Волосся

Штори у спальні відкриті і сонячне проміння падає прямо на ліжко. Сергій напів лежить на спині спершись на подушку, щоб мати змогу бачити Володимира та кімнату. Простирадло помʼяте після того, що було між ними увечері, а ковдра валяється десь в ногах. Але нікого з них це зараз не хвилює.

Вихідні дні це рідкість у їхньому щільному графіку, але коли таке диво все ж стається, то вони проводять його разом. 

Володимир майже повністю лежить на чоловікові закинувши ногу на Сергія і влаштувавши свою голову у нього на грудях та гортає стрічку інстаграму. Його волосся виглядає золотим у ранкових променях. Так тихо і затишно, що не хочеться ні про що говорити, достатньо бути разом, відчувати чуже тепле тіло поряд і чути дихання. Велике місто за вікном вже прокинулося і живе своїм життям. Десь люди поспішають по справах, машини знову застрягають у ранкових заторах, а метро нагадує великий мурашник. Вікно закрите, тому звуки з вулиці лунають приглушено. Сьогодні вони не належать до цієї метушні. 

На них майже нічого немає: лише білизна, адже вони тільки прокинулися і ще ніжилися в ліжку. Володимир совається в спробі влаштуватися зручніше і Сергій кладе руку йому під коліно притягуючи ближче. Той не відривається від гаджета, але задоволено щуриться та треться щетиною об чужі груди. 

“Як той кіт” думає Іванов і посміхається.

Скажи він це Володимиру, то точно би напоровся на потік сарказму на цю тему. Але він не скаже, хоча той і справді нагадує йому кота. Рудого, вуличного і шиплячого на кожного стрічного, що перед тим як датися погладити роздряпає вам усі руки. Але вже якщо звикне до своєї людинки, то буде лагідним. Приходитиме ввечері, щоб влягтися на коліна випрошуючи почісування за вухом. 

Сергій проводить рукою вверх по чужій нозі до стегна. Долоню лоскочуть золоті кучеряві волосинки. Майже непомітні. Він нічого не каже. Робить так ще раз, веде вниз до коліна і назад. Він не відчуває огиди, ні — Сергій сам чоловік і у нього теж волохаті ноги. Це нормально. Він дивиться на світлі волоски і думає про те як йому пощастило. Зустріти цього чоловіка, що став йому товаришем, другом, а потім партнером. 

Він думає про те, як йому довіряють. Про те що між ними. Що це не секс на одну ніч, не перше кохання, не розрахунок — між ними довіра. Довіра і любов — доросла, зважена, глибока. Справжня.

Якщо спитати будь кого у відносинах ʼЧи кохаєш ти?ʼ, то більшість скажуть: “Так, по-справжньому”. І вірогідно, що вони самі віритимуть в це. Бо це — тоцидний досвід і кожен переживає все по-різному, але якби хтось спитав Сергія зараз чи кохає він, то він би задумався.

Бо поняття кохання та закоханості дуже викривлене у розумінні людей. Закоханий поет пише вірш про кохання, прикрашає все метафорами і не дуже реалістичними порівняннями, а емпатичний читач переживає це і розповідає іншим вже зі своїми власними, ʼвідчутимиʼ деталями. І так поет за поетом, читач за читачем і твір за твором. Наче зламаний телефон. І потім хтось женеться за, насправді непотрібними, “метеликами в животі” кидаючи хороших людей з якими йому просто спокійно.

“Чи кохаєш ти його?” — це дурне запитання. Таке ж дурне як питати у людини зі зламаною ногою наскільки їй боляче. Але якби його запитали чи хоче він турбуватися про цього світловолосого чоловіка, то він би відовів: “Так, більше всього на світі”. Хоче бути поряд, вкривати пледом, якщо той засне на роботі і готувати каву на двох.

“Чи хочеш ти робити йому приємно?” Звісно. Від бажання притримати двері і до імпульсивної покупки квітів.

“Що відчуваєш притискаючи його до себе?” Бажання захистити. Абсолютно ірраціональне, тваринне, але заповнююче все нутро щоразу, як обіймаючи вдихає чужий запах.

“Що відчуваєш втрахуючи його в матрац і зціловуючи стогони з чужих вуст?” Цілий коктейль емоцій, який щоразу випалює його зсередини. 

І те що він може ось так обіймати цю людину, свою людину, цілувати і просто бути поруч — напевно це люди і називають коханням. Бо він не хоче, щоб це закінчувалося. Ніколи. Хоч і розуміє, що ніщо не може тривати вічно, але не хоче про це думати. Просто не хоче. Не тут, не зараз не зі своїм коханим.

— Я для тебе ноги брити не збираюся — чужий голос вириває Сергія з роздумів і він здивовано переводить погляд на чоловіка. Той вже відклав телефон  і трохи підвівшись дивився на нього нахмуривши брови. Схоже задумавшись він автоматично продовжував гладити чужу ногу, а в цей час Володимир вже встиг собі щось надумати. 

Сергій говорить спокійно, не відводячи погляд від чужих небесно-голубих очей:

— І не треба. Мене все влаштовує.

І Петров бурчить на нього, все ще хмурить брови, але кладе голову чоловіку на груди і прикриває очі. А Сергій посміхається, одною рукою обіймає Володимира за спину, а іншу кладе йому на маківку. Зачісує волосся назад, перебирає пасма і легенько масажує шкіру голови. І Володимир лежить задоволений і розслаблений, дихає розмірено і мало не муркотить.

 “Справжній кіт” думає Сергій.

А той ніколи не признається, як його плавить від відчуття чужої руки в своєму волоссі. “Не дочекаєшся від мене” — думає і трохи змінивши положення ховає носа в чужій шиї.

— Зручно? — питає Сергій посміюючись.

— Дуже — каже Володимир і легенько кусає чужу шию. Сергій шипить від несподіванки і обхоплює чоловіка руками притискаючи до себе ближче. А той сміється і цілує місце укусу.

Ранок починається чудово.