Я хочу боротися

«Чюя, здається, я скоро помру. Приїдеш?».

Середина забитого справами дня, досконале знання, що все гаразд. Зараз не такі часи, які були раніше. Зараз Дадзай іде на поправку. Проте автоматично хочеться перевірити. Варто знати точно. Він би все одно поїхав, лише не так швидко, як йому веліли відчуття.

З трьох дійових осіб байку найбільш спокійно. Він не цікавиться чужими нестабільними стосунками, йому не треба послати кожного колегу, який намагається зупинити на шляху до виходу. Всі в курсі куди і навіщо Чюя раз на місяць так поспішає. І всі йому крапають на мізки своїм «кинь його», «не реагуй», «ти нам потрібен більше». Не стане, не погодиться, не повірить. Все відходить на другий план.

— Ти ніколи не думав, що смерть для мене справді найкращий вихід?

Звісно, він живий. Навіть при свідомості. Руки по лікті у дрібних та хоч і рідких, але великих порізах, на підлозі перед ним купа битого посуду.

— Давай так, ти складаєш все у смітник, і тоді ми спокійно говоримо.

Чюя не збирається фамільярничати. Якщо він приїхав, то він має намір діяти. Припухлі від сліз очі піднімаються на нього у короткому жесті. Відсторонено.

— Ти думаєш, що у мене все так просто. Звичайно, я ж роздуваю з мухи слона.

Коли відсуваєш черевиком безлад, сідаєш перед ним на коліна й розглядаєш липке волосся, що розсипалося краєм ліжка, на яке він опирається, коли намагаєшся увірватись у твердість його очей бодай як проста картинка, яку треба донести до нервових закінчень, складно йому не піддаватись.

— Дадзай. Навіщо тоді ти мене покликав?

— Я не знаю.

Так щиро, що боляче. Він не хоче робити боляче. Просто загубився. Чюя це відчуває. У Дадзая між пальців пошматована тарілка, якою він цілиться на чисті недоторкані ділянки. Та сама, новорічний подарунок. Їхня, по суті, спільна річ. Зазвичай він так багато не говорить.

Сьогодні великий день.

— Відчепись від неї і скажи мені. Ти думав про інших?

В ритм словам закривавлений шмат кераміки летить до решти таких самих заляпаних уламків, а їхні тіла переміщуються на ліжко, де Чюя жорстко прибиває Дадзая до матрацу, дивлячись розчаровано і зі злістю. На такого Дадзая неможливо не злитись.

— Це банально, Чюя. Ти мене не розумієш…

Він відвертає голову. Не дає зоровому контакту нормально встановитись.

— Я не розумію? Ти охрінів?

Крик. Тон з наїздом.

Дадзай перевертає їх і втомлено реве.

— А якого біса мені думати про когось іще, коли все, що крутиться в моїй голові, це найрізноманітніші варіанти питання «як би поскоріше відкинутись»?

Його, як собаку, боляче тягнуть за комір на себе.

— А тому що це лише твоя проблема. Але якщо ти склеїш ласти тоді, коли цього ніхто з твоїх близьких чесно не бажає, це буде проблемою усіх.

— Яким чином це стосується тебе? Ти навіть не намагаєшся говорити ніжно.

Чюя глибоко вдихає. Штовхає у груди, змушуючи встати, встає сам, і загрозливо крокує на Дадзая, доки він не вдариться об кут столу.

— Ти ж все, сука, знаєш. Якби мені було поїбати, я б сюди ані ногою не ступив. Твоє повідомлення — суцільна маніпуляція. У мене є право її обійти, але я тут. Не підкажеш чому? Є припущення?

Голос отруйний, звинувачувальний, а очі благальні. Все, чого просять, — порозуміння.

— Ти хочеш допомогти друзям, які за мною б сумували.

— Я хочу допомогти тобі, блядь невдячна, — низько. Крізь зуби, — Якого біса ти поводишся так, наче я з тобою воюю?

— Тому що так і є.

Ляпас.

— Подумай головою.

Чюя практично гарчить.

— Це ти подумай! Я тебе покликав, бо мені стало погано, а ти тільки робиш речі гіршими.

Він тре пальцями щоку, на якій, скоріш за все, залишиться слід, і звучить ображено.

