в палату і не заважай працювати!

В останній раз Іван бачив свого батька незадовго до початку карантину в інтернаті. Тоді ще сімнадцятирічний хлопець намагався врятувати свою кохану від надокучливого привида. Ноірет старший тоді погрожував сину пістолетом, але довго вагався все ж таки не зміг вистрілити.

Івану було байдуже, де тато. Він не сумував за ним і не радів, що той нарешті зник. Чоловіка просто не цікавила доля прийомного батька.
Ще декілька років тому парубку сподобалась би ситуація з хворобою Жака, але зараз, як повноцінний хірург, він не міг відпустити без життєво необхідної операції пацієнта. Більше того, лікар не розумів, чому саме той не хоче робити операцію. Але на щастя знав людину, яка допоможе це зрозуміти

Ребекка Бернадочч мала унікальний дар – вона могла одним дотиком до людини дізнатись усі її погані вчинки. У дитинстві дівчинка допомагала поліції, а в інтернат її направили від таємної організації, що полювала на фашистів. А зараз жінка жила спокійним життям, разом з чоловіком Мартіном у невеличкій квартирі у центрі Мадрида, вирощують квіти, займаються спортом та чекають, коли до них на канікули приїде син Лукас.
Також Ребекка нерідко допомагала подрузі Алісії із поліції та іноді відзивалась на прохання друзів. Настав саме такий момент.

– Як я радий тебе бачити, – Іван зустрів стару знайому в холі лікарні,

По дорозі до палати Ноірета вони обмінялись новинами із сімейного життя та хірург розповів, як саме зустрівся з батьком,

– Я знала що він не помер і одного разу я його знайду.

– Впевнений, ти не лише не втрачала надію, а й спробувала його відшукати.

– Він як крізь землю провалився. А зараз ти дзвониш і кажеш, що один із головних помічників Вульфа у тебе в лікарні. Звичайно, я таке не пропущу.

Іван відчинив двері в палату і Ребека зайшла. На ліжку вона побачила Жака Ноірета, який дивився в одну точку і щось наспівував собі під ніс. Він майже не змінився за ці роки, лише зморшок додалось і весь французький шарм кудись зник, а замість цього з’явився тремор рук і загубленість у погляді.

– Мені не потрібен психолог, –  закричав Жак, побачивши жінку. –  Я казав, що не хочу операцію.

– Це не психолог – це поліція, – пожартував Ноірет молодший і з радістю почав спостерігати за зляканим обличчям свого заклятого ворога.

– А я нічого поганого не зробив. Відмовитись від операції – це не злочин.

– Про твої злочини ми поговоримо після операції, коли ти їх згадаєш.

– Я… не буду… нічого… робити, – з розстановкою повторив пацієнт.

– Тоді ти помреш.

– Ой, не треба мені говорити дурниці. Лікарі казали так само про Томаса, мовляв, пересадка кісткового мозку пройшла невдало і він настільки слабкий, що не переживе ніч, і це за три дні до його дванадцятого дня народження. І знаєте що? Він вижив і зараз майже здоровий.

– Нам не дуже цікаво це слухати. Ребекко, починай. Я почекаю в коридорі.

Бернадочч підійшла ближе до співрозмовника і уважно на нього дивилась, тому стало не по собі, і він відвів погляд убік.

– Так легше, правда?

– Ви про що?

– Ти не хочеш видаляти пухлину, бо вважаєш її благословенням. Вона подарувала тобі нове життя, без болі, без мук совісті, без вини за все, що ти зроби. Ти просто боїшся згадати. Ти – жалюгідний боягуз!

Жак дивився на Ребекку, не зводячи очей, вона використала ситуацію і схопила його за руку. Картинки з його минулого пронеслись перед її очима.
Підсвідомість пам’ятала все, що наробив її господар. Тяжко дихаючи, жінка відпустила чоловіка через дві-три хвилини.

– Вам погано? Покликати цього надокучливого лікаря?

– Подумай про Івана. Ти боїшся своєї совісті. А що буде з сином, якщо він не зможе тебе врятувати? Одного разу ти вже зробив правильний вибір, спробуй його повторити – не зіпсуй все.

Гостя вийшла в коридор, де її чекав Іван.

– Ну, що?

– Цікаво але за ці тринадцять років він дійсно нічого не зробив.

– Не може бути.

– Принаймні я, крім підробки власного імені, більше нічого не побачила. Він боїться операції, бо не хоче згадувати минуле. Ноірет після невдалого пострілу сам здався у психіатричну лікарню, там пережив тортури від лікаря-психопата. Витягнули його, я так розумію, прийомні батьки Томаса – їм потрібен був кістковий мозок. Вони допомогли йому з документами.

– Це все?

– Ні, не все. Лікарі, які сказали, що Томас не переживе ніч, були праві – він помер за три дні до свого дванадцятого дня народження.

– Але чому він впевнений, що син живий?

– Не знаю, але він явно мучається через те, що не може бути поруч з кимсь, хто йому важливий. Це все. Сподіваюсь, що допомогла.

– Дякую! Привіт Лукасу і Мартіну.

– Обіймай хулію та поцілуй Кароліну від мене.

***

– Так і знала, –  розчаровано зітхнула Хулія, прочитавши листа, який принесла Евелін. – Компанія не дозволить Мігелю ходити в костюмі Санти. Що ж, підемо до суду.

