Кошмар

Сергій бачить усе від третьої особи. Бачить себе, ще років на пʼятнадцять молодшого, у формі. Бачить велику чоловічу постать поряд з собою. Вони стоять у якомусь провулку. Навколо безлюдно: лише асфальт та обдерті стіни панельок. І ні одної живої душі, окрім нього, яка б спостерігала за цією сценою. Він впізнає у цьому сірому пейзажі Луганськ. Це не центр міста, скоріша його окраїна. Передчуття неприємно тягне у грудях. 

“Щось тут не добре…”

Силует невідомого схожий на тінь. Сергій ніби і бачив його, але як тільки намагався розгледіти обличчя чи деталі одягу — погляд його розрізняв лише нечіткі обриси, ніби в тумані.

— Ти не знаєш куди поліз, пацан — голос у тіні прокурений, неприємний — Але я допоможу тобі зрозуміти.

І він бачить як його, молодого, з розмаху бʼють під дих. У нього спирає подих, а у районі сонячного сплетіння пронизує болем. 

“Кастет” миттєве розуміння.

Він бачить як худорлявий молодик падає на коліна, як хапається рукою за груди зминаючи сорочку в спробі знову нормально вдихнути. Він відчуває нудоту, ніби усі нутрощі звʼязали хитромудрим вузлом, а горло задеревʼяніло.

Іванов хоче рванути з місця. Хоче кинутися собі на допомогу. Але не може зрушити з місця. Його ноги наче прилипли до брудного асфальту.

Молодик тягне руку до кобури на поясі в спробі дістати табельне, але отримує удар ногою під ребре. Одне з них тріскає. Він не чує звуку, але точно знає це.

— А ти впертий, як я бачу… — силует огидно сміється — Ну, нічого. І не таких перевиховували. 

Його знову бʼють, цього разу ногою в обличчя, а потім за волосся тягнуть вверх змушуючи підняти погляд. Фокусуватися стає важко. Все тіло болить. 

— Тримай голову і не пищи — його грубо смикають за волосся ще раз, а потім відпускають. Спочатку Сергій не розуміє до чого це, а потім його міцно хапають за запʼясток.

—  Ти ж правша? 

Сергій відчуває, як тіло холоднішає від жаху. Час ніби уповільнюється. Зі сторони він бачить, як розширюються його очі з розумінні, що з ним збираються зробити.

— Ні, ні, будь ласка. Тільки не…. — але його ніхто не слухає.

Він кричить відчувачи як йому ламають палець. Він смикається, але його не пускають.

— Не бійся, перший завжди найболючіших. Далі буде легше… —  відверте знущання. І якщо йому до цього здавалося, що у нього болять ребра, то зараз це було ніщо в порівнянні з вузлом пульсуючого болю у правій руці. Здавалося, що вона оніміла аж до ліктя. Він не плаче, але очі сльозяться, а ком в горлі не дає нормально вдихнути.

Далі картинка змазується. Залишаються лише звуки і відчуття. Топіт чобіт по асфальту, писк міліцейської сирени і лайка. Якимось шостим чуттям він розуміє, що його нападнику заламують руки втискаючи обличчям у землю. Хтось тягне його за плече міцно притримуючи. Його волочать в сторону машини. Зовсім поряд, звідкись знайомий, голос викрикує:

— Іванову треба в лікарню. Дайте хтось ці блядські ключі!

Більше він не чує, просто тоне у болі. Вона окутує його товщею води, холодною і бездонною. Легені печуть, ноги зводить, а в голові бʼється паніка.

— Сергій. Сергій. Сергій! —  він підкидається увесь, не розуміючи що сталося. Перед очима досі стоїть той провулок і запах дешевого тютюну. Він рвано дихає і кліпає змигуючи цю картинку. Тепер перед ним темна кімната і у нього йде кілька секунд, щоб зрозуміти що це їхня спальня. Хтось тримає його за плече, а він сидить на ліжку.

— Все добре. Я поряд. Ей, подивись на мене —  теплі долоні торкаються його обличчя розвертаючи до себе. І він бачить Володимира — схвильованого і трохи наляканого. 

— Світло… —  хрипить він і сам дивується своєму голосу: надломаному і захриплому.

Петров слухняно нахиляється до лампи на тумбочці і вмикає її. Тьмяне світло розливається кімнатою. Тепер він може нормально розгледіти чоловіка. Володимир сидить поряд з ним на колінах, на голові у нього безлад, а у голубих очах застигло хвилювання. Сергій глибоко видихає і падає на спину прикриваючи очі. З натиском проводить но ним рукою. Стогне втомлено.

— Це був усього лиш сон — Володимир гладить його по голові заспокоюючи, як малу дитину. Сергій відкриває очі і дивиться на нього. 

“Просто кошмар. Просто старий спогад…”

Але липке відчуття страху ще залишається. Він простягає руку до Володимира, щоб торкнутися його щоки, але зупиняє її в повітрі. Він не бачить крові, але ще відчуває відголоски того болю. Володимир перехоплює його руку, бо бачить як вона тремтить і притискаться до неї губами. Цілує кісточки пальців, а потім тулиться до розкритої долоні обличчям і знову цілує.

У Сергія перехоплює подих і він невідривно спостерігає за чужими діями. А потім забирає долоню, тягнеться усім тілом і обіймає Володимира за тулуб впираючись обличчям у теплий живіт. І дихає, дихає, дихає. Запах коханої людини витісняє неприємні спогади з думок. Петров аккуратно гладить його по плечах, по шиї, зачісує обережно волосся. 

“Я зубами вигризу кадик кожному хто хоч пальцем його торкнеться” думає Володимир, а натомість тихо каже:

— Тшшшш… Все добре. Все добре.

Вони сидять так ще якийсь час, а потім Володимир зміщається не розриваючи обіймів і лягає поряд. Вони трохи змінюють позу і тепер Сергій дихає йому вже в шию міцно притискаючи до себе. А Петров обіймає його, ледь чутно шепоче щось заспокійливе і гладить по плечах поки Сергій не засинає знову. Його дихання вирівнюється, а хватка обіймів слабшає. Володимир ще довго не може заснути і просто лежить поряд охороняючи чужий сон.

Іванов ще кілька разів здригається уві сні, але відразу розслабляється відчувши тепле тіло поряд. 

— Мій хороший — лише шепоче Володимир пригортаючи його до себе і отираючись колючою щокою об маківку.