— А ти мене хіба не знаєш? — він усіма фібрами душі ненавидить говорити те, що Дадзаю давно відомо. Й це не означає, що він з чимось згоден чи не турбується, — Будь ласка. Припини ставитись до мене, як до чужої людини. Хоча б на хвилину.

— Яка рідна людина підіймає голос на ту, що на межі самогубства?

— Та, яка в курсі, що тобі потрібно не воно. Ти навіть здохнути уже підстав не маєш. Ти хочеш уваги і допомоги. І інакше просити не вмієш. Можливо, це не твоя провина, але ти нічого з цим не робиш. Мені це не подобається.

Чюя намагається влучити в потрібну точку, вивести Дадзая на розмову, а той дістає з кишені стару добру зброю.

— Так звідки в тебе на мене якісь надії? Я ж суцільна маніпуляція.

Жахливо відчувати усім нутром, як різко це звучить. Кінчики пальців неприємно поколюють.

— Маніпуляції бувають різних мотивів, недоумку, — треба не впустити шанс договорити, тож Чюя відмовляється вислуховувати кмітливу відповідь, — Тепер слухай сюди уважно. Тобі ніхто і ніколи не відмовляв в допомозі. В тому, що не всі можуть тобі допомогти або що не всіх ти можеш підпустити, ніхто не винен. Я особисто клявся і клянусь тебе не кидати за жодних обставин. Хоча мені це руйнує життя. Про тебе думають всі і в двократних розмірах. Я дуже сподіваюсь, що ти думаєш хоча б в однократних.

Чюя здригається, коли бачить, як він стискає долоні навколо столу. Щось зрушується у голові Дадзая, це хороший знак, але рани краще б обробити. Шкода, що зараз він не готовий на це піти. Всьому свій час.

— Правда, звідки стільки надії? Я ж безпорадний. Приречений, якщо тобі любо.

— Поки що ні. Але якщо ти продовжиш упиратися, я зроблю так, що будеш.

— Валяй. Я ні на що вже не заслуговую.

— На мене — тим паче. Ти навіть не пам’ятаєш, що я вмію брати контроль на себе.

Гіркоту можна вигнати. Повітря можна вдихнути, легені — нагодувати. Все розв’язується, стає на свої місця, окрім Дадзая. Сонце ще не сіло, дзеркала байку сліплять очі, темні плями нагадують, як, все-таки, добре мати можливість бачити усе без обмежень. Він не впевнений, чи Дадзай захоче побачити його знову, але щось підказує, що він уже щось змінив. Роки, в які вони вивчали одне одного й пристосовувалися, були нестерпними. Однак завдяки ним він тепер може змусити Дадзая старатись.

«чюя вибач. я просто намагабсь знацти відповіді на , свої питання. я не іізнаю як інакше її шукати. будь алск.а повоернись. я тебе люблю чюя. я хочу боротсия . дллпомжи мені в цьому».

Він без заперечень повертається. Дадзай забито лежить на ліжку. Плечі нерівно тремтять, за ним, мов пелюстки троянд, тягнеться яскрава доріжка крові. Нові рани? Старі, що не загоїлися? Одному Богу відомо. Він не любить говорити про це. А в Чюї на даний момент інші клопоти.

— Добре. Спочатку нам треба обробити твої руки, — взята з аптечки рідина для дезінфекції з натяком котиться до стегна Дадзая. Він мовчки простягає передпліччя, — Ти молодець, що не робиш їх глибокими. Це не те, чого ти прагнеш. Молодець, що взагалі заявляєш про себе, знаєш? Ти завжди міг здатися, та ми стільки пережили, — Чюя зі скорботою на обличчі проговорює те, що необхідно. Йому незвично, але він мусить. Відволікаючись від ран, цікавиться: — Ти хотів щось сказати?

Слабкі рухи головою туди-сюди. Ні.

— А що хотів? — Дадзай знову киває головою, розуміє, що плутається, і просто відвертається в спробі сховати тремтячі губи, — Гаразд. Тоді бинти. Я зроблю декілька шарів, тому вибачай, буде нудно.

Один шар, і все. Дадзай обіймає його мертвою хапкою й плаче. Відчайдушно притискається усім тілом, ніби хоче сховатися під чужою шкірою.

— Я знаю, що це нечесно, але мені хочеться далі злитись на тебе. На всіх вас. Я не бажаю собі добра, і… І мені здається, що ви маєте поважати це право, але ви… Допомагаєте.