– Не спіши, – заперечила помічниця. – Я дещо дізналась. У Марсо була дочка. Вони їхали на різдвяне свято і потрапили в аварію, дівчинка загинула на місці.

– Ось чому саме Санта, – Хулія згадала, як заздрісно клієнт дивився на фото її дочки. – Зателефонуй йому, нехай під’їде.

Через годину Мігель Марсо у костюмі Санти вже був в офісі Медіни. Він гордо прослідував повз людей, що озиралися на нього і увійшов у кабінет.

– Добрий день, сеньйоро, – радісно привітався чоловік.

– Добрий, присядьте, будь ласка, я хотіла з вами поділитися одною новиною, яку ще не повідомила навіть чоловіку. Я чекаю другу дитину.

– Це справді гарна новина. Я вас вітаю, але думав, що у вас новини щодо справи.

– Якщо це буде хлопчик, я хочу назвати його Даніель – на честь мого батька. Він загинув в автокатастрофі, коли мені було п’ятнадцять.

– Мені шкода.

– Я попросила його приїхати за мною, бо посварилась з хлопцем і мала поганий настрій. Він не повинен був опинитись за кермом. А що сталост з Кармен?

Мігель розчулився, на його очах поблискували сльози.

– Це я винен. Вона не хотіла їхати на свято. Кармен завжди любила домашню вечерю, а не гучні заходи. Я наполіг,  щоб ми поїхали. Моя дівчинка так хотіла, щоб я надягнув костюм Санти, і ми залишились вдома, –
голос Марсо зірвався, він розплакався, закривши лице руками. Хулія підійшла і сіла на сусіднє крісло.

 Їй стало шкода чоловіка, вона з самого початку розуміла, що в костюмі Санти є якийсь таємний знак, тому і взялась за справу.

– Дружина мені не пробачила і пішла.

– Моя мама теж мене не пробачила. Ми не спілкуємось, вона навіть до онучки не приходить. Але найтяжчим було самій себе пробачити. Знаєте, як в мене це вийшло? Я подивилась на себе його очима, батьку би не сподобалось, що кохана донька заплакана та на антидепресантах.

– Я дуже любив Кармен.

– І вона теж вас любила, але саме вас, а не Санту Клауса.

Чоловік кивнув, а потім, трохи вагаючись, зняв із себе ковпак, накладний ніс та бороду. Перед Медіною повстав симпатичний брюнет з пухлими губами. Адвокат дістала вологі серветки і допомогла витерти розфарбовані щоки.

***

– Хлопчик Томас був настільки хворий, що сонце та повітря могли вбити його, тому малюк жив в печері за склом і чекав коли чари злого чаклуна россіються і він зможе вийти і пограти з іншими малюками.

– Він одужав? – маленька Кароль захопливо слухала казку, їй не терпілось дізнатися, чим вона закінчилась

– Ні, нажаль, він став янголом, –  Іван захлопнув книгу, у якій був щасливий кінець для хлопчика і сказав доньці правду.

– А чому його не відвели до лікаря? Такого, як ти, який всіх рятує.

– Розумієш, сонечко, іноді люди просто помирають, і лікарі не можуть їм допомогти.

– Це був твій брат.

Ноірет приречено видихнув і закотив очі догори.

– Кароль, я же просив думки дорослих не читати.

– Ти його знав? – малеча продовжила “допит”.

– Ні, я намагався знайти його, але він був усиновлений.

– Мені шкода.

– Мені теж. Все, лягай спати, малеча. Добраніч, солоденька моя. – Іван поцілував доньку в щоку.

– Добраніч, татусю.

Чоловік вийшов із кімнати і вже майже зачинив за собою двері, коли звідти почула щось не по-дитячому мудре.

– Перестань бути лікарем і спробуй побути для нього сином.

Іван не міг зосередитися ні на чому, крім операції для батька, від якої той відмовлявся, а після розмови з Ребеккою взагалі підписав письмову відмову.

– Я кохаю тебе, – обессилений чоловік впав в обійми дружини, яка відпочивала на дивані.

– Взаємно, – Хулія погладила його по щоці. – Як день минув?

– Мій брат помер, а батько впевнений що він живий, але все одно хоче відправитись слідом. Мені здається, що він просто хоче якнайшвидше втекти з лікарні.

– А чого хочеш ти?

– Прямо зараз? Тебе. – чоловік потягнувся до губ дружини, але та відсторонилась.

– Ти наполягаєш на цій операції з якої причини?

-А які в тебе варіанти?
– Ти дієш чисто професійно, і як емпатичний лікар не хочеш, щоб пацієнт помер. Другий варіант – ти хочеш, щоб Ноірет все згадав і відповів за свої вчинки. І третій, на мій погляд, найвірогідніший, тобі не хочеться втратити батька.

Іван не відповів, він задумався. Чоловіку завжди було складно показати свої почуття, навіть перед Хулією. Але трохи подумавши він видав.

– Як добре, що у нас дівчинка. Якщо б я став для сина таким же батьком, яким він був для мене, я б наклав на себе руки.

– Тобто хлопчика ти не хочеш?

– Кароліни мені достатньо, особливо з її здібностями, які вона знову почала використовувати. А як у тебе день пройшов?

– Нормально, нічого цікавого, –
Хулія продовжила гладити чоловіка по голові, думаючи, як же тепер йому повідомити новину про свою вагітність.