Фанфіки українською мовою

    Електронне табло на залізничному вокзалі показує 13:47. На вулиці похмуро, а з неба падають лапаті сніжинки. Крижаний вітер так і намагається пробратися під одяг.Володимир лише сильніше кутається у своє пальто та ховає почервонілого носа в тканині шарфу переступаючи з ноги на ногу. Здається, що пальців ніг він вже не відчуває.

    “Проклята зима. Чого ж так холодно, га?”

    —  А я казав тобі одягатися тепліше — поруч лунає знайомий голос —  Я все перевірив: наш потяг десь зараз буде — Іванов підходить до Володимира тягнучи за собою валізу і ховаючи їхні квитки у кишеню. Сергій одягнувся значно тепліше. На ньому був пуховик та тепле худі з логотипом “Ісландії”. З речей у них була лише валіза та спортивна сумка, яку Іванов перекинув собі через плече.

    —  Я тут замерзну поки чекатиму —  незадоволено бурчить собі під ніс Петров. Він окинув поглядом засніжені колії перед собою. І смикнув його чорт одягти одну лише водолазку та пальто. Зранку синоптик обіцяв безвітряну погода, помірні опади та температуру в районі нуля.

    “Як завжди напизділи, прогнозисти срані”

    Навколо них метушилися люди: вони встрибували до своїх вагонів запізнюючись чи намагаючись не запізнитися, збивалися у цілу групу біля таблиці з розкладом потягів, хтось їв і говорив по телефону, а хтось тягнув за собою великі дорожні сумки. Вокзал активно жив і рухався. Чоловіки стояли подалі від юрби. 

    Володимир посміхнувся. Зараз Сергій виглядав таким… звичайним, затишним, теплим. Володимир не зміг би підібрати правильного слова, але було відчуття наче переступивши поріг цього вокзалу вони перестали бути якимись важливими чи відносно відомими особами, а були просто людьми. Без зобовʼязань чи образів, які б потрібно було підтримувати. Зараз, у цій вокзальній метушні, вони просто двоє людей, які чекають на свій потяг.

    Кілька тижнів тому вони вирішили поїхати кудись на відпочинок, щоб просто побути разом подалі від міського шуму та роботи. Петров відразу запропонував рванути на море. “В Італію, наприклад”. Щоб можна було цілими днями лежати на прогрітому сонцем піску та дихати морським повітрям. Він не любив холод. Якщо чесно, то просто ненавидів і все по одній простій причині — він завжди мерз. Тому тепло одягався взимку, але одночасно бісився від кількості шарів одягу, які сковували рухи. Але навіть теплий светр не рятував від вічно холодних пальців. Ну, не рукавиці ж йому в приміщенні носити? Хотілося просто ввімкнути обігрівач і лежати під покривалом з теплим Сергієм під боком. 

    Сергій же запропонував знайти якусь відпочинкову зону в межах України. А через декілька днів вже приніс йому в ліжко ноутбук, щоб показати якісь “дуже затишні і гарні” будиночки на Закарпатті.

    — Людей там мало. Навколо природа і тиша. А усі зручності включені, крім харчування. Треба буде ходити в найближчий ресторан, але пишуть, що там смачно і усього хвилин за 15-20 від цього будиночка, що ми дивимося.

    І він погодився. По-перше, бо бачив як у Сергія загорілися очі від цієї ідеї, а по-друге, бо умови справді були не поганими. “Чому б і не поїхати?” подумав він тоді. А зараз сам на себе лаявся.

    Сергій підходть до нього ближче та обіймає вільною рукою за плечі.

    — Не дуйся. Ще нічого поганого не сталося. В потязі і зігрієшся, і може поспиш ще.

    Володимир із задоволенням притискається до теплого тіла поряд і кладе голову на чуже плече. Вони так і стоять поки через динаміки вокзалом не лунає писклявий жіночий голос:

    — Увага пасажирам! Потяг Київ-Ужгород зараз прибуває на четверту колію. Повторюю, потяг Київ-Ужгород прибуває на четверту колію…

    — Шо-шо? — хмуриться Петров напружуючи весь свій слух, але не може нормально розрізнити слова — Вони вміють взагалі чіткого говорити? Нічого не зрозуміло.