Серйозні очі крутять у собі якісь картинки, перетасовують, намагаються думати з розплавленим мозком.

— Іноді мені легшає, і я насправді хочу просити побути зі мною, але мені стає соромно, тому що як би що не змінилось, я сприймаю допомогу за шкоду. Я егоїст. Я маю просто навічно замовкнути, якщо не збираюсь приймати нічиєї руки. Але от я знову зриваю усі плани людини, яка не має так сильно піклуватись про такого, як я. Мені так шкода. Але я не знаю, що з цим робити. Я не можу повірити, що ти не згоден зі мною.

— Ну, розумієш, — доводиться кусати губу, аби не усміхнутись. І кусати думки за хвіст, аби не сказати те, що так сильно хочеться. Добре, що з Дадзаєм Чюя навчився підбирати слова, — Можливо, ти ніколи не думав про це і не помічав, але мені байдуже на проблеми, які ти створюєш, будучи в неадекватному стані. Тому що я знаю, що це не ти. Принаймні не весь ти. Та і нічого з цього не має значення, коли ти приходиш в норму. Тож… Що мені зробити?

— Не йди.

І більше ніц. Дадзай простий як двері. Тільки дістатися цієї точки — все одно, що здолати самого Бога. Їхні спини бухаються на подушки, руки з ногами переплітаються між собою. Дадзай все ще наполегливо шукає позу, в якій найбільш щільно прилягатиме до Чюї.

— Я думаю, я справді не хочу робити себе щасливим. Я не заслуговую, — бурмоче кудись у груди Чюї.

— Те, що ти тут, вже щось означає.

— Але я не розумію, чому не можна…

— Ти пташок слухати любиш?

— Я не думаю, що нам…

— Дадзай.

— …Люблю.

— А закривати штори, коли дощить?

— В мене немає великого вибору.

— Зате чи жити вибір є. Іноді ти такий дурний.

Гучний сміх. Дадзая вдалось розслабити. Добре.

— А ти що любиш?

Те, які довгі у нього вії? Так. Те, яку страшну приворотну магію він вміє робити зі своїм поглядом? Звісно. Те, яке гамірне його серце поряд з Чюєю? Безумовно. Те, як халатно він до нього часом ставиться? А хто на його місці б був здатен?

— Багато чого.

Це важко. Дадзай боїться, що його важко любити. Чюя боїться того ж.

— Я пам’ятаю, що життя може бути хорошим. Дуже хорошим. Але я не відчував цього так давно. Мені так легко повірити в те, що такого ніколи більше не буде.

— Але мені все ще не треба іти?

— Ні, — маленька невинна усмішка.

Минає вечір, фарби неба трансформуються у щось ненав’язливе: піклуються про тих, хто рано готується до сну. Дадзай вже майже дрімає.

— Зажди, не засинай.

— М-м, що?

Він не хотів перетворювати це на сексуальну взаємодію, тому досі відчуває, як сумніви вирують по всьому тілу, але торкається губ Дадзая своїми. Від усього абстрагується, усе забуває. Якщо щось буде не так, йому скажуть. В іншому випадку — він дізнається пізніше. Все банально просто. Дадзай розчулюється. Це радісно бачити, емоційний він виділяє стільки тепла, що можна підпалити ліс.

— Чюя, — прямий зоровий контакт. Раритет, — Я не буду більше так робити.

Таких обіцянок було стільки, що не порахуєш. Поєднання з таким обережним тоном — жодного разу. Він намагається не налякати, що це чергова брехня. Відшукує правильний наголос. Хоче сказати правду. І як цьому не вірити?

— Я теж тебе люблю, — Чюя позбувається тяжкого каменю. Відчуває, що це було справедливим. Око за око, зуб за зуб.

Задоволений Дадзай провалюється у сонне царство, а в Чюї попереду тривожна ніч, повна роздумів та жалю. На фоні думок сопітиме Дадзай. Живий, навіть залатаний. Чуйний. Готовий боротись. Красивий, як чорт. Суто його, Чюї. Надія висітиме на хиткій балці білим прапором, а місяць настирливо ледве світитиме у згоді зі світовою злагодою, змушуватиме її затриматись.

Сьогодні дійсно був великий день.