Голос

Надворі ніч. Володимиру не спиться. Це був довгий день наповнений роботою та великою кількістю кави, але, незважаючи на втому, організм просто відмовлявся засинати. Чоловік вже вкотре крутиться в ліжку, відкидає подкривало в сторону і лається. 

“Та якого біса?!” думає він.

Тіло почувається важким і втома тисне на голову, а неможливість заснути неприємно ріже по нервах і викликає пекуче роздрутування. В квартирі задуха, повітря сухе і ріже горло, простирадла відчуваються надто жорсткими, а зазвичай непомітні звуки вулиць за вікном неймовірно бісять. Він гарчить і підривається сідаючи на ліжко. Сидить трохи згорбившись і закривши обличчя долонями. Він просто хоче вирубитися нарешті. Нервує розуміння того, що завтра в нього знову купа роботи і її доведеться робити невиспаним і з важкою головою, яка буде гудіти наче той вулик. Петров зачісує волосся пальцями назад, випрямляючись і прикривши очі тихо хниче. Очі починають пекти від кількості годин проведених за ноутбуком. Він встає з ліжка і похитнувшись прямує до вікна. 

“Краще шум ніж здохнути від спеки”

Він привідкриває вікно і в кімнату вриваються звуки нічного міста. Десь їде машина, під ліхтарем сміється не дуже твереза компанії молодиків, а хтось із сусідів дивиться телевізор. Володимир зціплює зуби.

“Дихай, Вова, дихай” і, справді, глибоко вдихає намагаючись заспокоїти нерви. Прохолодне вуличне повітря наповнює легені. Воно шкребе пересушену слизову носа, але додає ясності голові. Володимир голосно видихає. Стоїть так ще з хвилину і прямує на кухню. В приглушеному світлі настільної лампи набирає води з-під крана. Вона приємно охолоджує тіло зсередини.

Повертатися в кімнату немає ніякого бажання, тому він відчиняє вікно ще й на кухні, бере телефон і сідає за кухонний стіл. Першим ділом автоматично відкриває інстаграм. Але прогорнувши стрічку виходить з додатку. 

“Безсенсовна трата часу” думає і втомлено тре пальцями перенісся. Прогортує новини за вечір — нічого нового. Слухати музику? Та йому вистачає вуличної какафонії зараз. Видихає і вимикає гаджет. Спирається ліктями на стільницю і ховає обличчя в долонях. Йому потрібне снодійне або якесь заспокійливе, бо вже немає ні сил, ні бажання терпіти. Він втомився, дуже і дуже втомився. Але втома — це слабкість, тому він нікому про це не скаже. Не збирається дарувати комусь можливість встромити йому ножа в спину поки він буде неуважним. А бажаючих зробити це купа. За час своєї діяльності він встиг нажити більш ніж достатньо ворогів і взагалі людей яким він не подобається.

Чи хвилювало його це? Та ні, похуй абсолютно.

Але такий вже в нього образ, тому завтра доведеться зібрати усі сили в кулак і вести себе ще зухваліше ніж зазвичай. Сарказм, іронія і чорний гумор — одні з багатьох рис його образу і, насправді, його найкращий спосіб самозахисту.

Він складає руки на столі, а потім кладе на них голову. Закриває очі. Йому хочеться обіймів. Просто зараз. Щоб чужі сильні руки обійняли зі спини притискаючи до себе. Щоб його нічого не питали, а просто погладили і повели назад у спальню. Щоб нарешті заснути. Удвох.

Він відкриває очі, думає лише кілька секунд, і то для проформи, бо для себе вже все вирішив, і тягнеться за телефоном. Натискає на чудово знайомий контакт в телеграмі під назвою “Сергій Іванов” і відкриває їхнє листування. Нікому іншому він би не дозволив підійти так близько, як в фізичному, так і в моральному плані. Але це ж Сергій. Він спокійний, турботливий, розуміючий. Це його Сергій, хоча всім це знати далеко не обовʼязково. Вони знайомі давно і ще ні разу, побачивши Володимира слабким чи розгубленим, Іванов не зраджував його, не кричав, не повчав. Просто був поряд. І був готовим загризти кожного хто підійде до Петрова ближче ніж на два метра без безпосереднього дозволу Володимира на це.

Тому зараз йому зовсім не страшно здатися слабким. Він просто потребує трошки Сергія.

Ви: Спиш?

Відповідь прийшла вже за кілька хвилин.