    — Наш потяг на четверті. Пішли — говорить Сергій і тягне його за руку в потрібному напрямку перехопивши зручніше сумку та валізу.

    Вони спокійно сідають на потяг, показують квитки провідниці і знаходять своє купе. Вони спеціально його викупили адже дорога мала бути довгою, а ділити місце з випадковими попутниками не хотілося. Потяг рушив з місця якраз коли вони вже поклали свій багаж під нижні сидіння. Володимир, який у цей момент стояв, похитнувся і мало не впав, але Сергій схопив його за лікоть.

    Вони помалу влаштовуються, витягують деякі речі, що взяли спеціально в дорогу і десь за пів години Сергій питає:

    — Їсти хочеш?

    — Ні, я не голодний — Володимир переглядає щось в телефоні. Мобільний інтернет був неймовірно повільним і доводилося чекати прогрузки файлів. Це дратувало.

    — Може тобі хоч чаю взяти? — питає Іванов вже піднімаючись і спираючись однією рукою на стінку купе.

    — Якщо ти знаєш тут нормальний чай, а не ледь теплу мочу в стаканах, то так буду — Петров піднімає на нього погляд і саркастично посміхається.

    Сергій махнувши на нього рукою виходить з купе прикриваючи двері. Володимир ховає гаджет в кишеню і втомлено тре обличчя долонями. Він зтягує з себе пальто і обережно складає. Лягає і підкладує його собі під голову, як подушку. Прикриває очі. Йому стає холодно без верхнього одягу. Звуки потяга майже заколисують і він сам не помічає як засинає.

    Він прокидається повільно. Спочатку чує приглушений стукіт коліс об колію і розуміє, що йому тепло. Відкриває очі і намагається сфокусувати погляд. Сергій сидить на сусідній полиці, за столом. На ньому лише чорне худді та штани. Він гризе якесь печиво та залипає в телефон. Володимир починає приходити в себе. Розуміє, що причиною тепла був чужий пуховик яким його турботливо накрили. Він рухається трохи змінюючи позу і тканина куртки шурхотить привертаючи чужу увагу.

    — Добрий ранок— посміхається Сергій і відкладає телефон на стіл екраном вниз.

    — Добрий… — Петров приймає вертикальне положення і тільки тоді відчуває, що відлежав собі руку. Відчуття наче сотні маленьких голок впиваються в шкіру і він шипить. Обережно розминає мʼязи — Скільки я спав?

    — Та години 4 точно. Нам ще сім їхати. — руку помалу відпускає і Володимир потягується розминаючи спину. Чує як бурчить власний живіт і тільки тоді розуміє, що зголоднів.

    — В нас є щось поїсти?

    Сергій киває та дістає бутерброди. Вони їдять разом і Володимир навіть п’є чай. Кип’яток на думку Сергія , але він мовчить. Решта подорожі в потязі проходять за спостереженням  заходу сонця за вікном, розмовами та грою в карти.

    За півгодини до прибуття у їхнє купе стукає провідниця повідомляючи про це. Вони дякують і збирають речі.

    Коли вони виходять з потяга — на вулиці вже темно. Морозне повітря неприємно стискає легені, а сніг безупинно падає вкриваючи мʼякою периною асфальт на пероні. Людей майже немає, тиша. В жовтому світлі ліхтаря прекрасно видно сніжинки. Як густо вони летять додолу… Злови будь яку і вона не буде схожа на іншу.

    “Природа все ж цікава штука” думає Володимир милуюючись цією картиною поки Сергій не кличе його за собою. Вони йдуть на іншу сторону вокзалу через великий зал очікування, щоб зловити місцевий автобус. Стара пані на касі вказує їм куди йти і повертається до розвʼязування кросвордів.

