Кухня

Робочий день виявився важким, але більшість задач було виконано. Володимир втомлено падає на стілець на кухні офісу знімає з себе окуляри і тре пальцями очі, що вже пекли від кількості часу проведеного за компʼютером. Настя прощається і побажавши йому гарного вечора теж йде. Петров лише махає їй рукою і туманно пригадує, що дівчина десь казала, що ввечері йде з подругами на дискотеку.

Він ледь помітно посміхається згадуючи як сам в студентські роки ходив на вечерки. Хоча деякі з них скоріше варто називати “бухаловками”, а не вечірками, бо основною їхньою метою було знищення власної печінки усіма можливими способами.

Він піднімається та підходить до кавового апарату. Він дістає з шухляди свою чашку, подарунок Сергія, і згадує як той вручав її йому ледве стримуючи сміх. Спочатку Володимир не зрозумів у чому справа, але розпакувавши пакунок сам приснув зі сміху. Вона була рожевою і з білим написом “Real man”. Тоді вони над цим посміялися і Іванов сказав, що просто побачив її в магазині і захотів купити для Володимира, але йому зовсім не обовʼязково нею користуватися. А на наступний день він на власне здивування побачив, як Петров пʼє з неї каву в офісі “Ісландії”. Відповіддю на його здивований погляд була лише хитра посмішка і більше вони на цьому не наголошували. Але Тімуру вона сподобалася і у відповідь на підкол Петров сказав, що це ексклюзив і “ти поки на такий титул не заслужив”.

Вже вмикаючи апарат для кави від передумує. Зараз йому більше хотілося розслабитися, а потім ще й змогти нормально заснути. Тому він клацає вимикачем на чайнику і дістає коробку з різнокольоровими пакетиками.

— Чаюєте тут? — чужий голос змушує його підстрибнути на місці мало не випустивши усе з рук. Перов обертається і бачить Сергія у дверях. Він спирається плечем на стіну склавши руки на грудях. Володимир бачить його втому у темних мішках під очима та трохи згорбленій спині.

— Ви мене налякали. Я думав, що залишився тут один — він ставить коробку з чайними пакетиками на стіл та питає вже переходячи на ти, адже нікого крім них тут немає — Будеш чай?

— Чому б і ні? — він підходить до столу і сідає на один із стільців відкидаючись на спинку і прикриваючи очі.

— Втомився? — питає Володимир і у відповідь чує лише тихе “Угу”. Чайник клацає і чоловік тягнеться до полиць за другою чашкою. У Сергія вона просто чорна з мінімалістичним написом на латині. На нього Петров особливої уваги не звертає, лише уточнює не обертаючись:

— Чорний чи зелений?

— Чорний — лунає відповідь і він заливає гарячу воду у чашки і обережно прямує до столу. Ставить чашки на стіл та дістає з коробки два пакетики чорного чаю одразу заносячи її назад.  Але на пів дороги його ловлять за запʼясток. Він слухняно зупиняється і переводить погляд на Сергій. Той дивиться на нього невідривно і тихо промовляє:

— Я скучив.

І щось в грудях тане, розливається теплом по всьому тілу. Він мʼяко посміхається, кладе коробку назад на стіл та нахилившись до Сергія ніжно цілує. Поцілунок виходить повільним, чуттєвим. Кожен з них вкладає в нього свої почуття, турботу, сум. Петров вкладає руку на чужу щоку погладжуючи колючу щетину і розриває поцілунок. Ледь чутно шепоче:

— Я теж — і заглядає в тьмяні очі навпроти.

Сергій тягнеться до нього вже ще сидячи на кріслі і обіймає за стан. Впирається носом у сонячне сплетіння і видихає. Володимир приобіймає його за плечі однією рукою, а іншою гладить по голові заспокоюючи. Ніби говорячи цим “я поряд”. Вони стоять так ще якийсь час: кілька хвилин чи пів години — ніхто з них не знає, а потім все ж сідають пити вже теплий чай. Володимир торкається чужої руки на столі і, коли Сергій обертає її долонею дороги, переплітає їхні пальці. Іванов стискає долоню у відповідь.

На вулиці вже стемніло, а двоє чоловіків сидять на кухні і мовчки пʼють чай. Зараз їм не потрібні слова — достатньо просто бути поруч один з одним.