Сергій Іванов: Та ні. Чому б це? Зараз всього лиш друга година ночі.

Чи розумів Петров, що його повідомлення порушило чужий мирний сон? Звичайно.

Чи було йому за це соромно? Анітрохи. Взагалі багато людей впевнені, що така функція як “сором” у нього просто відсутня.

Сергій Іванов: А ти чого не спиш в таку годину?

Ви: Та не спиться просто.

Сергій Іванов: І ти вирішив, що якщо йти на роботу не виспаними, то краще вже разом?

Володимир сам не помічає як посміхається.

Ви: Де ваше бажання підтримати друга, Сергій?

Сергій Іванов: Я без проблем підтримую своїх друзів, але не тоді коли мені пишуть посеред ночі просто так.

Ви: Серця в тебе немає…

Сергій Іванов: Хто б казав.

Сергій Іванов: Заснути взагалі не виходить?

Ви: Ніяк.

Сергій Іванов: Хочеш я тобі подзвоню? Можемо трохи поговорити поки ти не заснеш.

Ви: Можна.

Це дурне рішення. І перше, що приходить в голову це — аналогія з закоханою дівчинкою-підлітном з якоїсь сопливої романтичної комедії двохтисячних. Ну, бо він дорослий мужик і мав би сам справитися з усіма своїми проблемами, а не чинити так. Але він не встигає довести цю думку до кінця, бо на екрані висвітлюється чужа аватарка з написом “вхідний дзвінок”. І йому стає абсолютно байдуже на те, яким він має чи немає бути за соціальними стандартами, бо ці думки не є корисними і аж ніяк не допоможуть йому швидше заснути. Тому він просто піднімає слухавку і прикладає телефон до вуха.

— Привіт — з того кінця слунає хриплий зі сну голос Сергія. І у Володимира від цього голосу мурашки йдуть по шкірі.

— Привіт — відповідає тихо і піднімається зі свого місця підходячи до вікна.

— А я казав тобі, що четверта кружка кави була завою — Сергій точно посміхається, це чути в його голосі і Петров закочує очі та клацає язиком ставлячи вікно на кухні на мікропровітрювання.

— Це не від кави залежить.

— Ну, багато науковців би з тобою посперечалися.

Володимир повільно крокує у спальню, щоб там також прикрити вікно.

— Якби вони б почали мені щось з цього доводити, то я б наочно продемонстрував їм кореляцію між “діставанням Петрова” і “корекцією прикусу”.

Сергій сміється. Звичайно, не сприймає цей жарт всерйоз, але по ньому оцінює чужий настрій та рівень роздратувавння.

— Лягай вже в ліжко, розповім тобі казочку на ніч.

Володимир слухається — опускається на вже прохолодне простирадло і лягає на спину кладучи телефон поряд з вухом.

— Тільки давай без “жили собі дід і баба”, бо то нічим хорошим не закінчується — посміхається і закриває очі повільно видихаючи. Голос Сергія дає йому відчуття безпеки.

— Добре, добре. Тоді… “Непохитний олов’яний солдатик”?

— Ой, нє. Там така муть. Давай щось інше

— Як мала дитина, їй Богу — тихо каже Сергій і, судячи по звуках, перевертається на інший бік — Тоді “Кресало”. Якщо ти відкинеш ще й цей варіант, то тобі доведеться слухати історії з прокуратури.

— Знайшов чим налякати… Давай вже своє “Кресало”. Щось маленький в тебе репертуар…

— Ти забагато говориш, як для людини, яка страждає безсонням. Добре, значить так: Ішов солдат по дорозі: ранець за спиною, шабля при боці…

Сергій говорить спокійно і тихо, старанно пригадуючи вже призабуту казку, яку він востаннє читав ще сину коли той був малим. Володимир уважно слухає, але в якийсь момент фокус його уваги починає зміщатися із значення слів на їхнє звучання. Просто на голос Сергія. Він слухає його вже не розбираючи слів, балансуючи між сном і реальність. І втомлений мозок вибрає перше. Сергій продовжує говорити. А потім замовкає на хвилину прислухаючись. На тому кінці чутно лише розмірене дихання.

— Солодких снів, Володимире — каже лагідно і кладе слухавку.

У них обох ще є біля пʼяти годин на сон і  Сергій обіцяє собі, що потім обовʼязково перечитає декілька старих казок — просто про всяк випадок. Але зараз у нього вже злипаються очі, тому він зробить це все завтра. Все завтра…