    Їм щастить вскочити у вже відʼїзджаючий автобус. Вони заходять в салон і віддають зарання придбані квитки. Тягнуть багаж у вузькому проході між сидіннями. Автобус старенький і вже доживає свого віку, все у ньому пропахло дешевими сигаретами та дорожнім пилом. Людей не густо адже на годиннику друга ночі: лише кілька студентів,якась бабця з пакетами і хтось сплячий. Сідають вони коли автобус вже їде по вулицях міста везучи їх за його межі.

    “Трясеться так ніби на той світ нас хоче відвести” лається Петров собі під ніс повільно крокуючи між сидінь і намагаючись не впасти.

    “Чого так складно зробити нормальну дорогу?!”

    Вони вибирають місця майже в самому кінці. Самі займають сидіння справа від проходу, а речі кладуть через прохід.

    Володимир сідає біля вікна. Знову холодно. Це вам не теплий вагон потяга —тут з кожної щілини піддуває холодний вітер. Він дихає на долоні і розтирає їх у спробі зігріти.

    — Змерз? Чекай, я зараз… —  Володимир не бачить що саме робить Сергій, але чує як той рухається і шурхотить курткою.

    — Все, йди сюди. — його тягнуть легенько за плече до себе притискаючи до теплого тіла. Сергій розстібнув свій пуховик і витяг з нього одну руку тепер обіймаючи Володимира зігрітою тканиною.

    Петров не каже нічого, але він вдячний. Сідає ближче, притискається, ховає обличчя в чужій шиї прикриваючи очі. Зараз ніхто цього не побачить адже у салоні надто темно і лише жовте світло дорожніх ліхтарів на кілька миттєвостей  торкається сидінь автобуса. Це добре. Одеколон Сергія перебиває сморід сигарет, а обійми не дають так сильно підскакувати на кожній ямі і Володимир пригрівається в чужих обіймах. Потім відкриває очі і дивиться у вікно над сидіннями де лежать їхні речі.. Вони проїжджають села, які світяться затишними вогнями з вікон хат. Він згадує своє дитинство, як їздив до бабусі в село коли був малим. Це приємні спогади і він продовжує розглядати вулиці та поодинокі будинки. Снігопад не припиняється і обриси будівель губляться у ньому наче в тумані.

    Автобус зупиняється і вони виходять. Старшого віку водій бажає їм гарного вечора. Сергій дякує йому, а Воломири лише киває. Автобус їде далі і вже за кілька хвилин гуркіт його мотору розчиняється у звуках завиваючого вітру.

    — І куди нам тепер? — питає Володимир озираючись.

    Навколо них ні душі. Зупинка оточена лише світлом ліхтаря, а перед ними засніжена траса яка тоне у нічній пітьмі. Сергій обертається. За метрів сто від них починаються жилі хати. Це було невеличке селище. Сергій передає Володимиру валізу, а сам витягує телефон з кишені і прикриваючи однією рукою екран від снігу щось читає.

    Хуртовина помалу стає сильніше.

    — Будинок знаходиться на пагорбі. — через вітер доводиться говорити голосніше — Вулиця веде вверх. Підемо нею. Якщо там нічого, то постукаємо у чиїсь ворота.

    — Ахуєнний план, а головне надійний, як швейцарський годинник — саркастично каже Володимир цитуючи старий мемчик, але киває і вони крокують у сторону вогнів. Сніг рипить під ногами, а собаки з усієї вулиці голосно гавкають почувши незнайомі кроки. Сергій морщиться від какафонії звуків. Слава Богу, що багато часу дорога не займає і вони виходять на окраїну селища перетнувши кілька вулиць. Сергій бачить щось знайоме.

    — Нам туди — він вказує на хату трошки вверх по схилу.

    — Ти впевнений? — обертається до нього Петров. Сніг налип йому на бороду та волосся.

    — Так, я дивився фото місцевості.

    І вони йдуть далі. Схил не крутий, але Володимир примудряється зашпортатися та мало не впасти. Сергій його підхоплює і сам мало не падає. Слизько.

    По суті, то вони орендували будиночок, як номер у готелі, на тиждень. Вся фішка якраз була в тому, що такі будиночки-котеджі знаходилися у різних місцях і гості могли відчувати себе вільніше адже поряд не було ні інших відпочиваючих, ні кого небудь з персоналу. Звичайно, що в будинку мав бути телефон, щоб якщо що можна було щось запитати, але не більше. Ключ їм прислали поштою відразу після оплати. Будинок був зроблений з брусу і зовні виглядав простим, але зсередини мав бути обставленим усім необхідним.

    Усередину вони завалюються усі в снігу, більше схожими на єті ніж на людей. Всередині чисто, але прохолодно, бо номер не обігрівали перед їхнім приїздом. Вони глядають приміщення, планування доволі просте: душ з туалетом, невеличка кухонька з холодильником, коридор та спальня. У спальні вони знаходять камін і Сергій йде на вулицю за дровами підсвічуючи собі ліхтариком на телефоні. Вони роззуваються та знімають верхній одяг. Разом розпалюють камін. Чекають поки розгориться і дістають речі з валізи, щоб сходити в душ і переодягтися в домашнє.

    —Це останній раз коли ти вибираєш куди нам поїхати на відпочинок — бурчить Володимир і йде у сторону ванної. Не те, що він справді злився, але дорога його втомила і хотілося просто впасти на мʼяке ліжко і заснути. Але спершу треба змити з себе усю довгу подорож.

    Він вмикає світло у ванній кімнаті. Акуратно складені рушники лежать на тумбочці біля душової кабінки. Поряд з ними ще маленькі тюбики з гелем для душу, шампунем і іншими речами для догляду. Це приємно дивує. Володимир скидає з себе брудний одяг і стає під струмені теплої води. Стогне від задоволення і починає змивати з себе піт та пилюку.

    Адвері акуратно відчиняються і у кімнату заходить Сергій. Теж роздягається та вдихає нагріте парою повітря. Спеціально робить усе голосніше ніж зазвичай, щоб повідомити про свою присутність. Заходить в кабінку, яка, слава Богу, достатнього велика для них двох, і притискається до чоловіка зі спини обіймаючи  та цілує в плече.

    — Ну, не злися. Я ж не знав, що дорога буде такою важкою.

    Володимир ще показово дується, але дозволяє обіймати. Потім розвертається, тягне Сергія до себе за шию і цілує: гостро, боляче. Кусає за нижню губу вкладаючи в цей жест усе своє роздратування, але контролюючи силу, щоб не зробити занадто боляче. Сергій відповідає на поцілунок з турботою і опустивши руки нижче ніжно гладить чужу поясницю. Володимир розслабляється і ховає кінчик холодного носа у чужій шиї. Насолоджуючись теплою водою і коханою людиною поряд. Вони стоять так ще трохи зігріваючись, а потім миються кожен самостійно і виходять з душу. Камін вже почав обігрівати кімнату, але підлога все ще холодна, тому Володимир шипить і лається, бо йде босими ногами. Одягнувшись у домашнє вони відразу заповзають під ковдру. Володимир вже хоче пригрітися на чужих грудях коли Сергій обережно відштовхує його руки і встає.

    “Ей, куди…?” вже хоче сказати, але його випереджають мʼяким:

    — Я зараз прийду. Лежи.

    І він повертається вже за хвилину. Спочатку Володимир не розуміє за чим той ходив, а потім Сергій присідає на його край ліжка і торкається ноги витягуючи з-під ковдри. У руках у нього теплі вовняні носки він підіймає погляд з німим питанням “Можна?” та, отримавши від здивованого Володимира ствердний кивок, акуратно підтягує по черзі до себе чужі ступні і турботливо одягає на них носки.

    — Щоб не мерз — ледь чутно коментує власні дії.

    Наостанок цілує Володимира десь під коліном затягнутим у тканину домашніх штанів і поправляє покривало. Встає і, вимикаючи по дорозі світло, прямує назад до ліжка. Володимир відчуває як щось тепле розливається у грудях, розпирає зсередини. Тому він підовзає ближче і тулиться до Сергія влаштовуючи голову у нього на плечі. Той обіймає його однією рукою за плечі і цілує у волосся.

    — Дякую — каже тихо Володимир.

    — Немає за що. Спи давай, це був важкий день….

     

    0 Коментарів